Війна в Україні розкидала людей по світу, змусила залишити власні домівки, домашніх улюбленців і шукати прихистку в чужій стороні.
Івану Миколайовичу Воронку, керівнику Ямненського закладу загальної середньої освіти, батькові трьох дітей, як і багатьом українцям, разом із родиною довелося змінювати місце свого проживання не один раз.
А ПОПЕРЕДУ БУЛО ЦІЛЕ ЖИТТЯ
Народився Іван Воронко в с. Попівці Великописарівського району, після закінчення школи вступив на навчання до Сумського педагогічного університету на природничий факультет. По закінченню працював у рідній Попівській школі вчителем біології й географії. У 2006 році переїхали на батьківщину дружини Олени Володимирівни у Луганську область, м. Брянку. Спочатку жили всі разом із батьками у їхній квартирі, а потім придбали власний будинок із присадибною ділянкою. У родині підростали двоє синів, тож хотілося, аби вони були ближче до землі, бачили, як росте картопля чи ягоди, щоб змалечку вчилися поважати сільську працю.
ВІЙНА ЗМУСИЛА ВИЇЖДЖАТИ
Було все в родині для щасливого життя, яке невдовзі зруйнувала війна. Налагоджений побут і улюблену роботу довелося покинути, коли у 2014 році на сході України почалася війна. На той час Іван Миколайович працював директором школи, і навчав дітей природничим наукам. Тепер перед ним постав вибір: залишатися у Брянці чи виїжджати з родиною у безпечніше місце? Звичайно, найважливіше – це життя рідних, тож вирішив їхати на Сумщину, у рідну Попівку Великописарівської громади, до батьків. Із собою взяли лише документи. Вже тоді десь далеко, в глибині душі, відчували, що назад вороття більше не буде. Дещо з речей, що залишилися в м. Брянці, батьки Олени Володимирівни поступово пересилали Новою поштою на нове місце проживання.
У НОВОМУ БУДИНКУ
Та не все буває так складно, коли є мрії, плани, коли поруч є для кого жити й працювати.
Із часом Воронки розпочали нове життя. Придбали будиночок, завели, як і годиться в селі, качок, гусей, поросят, обробляли землю. І корову утримували – усе, як у гарних господарів.
І життя поступово почало налагоджуватися, а ще в родині народилася третя дитина – донечка Катюша. Роботи за спеціальністю в Попівській філії Великописарівського ліцею для Івана Миколайовича відразу не знайшлося, але він не розгубився, що буде безробітним, і пішов працювати у сільгосппідприємство «Україна». А згодом вчителя запросили до школи й запропонували години географії. Нарешті, Іван Миколайович повернувся до улюбленої справи.
СПОКІЙ ТІЛЬКИ СНИВСЯ
Здається, ніби що людині потрібно, коли є власний дім, міцна родина й улюблена справа? Та не так усе було. Новина про повномасштабне вторгнення ворога 24 лютого 2022 року сколихнула налагоджене життя родини Воронків, забрала спокій і упевненість у завтрашньому дні. Вони, як і їхні земляки, рано-вранці почули вибухи з боку росії, адже кордон проходить майже поруч, а ще на власні очі бачили, як техніка топтала українську землю, прямуючи до своєї мети… Як не було страшно, що ворог зовсім поруч, і обстріли не припиняються, та Воронки залишалися вдома. Скільки праці вкладено у створення затишку в будинку, в облаштування господарства, а тут знову все залишати?! Ні, не хотіли нікуди їхати.
«ХТО НАС І ДЕ ЧЕКАЄ?»
А вже коли влада оголосила про евакуацію дітей із 5-кілометрової зони, в яку саме потрапляє і с. Попівка, довелося забирати дітей і від’їжджати подалі від кордону. Знайшли будиночок у сусідньому селі Лугівці, добрі люди впустили лише з умовою сплати за комунальні послуги. Облаштувалися, навели порядки у дворі, провели інтернет, перевезли деякі найнеобхідніші речі.
Із 1 вересня 2023 року Івану Миколайовичу запропонували посаду директора у Ямненській загальноосвітній школі. Розуміючи, що робота нелегка і дуже відповідальна, а в умовах війни вона ще й вимагатиме витримки і мужності, все ж погодився.
Коли у березні ворог почав інтенсивніше обстрілювати Великописарівську громаду і розпочалася евакуація населення з 10-кілометрової зони у більш безпечні місця, родина Воронків знову здійнялася з тимчасового місця проживання й почала шукати, як і інші переселенці, й собі житло. Та світ не без добрих людей, як кажуть. Люди надали для багатодітної родини прихисток у Охтирському районі, у селі Веселий Гай. І знову вже вкотре потрібно було налагоджувати на новому місці свій побут. «Інколи вже не вистачає ні сили, ні нервів із цими переїздами, – говорить Іван Миколайович, – але ж потрібно жити далі, жити і працювати заради майбутнього дітей».
КЕРІВНИК В УМОВАХ ВІЙНИ
Неповний рік роботи у Ямненському закладі освіти був нелегким, адже керувати під час війни нікому не порадиш. Нескладно було адаптуватися до нових умов і знайти спільну мову з новим колективом, адже досвід роботи в Івана Миколайовича був. Боліло інше, а саме те, що ворог не дає нормально працювати, безжально знищуючи все на своєму шляху.
— На жаль, ввірена Івану Миколайовичу Ямненська школа, через ворожі ракети, тричі зазнала значних пошкоджень! «Зруйноване чи пошкоджене можна буде колись відновити, найстрашніше трапилося те, що від обстрілів загинув завгосп Михайло Павлович Шевцов, який віддав усе своє життя школі, працюючи в ній», — з сумом згадує керівник. — Якщо говорити конкретно, то, звичайно, нелегко працювати в умовах війни, але нічого не вдієш, навчальний заклад має функціонувати».
НЕБАЙДУЖІ ДОПОМОЖУТЬ ВІДБУДУВАТИСЯ
Наразі в Ямненській школі Великописарівської громади відновлювальні роботи продовжуються. Найголовніше у складних ситуаціях, вважає керівник закладу, потрібно тримати себе в руках і залишатися небайдужими людьми. Після першого «прильоту» на ліквідацію наслідків обстрілів у школі відгукнулися працівники КП «Благоустрій» Великописарівської селищної ради, ТОВ «Мрія» (керівник Микола Бантов), інші земляки, – розповідає Іван Миколайович. – Загальними зусиллями забили плівкою більше п’ятдесяти вікон. Наступного дня було ще два «прильоти», і вікна, що вціліли, повилітали остаточно. Школа залишилася без них повністю (усього ж налічується майже 140). І знову на допомогу прийшли небайдужі люди. Волонтери з «Добробату» – добровольчого будівельного батальйону, який допомагає постраждалим у нагальному відновленні житла та об’єктів соціальної інфраструктури, – позабивали вибиті вікна першого поверху приміщення, потім власними силами забили вікна на другому поверсі і частково на третьому. Плануємо незабаром роботи повністю завершити. Ще залишається проблемним дах, але ми відшуковуємо можливість його полагодити, щоб врятувати приміщення, – ділиться станом виконання робіт Іван Воронко. – У закладі освіти буваю часто, приїжджаю вирішувати поточні чи нагальні проблеми. Завгосп разом із робочими наводять порядки на прилеглій території, нещодавно покосили бур’яни. На сьогодні у нас залишається проблематичною котельня, у якій упало перекриття. Усе потрібно відновлювати, але для цього необхідний спеціальний транспорт, якого поки що немає, але шукатимемо. Та ми сподіваємося, що все це зробимо, бо школа має бути відновленою. Не забуваємо ми й про освітній процес, що наразі відбувається дистанційно, адже сьогоднішні здобувачі освіти — це наше майбутнє, — не полишає надії на краще Іван Миколайович. — Усе, що можна відновити, — відновимо. Найважливіше — це збереження людських життів».
«ДУМКАМИ МИ ПОСТІЙНО ВДОМА»
Вулиця у с. Попівці, де проживала родина Воронків, найбільше зруйнована. Дісталося і їхньому помешканню, коли у сусідній будинок навпроти був ворожий «приліт». Правда, відколи останній раз відвідували домівку, з тих пір там може бути ще гірша ситуація, бо обстріли з боку ворога не припиняються. Наразі ніхто точно не знає, у якому стані зараз будинок Івана Миколайовича, адже через небезпеку до Попівки їхати не можна. Дещо з найнеобхідніших речей і деяку живність удалося вивезти в Лугівку ще до евакуації, але ж і там небезпечно. По можливості, у перерві між обстрілами, родина перевозить збережене майно тепер до Веселого Гаю.
На новому місці родина Воронків без роботи не сидить. Поступово облаштовуються, а власники будиночка виділили їм ще й землю для обробітку, так що город посадили, правда, незвично, що такий маленький, у порівнянні з попівським, але нічого, дасть Бог, буде хоч якийсь, але свій урожай. Найбільше жаль бере за душу, що не про таке дитинство мріяли для своїх дітей батьки.
Молодші син і донька Воронків навчаються он-лайн у Ямненській школі, старший син – студент Сумського державного університету. Родина для Івана Миколайовича – це найдорожче, що в нього є. Вона – як маячок, що дає надію жити і працювати далі, заради майбутнього, заради перемоги.
Олена ТЯГЛЕНКО
