Лиха звістка про смерть ще одного захисника України, сержанта аеромобільної бригади, бойового медика Андрія Олександровича Стопченка надійшла у Кириківську громаду.
Народився Андрій Стопченко 9 вересня 1987 року в Кириківці, навчався в Заводській школі. З часом, маючи хист до техніки, здобув професію водія, отримав декілька категорій на право водіння різного виду транспорту. Працював охоронником.
Після повномасштабного вторгнення ворога, Андрій вирішив не стояти осторонь і у червні 2022 року добровольцем став на захист Батьківщини.
Оксана Миколаївна Синолиць, тітка померлого військовослужбовця, розповідає, що в житті її племінника були різні ситуації, але, попри будь-які обставини, він залишився, перш за все, доброю людиною. Як справжній чоловік Андрій розумів, що має виконати свій військовий обов’язок, тож і пішов захищати свою країну і рідних від ворога.
Два роки тому у житті Андрія Стопченка з’явився промінчик світла: він зустрів своє кохання. З Інною вони познайомилися у соцмережах. Про те, що вона саме та людина, з якою він хоче прожити своє життя, зрозумів уже під час побачення.
«Після знайомства з Андрієм, ми деякий час спілкувалися, потім він запропонував зустрітися і познайомитися ближче, – розповідає пані Інна. – Я сказала, що в мене є діти, але це Андрія не зупинило, тому я довірилася йому. Можливо, хтось скаже, що з таких знайомств не буває нічого хорошого, але ж це зовсім не так. Якщо це доля, то люди обов’язково знайдуть одне одного. Приїхав, зустрілися, поспілкувалися, зрозуміли, що створені одне для одного. Це було кохання з першого погляду. Через деякий час ми повінчалися, потім через рік офіційно зареєстрували наш шлюб. Андрій хотів, щоб я була його дружиною не лише перед Богом, а й перед законом. Він неодноразово приїжджав до нас у Київську область, де ми проживаємо, турбувався про нас, підтримував у всьому. Із дітьми він знайшов спільну мову, і вони любили його, завжди чекали від нього телефонного дзвінка чи смс-ок. Коли Андрій бував у відпустці, ми разом цікаво проводили час: возили дітей у місто на батути, на гойдалки, в дитяче кафе. Для них – це велика радість. Їхні емоції не передати! Андрій замінив їм батька.
Навіть наші сусіди помітили, що нам добре всім разом, тож раділи за нас. А ще говорили: «Яка гарна пара і щаслива родина!». Жаль, що наше сумісне життя видалося таким коротким, воно ніби було написане по-книжному, як у гарній казці. І все у нас було б дуже добре, я впевнена, якби ж то не війна…
У мого Андрія було багато друзів, останнім часом більше – серед побратимів. Він був щирим і надійним, легко потоваришував і з моїми друзями і знайомими.
Неодноразово Андрій розповідав мені про те, як він із самісінького пекла витягував бойових побратимів, надавав їм необхідну медичну допомогу. У такі хвилини він забував про все на світі, лише думав, як їм допомогти. Під час виїздів на бойові позиції чотири рази отримував контузії, мав бойове уламкове поранення.
Я давно вже відвикла від гарних слів на свою адресу і вперше за останній час відчула себе потрібною комусь. Він мені говорив: «Бубочка моя, коли закінчиться війна, ми обов’язково поїдемо всією сім’єю у подорож за кордон, відпочинемо». Гарний чоловік і батько був, душу віддавав за нас. Ми жили на таких позитивних емоціях, що цього не можна передати! І думали тільки про перемогу, щоб назавжди об’єднатися в родину».
Андрій Стопченко за час служби у ЗСУ зарекомендував себе як мужній і відповідальний військовий, був нагороджений відзнакою «За особисту хоробрість», Грамотою за сумлінне виконання службових обов’язків, героїзм, проявлений в боротьбі за свободу, незалежність і територіальну цілісність України.
Закінчився життєвий шлях Андрія Стопченка. Про те, що він із початку повномасштабної війни став на захист держави, пам’ятатимуть усі українці і, в першу чергу, земляки.
В останню путь військовослужбовця ЗСУ проводжали представники Кириківської селищної ради, побратими, рідні і знайомі. Поховали захисника на кладовищі в Кириківці, на його батьківщині.
Вічна і світла пам’ять.
Олена ТЯГЛЕНКО
