Саме стільки могло б виповнитись Охтирській міськрайонній газеті «Прапор перемоги» цього тижня. Проте – не судилося! 29 грудня 2022 року побачив світ останній номер найстаршого за віком друкованого видання Сумщини, а загалом у його 105-річній історії – 14705-й. До цього дня невеличкий колектив колишньої «районки», що складався усього з трьох осіб – головного редактора, оператора комп’ютерної верстки та бухгалтера, тримався і виживав як міг. Особливо складно стало під час повномасштабної війни Росії проти України, коли фінансова ситуація особливо загострилась, до того ж, разом із зруйнованими у ніч на 8 березня приміщеннями міської ради, краєзнавчого музею, колишнього універмагу та ін., чималих пошкоджень зазнала й будівля, де знаходилась редакція газети. Тож фінансова скрута та відсутність підтримки з боку влади, за винятком хіба що міської, проте недостатньої для збереження газети, зробили свою справу: «прапорець», перший номер якого побачив світ далекого 17 червня 1917 року, вимушений був припинити свій вихід. Таким чином, місто, що знаходиться за декілька десятків кілометрів від кордону з країною-окупантом, та громади колишнього Охтирського району, втратили одну з двох газет, що залишалися на той час, і, між іншим, єдину, що упродовж кількох місяців після звільнення Охтирщини виходила в місті. Тож інформаційний фронт на прикордонні з ворогом було суттєво послаблено, як і втрачено правдивого літописця історії нашого краю, у т.ч. й про Героїв новітньої війни з росією.
На сьогодні ж (з початку вересня 2023 року) місто-герой узагалі залишилось без свого друкованого видання, яких ще перед початком повномасштабної війни були троє, а раніше, навіть шестеро-семеро, а то й значно більше разом з газетами-«одноденками», назви окремих з яких уже важко й пригадати. І це — безпрецедентний випадок в історії України як для міста, населення якого складало усього пів сотні тисяч. Приміром, у першій половині 2010-х років в Охтирці водночас виходили 6 газет: «Прапор перемоги», «Роксолана», «Город А», «Ахтырка», «Лідер» та «Істина нова», більшість з яких, на превеликий жаль – російською мовою. Отож ще донедавна, практично до початку повномасштабної війни Росії проти України, вороже слово на шпальтах місцевих видань було домінуючим, оскільки сумарний тираж російськомовних газет значно перевищував єдине україномовне друковане видання.
Тепер немає і його, однак, дякуючи співпраці з Великописарівською газетою «Ворсклою», передусім з її редактором Олексієм Пасюгою, мешканці Охтирки не залишилась без власних новин: з початку вересня 2023 року вони знайшли своє постійне місце на шпальтах цієї прикордонної газети, яка, попри усі негаразди, зуміла вистояти у цей складний час. Не відмовив редактор «Ворскли» у публікації в сьогоднішньому номері газети й історії «прапорця», тим більше, що для багатьох читачів газети, хто свого часу переїхав жити на Охтирщину, чи проживає, приміром, у Рябині, «Прапор перемоги» став чи був свого часу «рідною» газетою. Не можна забувати й про 1963-1966-і роки, коли Великописарівський район тимчасово входив до складу Охтирського й події того часу з його життя активно висвітлювались на шпальтах «Прапора перемоги». Так сталося, що саме у ці 4 роки місто Охтирка та Охтирський район називались українською мовою, відповідно, «Ахтирка» і «Ахтирський район».
Історія «Прапора перемоги»
Історія Охтирської міськрайонної газети «Прапор перемоги» починається 11 червня 1917 року, коли вийшов її перший номер під назвою «Известия Ахтырскаго Совета Рабочих, Крестьянских и Солдатских депутатов». Стратегічне рішення щодо створення власного друкованого тижневика на базі конфіскованої друкарні Розторгуєвих було прийнято на з’їзді місцевої Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів, що відбувся у квітні в нещодавно побудованому земством Народному будинку (згодом – Районному Будинку культури, тепер – КЗ «Центр культури і дозвілля Чернеччинської сільської ради», що зазнав руйнувань від ударів російської авіації). Щоправда, адреса редакції газети спочатку співпадала з адресою приміщення самої Ради, що знаходилася по вулиці Сумській, 2.
Саме про створення в Охтирці 9 квітня 1917 року Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів на чолі з І.Ф. Гончаренком і йдеться у першому номері «Известий», і це на її кошти почала виходити газета. Ціна становила 6 копійок і була, як на той час, чималою. Адже, приміром, за 10 копійок можна було відвідати кіносеанс у місцевому кінотеатрі «Ліра», а ціна вугілля за пуд становила усього 25 копійок. Йшлося на сторінках першого номеру газети також і про вирішення гострих на той час трудових та релігійних питань.
На першій сторінці другого номеру газети, який побачив світ 16 червня, зустрічаємо оголошення про мітинг солдаток усіх сотень для проведення виборів, що мав відбутися 18 червня о 9 годині ранку в приміщенні Ради по вулиці Сумській, 2. Туди ж на мітинг виконавчий комітет ради запрошував і представників домашньої прислуги: кухарок, покоївок, двірників та візників, а усіх охтирчан цого ж дня на загальне зібрання біля Народного будинку…
А ось «Известия» за 1919 рік, рясніє, приміром, звітами про засідання надзвичайної комісії, в яких, як правило, йдеться про слухання різноманітних адміністративних справ щодо спекуляцій та крадіжок у місті та Охтирському повіті. Особливо багато правопорушень стосувалося самогоноваріння….
Відомо, що першим редактором «Известий» був М.Кіціс, про якого не збереглося інформації, а ось у квітні 1919 року редакцію очолив Ілля Мойсеєвич Зайденшнер-Слонім – син кустаря-палітурника з Тростянця, історія життя якого є доволі цікавою. Відомо те, що у вересні 1905 року після страйку на Тростянецькому цукровому заводі його разом з іншими учасниками було арештовано. Після кількох років слідства взимку 1910-го Зайденшнера вислали до Іркутської губернії, звідки він втік до Америки, де став соціалістом, працював у газеті. Додому ж повернувся після подій 1917 року. У тому ж таки 1919 році Зайденшнер став помічником військового комісара 366 Богодухівського полку, а згодом – комендантом Охтирки. Коли ж у 1920 році він потрапив до армії, газету до друку підписувала редакційна колегія. У липні 1922 року Зайденшнер ненадовго повернувся на посаду редактора наступника «Известий» – газети «Голос незаможника».
Загалом, назва видання часто змінювалося, особливо, ледь не щороку, у 20-ті роки 20-го століття. Так, уже наступного 1923 року газета мала назву «Красная Ахтырщина», ще через рік – «Единый сельхозналог», у 1925 році – «Охтирщина. Районова стінна газета». Тоді вона була дещо схожою на плакат, а її тексти мали великий шрифт. У 1926 році газета також мала вигляд стіннівки, але називалась інакше – «Радянське око». Хоча, не всі дослідники погоджуються, що «Радянське око» є тією ж газетою, що й «Известия» чи «Прапор перемоги». Був ще й «Голос мас», а вже до 1929 року друкований орган місцевої влади набув звичного газетного вигляду і отримав назву «Соціялістична перебудова» (дещо пізніше у першому слові букву «я» замінили на «а»). Виходила «Соціалістична перебудова» двічі на місяць, її номери приурочувалися до свят або важливих політичних кампаній. Постійного колективу редакції не існувало, як і спеціальних коштів на випуск, й газета поширювалася безплатно.
З 1 серпня 1930 року редакція запрацювала на постійній основі, у її штаті з’явилися редактор, відповідальний секретар, випусковий, літпрацівник і завідуючий масовим відділом. З районного бюджету на випуск газети виділялися кошти й було оголошено передплату на неї. Газета почала виходити 1 раз на тиждень накладом 5 тисяч примірників, а коштувала вона 3 копійки. У 1938-1941 роках на зміну уже «Соціалістичній перебудові» прийшов «Шлях до комунізму».
Що ж до років окупації Охтирки під час Другої світової війни (14 жовтня 1941 – 25 серпня 1943) у місті виходила газета «Голос Охтирщини», підбірка якої збереглася в Сумському Державному обласному архіві, натрапити на неї можна і в Інтернеті. Виходила вона, між іншим, українською мовою, з тризубом поряд з назвою газетою, і крім суто німецьких фронтових новин містила статті про місцеві події, чи не найбільше з яких – про культурне життя, рубрики «Літературний календар», Кулінарні рецепти», «Сторінка для дітей», «Куточок натуралістів», «З галереї охтирських портретів», «Сторінки сільського господарства» тощо. Утім, це усе ж таки окрема сторінка історії преси в Охтирці, як і в багатьох інших містах України під час окупації її нацистами.
Свою сучасну назву газета отримала у січні 1944 року, коли вийшов її перший номер під назвою «Прапор перемоги». Редактором став В.Ф. Коновалов, який з 1937 по 1941 рік працював відповідальним секретарем Охтирської районної газети «Соціалістична перебудова». На чолі редакційного колективу Володимир Федорович перебував майже три десятиліття (до 1973 року). У 1961 році охтирська газета стала рентабельною в числі перших районних видань України і невдовзі демонструвалася на Виставці досягнень народного господарства у Москві, а у 1967 році Президія Верховної Ради Української РСР нагородила «Прапор перемоги» Почесною грамотою. Такої ж відзнаки наступного року було удостоєно і редактора. Слід зазначити, що тираж газети свого часу перевищував 20 тисяч примірників.
Утім, було в газети немало й доволі складних часів, коли вона ледве виживала, коли її працівники змушені були шукати інші джерела фінансових надходжень. Варто згадати й про те, що у 2008-2009 роках газета «Прапор перемоги» припиняла своє існування після того, як Охтирська міська рада вийшла із засновників газети, а районна рада самотужки не змогла «потягнути» газету. Чи не схотіла, бо ж мала ще одне друковане видання – «Вишневий світ». Проте, у 2010 році Охтирщина знову побачила «Прапор перемоги», щоправда його перші 4 примірники, згодом випуск газети було відновлено у повноцінному форматі. До закінчення 2018 року засновником газети залишалась Охтирська районна рада, якій чомусь не хотілося відпускати «Прапор перемоги» у «вільне плавання», як цього вимагали норми Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ», а видавцем – КП «Редакція Охтирської міськрайонної газети «Прапор перемоги». Утім, 7 лютого 2019 року після завершення доволі непростої процедури роздержавлення черговий номер газети видало ТОВ «Медіа-Центр «Охтирщина», а засновниками її стали працівники трудового колективу.
107-річна історія газети «Прапор перемоги», нехай і така, що обмежена рамками газетної площі, не буде більш-менш повноцінною, якщо у ній не згадати хоча б частину прізвищ з тих декількох поколінь охтирських журналістів, хто був причетним до створення газети, а відтак – збереження історії нашого краю, формування громадської думки тощо. Крім уже згаданих керівників видання, це й інші його редактори Павло Хорошун, Микола Мотренко, Ніна Марущенко, Василь Заїкін, Віта Босенко, а з початку листопада 2014 року очолював газету автор цих рядків. Звісно ж, залишили помітний слід в історії газети й чимало журналістів, заступників редактора, завідувачів відділами, серед яких Петро Денисенко, Андрій Лазаренко, Олександр Мамай, Володимир Чалий, Леонід Думенко, Ганна Лябах, Андрій Міщенко, Галина Кизим, Галина Бруяка, Микола Байстрюченко, Олександра Криницька, Наталія Заїкіна, Наталія Розторгуєва, Олександр Куліш, Валентина Кравченко, Сергій Яковенко та багато інших. Упродовж останніх п’яти років виходу газети щономера на його шпальтах можна було побачити й прізвище наукового працівника міського краєзнавчого музею Юрія Береста як автора популярної рубрики «У 19.. році газета «Прапор перемоги» писала» та багатьох інших публікацій з історії нашого краю. А у воєнному 2022-році постійним автором рубрики «Вірші, написані війною», став охтирський поет Григорій Комісаров, з презентацією восьмої збірки якого знайомтесь на шпальтах наступного номеру газети «Ворскла».
Борис ЧИКАЛО
