Валентина Дмитрівна поралася на подвір’ї. Спершу прополола квітник, де з ранньої весни до пізньої осені рясніли різнобарв’ям її зелені «вихованці». Навіть «кістлява грозовиця» не вплинула на бажання жінки творити й підтримувати красу. Відставивши вбік сапку, взялася підмітати доріжки. Владик, її шестирічний онук, крутився поруч.
– Я твій, бабусю, помічник, – хлопчик, вправно орудуючи віничком, ретельно змітав до купки поодинокі листочки, якісь засохлі травинки. Він був беручким до хатньої роботи ще з тих часів, коли зіп’явся на ноги. Старші заохочували маля до праці, хоча нишком і посміювалися з незграбних рухів. Але Владик уперто вчився мести підлогу, мити посуд, при цьому, на велике здивування дорослих, не розбив жодної тарілки чи склянки. Тепер йому доручають більш складну й відповідальну роботу, ну, хоча б навести лад у дворі чи приглянути за непосидючою, молодшою на чотири роки сестричкою. Хлопчик уважає себе достатньо дорослим, бо нинішньої осені вперше піде до школи, а туди малят, звісно ж, не беруть.
– Так, Владику, ти не просто мій помічник, а найкращий, – Валентина Дмитрівна приголубила внучка, поцілувала в змокрілий чубчик. – Добрим працівникам тепер час і підкріпитися, і чайку ви… – жінка обірвала мову на пів слові.
Із гучним кахканням на щойно підметені доріжки двору випурхнула зграйка качок. Такий ґвалт учинили, що заглушили радісне верещання малої дівчинки, яка підганяла птахів тоненькою різочкою.
– Ой, нене! – сплеснула в долоні Валентина Дмитрівна. – Софійка знову якось умудрилася загороду відчинити, – і мерщій подалася переймати пернатих. А ті не особливо й хотіли повертатися «під замок»: крякаючи, розліталися на всі боки. Нарешті впоравшись із неслухняним птаством, жінка повернулася до онука, ведучи за руку його сестричку. Дівчинка, якій за кілька місяців мало виповнитись два рочки, ще не вміла розмовляти, тож замість зрозумілих слів видавала якісь звуки тільки їй зрозумілої мови. Її перемазане землею личко пашіло, оченята-бусинки весело блищали, а вустоньки кольору стиглої вишні вклалися в бутончик щасливої усмішки.
– Бабусю, ти лишень подивися, як качки загамнили доріжки, – закопилив губенята Владик.
– Нічого, маленький, знову підметемо й буде чистенько, – стала заспокоювати Валентина Дмитрівна. – Ти ж допоможеш?
Хлопчик, утерши слізки, ствердно кивнув голівкою й раптом занепокоєно запитав:
– Бабусю, а ти не сваритимеш Софійку? Вона ж іще маленька й не розуміє, що не можна випускати качок.
Владик ніжно обхопив обома руками сестричку, а та й притихла в його обіймах.
– Звісно! Хто може образити твою улюбленицю? – усміхнулася Валентина Дмитрівна. – Вона ж наше сонечко, а ти її надійний охоронець.
Коли доріжки знову засяяли чистотою, Валентина Дмитрівна віднесла в сарай, де завжди зберігався реманент, віники, грабельки, сапку. Дітки, взявшись за ручки, повсюди слідували за бабусею.
– Ну от, – сказала та, зачинивши двері, – із усіма справами покінчено, тож я хочу вам дещо показати.
– Що ти нам покажеш? – нетерпляче затупцював на місці Владик. Софійка повністю скопіювала рухи братика.
– Наберіться терпіння, – жінка загадково примружила очі. – Ходіть за мною.
Між літньою кухнею й сараєм донедавна був невеликий простір, який дідусь Віктор затягнув м’якою вольєрною сіткою, а у великому ящику облаштував гніздечко. Ось тут і поселилася куряча сімейка – квочка з десятком жовтеньких рухливих курчаток, що її презентували Віктору Сергійовичу сільські родичі на день народження.
Владик із Софійкою, побачивши пташенят, аж ротики повідкривали від несподіванки. Підійшли ближче, ухопилися рученятами за сітку, просунули носики в дірочки та, затамувавши подих, із величезним інтересом спостерігали, як курчатка дзьобають пшоно, п’ють водичку, бігають по загороді. Оговтавшись від першого враження, хлопчик із вигуком загойдав легку огорожу. Пташата, наполохавшись, пурхнули й сховалися під надійні мамині крила. Софійка, як і завжди, мавпувала за братиком – стрибала, ляскала в долоньки.
Малі не приховували свого захоплення, а Валентині Дмитрівні чомусь стало водночас сумно, гірко й тривожно. Відчула, як запекло в грудях. Її внуки такі ще маленькі, а скільки бід вже випало на їхню долю! Ось зараз радіють живій іграшці й не знають, як і ніхто в світі не відає, що буде з ними за мить, і чи, не дай Боже, не прилетить сюди смертоносне лихо. Скільки вже було таких випадків по селах і містах згорьованої, пошматованої знахабнілими загарбниками країни! Щоразу, коли звідкілясь надходила сумна звістка про прильоти, про втрати, жінка давилася сльозами, вкотре пила заспокійливе. Чужих діток було дуже шкода, а своїх, таких дорогих, милих серцю, і поготів!
Валентина Дмитрівна мимоволі згадала, як минулого року споряджала в дорогу подалі від небезпеки родину доньки, як потім чекала від неї на дзвінок, як не спала ночами, тихо плачучи в подушку, аби не розбудити чоловіка. До цього цілий місяць ворог «обдаровував» місто бомбами, обстрілами з «Градів». І Валентина Дмитрівна з рідними весь цей час під завивання сирени поспішала до сусідів, де в їхньому погребі всі разом і перебували тривогу. Вхід до «підземки» вів не з вулиці, а з передпокою будинку, що було зручно, адже мали на руках шестимісячну внучку. Добряче набігавшись, прийняли рішення вивозити дітей у сусідню, дещо спокійну й благополучну область.
Владик тулився до бабусі й, зазираючи їй в очі, прохально скиглив: «Поїхали з нами! Ну, поїхали!» А та, хоч і намагалася триматися, ніяк не могла справитись з емоціями, що душили, плутали думки. Нагнувшись до малого, надривно шепотіла: «Владику, не плач, ми дуже скоро побачимось. Ти там будеш із татом і мамою, няньчитимеш сестричку, а я оберігатиму наш будинок, – мимоволі всміхнулася, уявивши, як вона з автоматом стоятиме на порозі дому й поливатиме свинцем ворога, якщо той зазіхне на її майно чи життя, – та й наш дідусь Вітя сумуватиме, якщо я поїду». «Він плакатиме?» – звів на бабусю свої вологі озерця хлопчик. «Може й плакатиме без мене», – хмикнула жінка. Владик трішки подумав і раптом ствердно проказав: «Тоді залишайся, я не хочу, щоб дідусь плакав». На тому й розійшлися.
А повернулися діти додому вже тоді, як із краю вигнали ворога, як до повнокровного життя стало повертатися обпалене війною місто, а люди натхненно почали відбудовувати понівечені оселі і, призвичаївшись до ситуації, перестали ховатися під час ворожої активності. Звичайно, таку поведінку інакше, як зухвально-ризикованою, й не назвеш, проте, переживши шалене бомбардування у перший місяць війни, нинішні тривоги, що оголошувалися з непересічною черговістю, тільки дратували місцян, викликали в душі лють, але вже так не лякали. Кожен думав, що тепер він «закодований», тож гірка чаша страждань його й не зачепить. Валентина Дмитрівна не була винятком. Хоча, чи можна хоч коли звикнути до невинних смертей, каліцтва, горя, болю; від цієї проклятої війни?! Щойно завивала сирена, нерви-струни натягувалися й готові були луснути від боязні насамперед за дітей. Тоді негайно разом із донькою ховали їх у будинку подалі від вікон та дверей і самі біля них припадали птахами. Удень малечу забавляли ляльками, машинками, читали книжечки, а вночі, коли ще ті не спали, розповідали казочки. У такі хвилини малий Владик сидів тихо, мов мишка, не бешкетував, малесеньким сердечком переймаючи хвилювання дорослих. А якось заявив дуже серйозно: «Коли я виросту, то збудую для України таку зброю, що вона надійно захистить нас від усяких ворожих ракет. І тоді дітки нічого не боятимуться та ходитимуть до школи». «Наш ти розумничку», – Валентина Дмитрівна обняла хлопчика й, аби ніхто не бачив, долонею змахнула непрошену сльозу.
… І тепер ось, замилувавшись онучатами, які з неприхованим захопленням цікавились життям курячого сімейства, Валентина Дмитрівна несподівано зловила себе на думці й водночас жахнулася, усвідомивши, що ця війна вже проросла в дитячих серцях сиренами, страхами, підвалами, сльозами, болями, зробила їх не за віком дорослими й мудрими. Боже мій, не про таке дитинство з понівеченими крильцями, розстріляне, розбите, грозове мріяла для онуків. Не про таке!
Війна, наче вчувши сполохані роздуми жінки, тут же й нагадала про себе несамовитим криком сирени.
– Мерщій до хати, а я дідуся покличу, – Валентина Дмитрівна гукнула до дітей, наказавши Владику відвести у схованку Софійку. Побігла на город, де до того господарював чоловік: знала, що той завжди нехтує пересторогою, тож подумала, що не завадило б і нагадати про небезпеку.
– Та йду вже! Чого сполошилася? – обізвався Віктор Сергійович, не відриваючись від грядок.
Валентина Дмитрівна не стала чекати чоловіка й мерщій поспішила до оселі: донька з зятем десь затрималися у справах, тож на неї покладено обов’язок стежити за дітьми. По дорозі заскочила на кухню, набрала у миску яблук, прихопила пляшку з водою, адже не відомо скільки доведеться чекати відбою.
– А де ж Софійка? – запитала, помітивши в закутку тільки Владика, що бавився машинкою.
– Так вона ж за тобою побігла.
– Ой, куди ж це дівчисько поділося? – серце у Валентини Дмитрівни стрепенулося й боляче вдарилося об п’яти. Метнулася надвір та на порозі з полегшенням видихнула, усміхнулася. Їй назустріч йшов чоловік, якого вела за руку Софійка й голосно укала, імітуючи сирену. 31.08.2023 Наталія
РОЗТОРГУЄВА
