Сьогодні, 24 лютого, виповнилося ддва роки з моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну. Українцям, на долю яких випало випробування війною, довелося мобілізувати власні сили для адаптації в нових реаліях воєнного часу, зробити певні висновки та прийняти конкретні рішення. Зараз кожний з нас складає іспит на власну вартість: чого він вартий як людина, громадянин та патріот. Які внутрішні якості оголило та проявило важке сьогодення. Чи вдалося протистояти викликам війни та зберегти в своїй душі найголовніші християнські чесноти – доброту, людяність, чесність і порядність. Чи навіть примножити їх.
В будь-якому випадку, кожний з нас вже ніколи не буде таким, як раніше. Він буде іншим: хтось кращим, хтось гіршим – в залежності від того, хто та чим наповнив свою душу за цей випробувальний період.
Повномасштабна російська агресія триває вже два роки і вона присутня у всіх галузях нашого життя. Мабуть, немає людини, якої б вона не торкнулася та пройшла повз.
Ми поспілкувалися з читачами газети «Ворскла» та поцікавилися, як ці два воєнні роки змінили їх життя. Опитування проводили вибірково, намагаючись почути думку представників різних соціальних верств , віку та статі, місця проживання.
Любов Чуприна, головна медична сестра КНП «Великописарівська лікарня»:
— Звичайно, війна внесла корективи в наше життя. Відбулася переоцінка цінностей та ставлення до деяких людей. Постійне напруження (стреси від обстрілів, хоча на вигляд я не зовсім «тушуюся», але всередині на сьогодні прочинає калатати серце) позначається на самому настрої та здоров.ї. Вже насторожено реагую на звуки (закриття дверцят в автівці, чи то якийсь стукіт, коли щось розвантажують). Навіть якщо знаходжуся далеко від Великописарівської громади.
Та найбільший страх – за дітей, адже вони сидять вдома на дистанційному навчанні, а під час обстрілів я не поруч з ними, а на роботі. Інколи здають нерви і немає тієї витримки, що була за мирних часів.
Світлана Яночкіна, тренер Великописарівської дитячо – юнацької спортивної школи:
— Раніше ми жили великою родиною: я, чоловік, донька, зять та двоє онучок. Але через постійні гучні обстріли донька з сім’єю виїхала в більш безпечне місце, в село Катанське. Залишилися ми з чоловіком вдома двох. Страшно дуже жити зараз у Великій Писарівці. Боїмося вийти з хати надвір. Минулої п’ятниці була в дворі, аж тут летить та свистить просто над головою снаряд! В мене від жаху волосся дибки піднялося!
Добре, що встигла забігти в будинок, бо близько до дверей була. Снаряд впав та розірвався на сусідських городах: тепер там вирва.
У роботі теж багато чого змінилося: до війни в нашій ДЮСШ було майже 250 спортсменів з Великорисарівської громади, а зараз вже вдвічі менше. Виїхали дітки. Та й які тут можуть бути заняття спортом під ворожим вогнем? Прилетіти може будь-якої миті будь-куди. А якщо «прильот» і станеться десь далі, то все одно вибуховою хвилею може дістати чи осколками влучить.
Та попри всі складнощі, ми все одно намагаємося спортивно розвивати тих школярів, які мешкають в нашій громаді. Діти їздять на чемпіонати та змагання обласного та всеукраїнського рівнів, привозять додому нагороди та медалі.
Наталія Гонтаренко, колишня працівниця Великописарівського пологового будинку:
— Хоч мешкаємо ми в с. Ямне, що трохи далі від Великої Писарівки та кордону з ворогом, але в нас чутно все, що відбувається в селищі. Страшно так, що не можна навіть словами передати! І дуже важко морально. Постійні стреси перетворили життя на кошмар. А виходу ніякого немає: нікуди не поїдеш! Будемо вже тут якось виживати. Не знаємо, що на нас чекає попереду, адже все так невизначено: за всю війну майже росіяни не стріляли по Ямному, а в січні як показилися: дві ночі поспіль скидали на центр села ракети штуки! В понеділок — 8 прильотів. Пошкодили школу та житлові будинки.
Як війна вплинула конкретно на нашу родину? Син, який навчається в медичному університеті на лікаря-анестезіолога, проходить зараз інтернатуру. Планував пройти її з подальшим працевлаштуванням в лікарні міста Суми чи Харкова, але 24 лютого 2022 зрушила всі плани. І йому довелося їхати до Полтави. Це гірше, бо далі від рідного дому та від нас».
Сергій Романенко, Краснопільщина, с. Бранцівка:
— Життя змінилося майже докорінно та в житті змінилося майже все. Живемо під постійними обстрілами. Дуже налякані. Перебування в постійній тривозі та стресах безслідно не проходить, страждають здоров’я та морально-психологічний стан.
Війна вбила в мені творчу людину. Вбила мою музу. Раніше писав вірші, друкувався в поетичних альманахах. А зараз немає ні сил, ні натхнення.
Мені 63 роки, за віком вже пенсіонер, але пенсії не заслужив – немає стажу. Бо роками їздив по заробітках, забезпечуючи свою багатодітну родину (в нас троє дітей). А тепер сиджу без грошей. А тут ще й дружина послизнулася на ожеледиці, впала та отримала черепно-мозкову травму: розбила череп. Добре хоч «екстрена медична допомога» приїхала та забрала її до Сумської лікарні, бо зазвичай сюди на прикордоння «швидка» не їздить.
Так і живемо. За можливості доначу на українську армію. Мої діти не служать, а от сусід – так. Тому коли побачу в ФБ інформацію про збір коштів на потреби його бригади, то перераховую скільки можу. Вважаю, що допомагати захисникам потрібно саме адресно, щоб вже точно кожна наша копійка пішла за направленням, а не сумнівним благодійним фондам!
Іван Тимошенко, працівник газового господарства:
— Життя за війні стало гіршим, і це відчувається у всіх його проявах. Але я не опускаю рук: активно пропагую патріотизм. Зробив вдома в кімнаті тематичний патріотичний куточок, спеціальну таку локацію. Там в мене розгорнутий прапор, висить вишиванка та інші атрибути української держави.
Віримо в Перемогу, і не просто віримо, а наближуємо її власними зусиллями! Я вже на заслуженому відпочинку, але продовжую працювати на користь громади та країни.
Олексій Скоркін, громадський активіст, організатор двох самобутніх музеїв українського побуту:
— Війна змусила мене працювати вдвічі більше. Створив не один музей, а два. Щоб увічнити в пам’яті нащадків побільше експонатів народного вжитку. Після обстрілів доводиться відновлювати те, що вже зробив. Та це не привід припиняти діяльність. Навпаки, виникає бажання робити свою справу попри все. Росіяни гатять по будинках, руйнуючи все нажите роками, а я з посмішкою та оптимізмом майструю дерев’яного возика, який прикрашає музейну територію! Над головою з гулом і свистом пролітають ракети та снаряди, а я, мугикаючи пісеньку, облаштовую на вулиці локацію: хочу зробити піч, на якій варитиму борщ у вишиваній сорочці та солом.яній шляпі, і співати «Гайдамаків», граючи на бандурі!
Саме війна за ці два роки змусила мене використовувати те, чому навчався в дитинстві та юності: гру на музичних інструментах, співи, і навіть червоний університетський диплом, адже без дипломатії, психології та управління фінансами зараз аж ніяк!
Оксана Ковальова
