Андрій Прокопець із Конотопщини зустрів повномасштабну війну вдома — саме повернувся з роботи в Києві. За плечима — 15 років досвіду кранівника на будівництвах столиці. Тоді він ще не знав, що цей цивільний досвід стане вирішальним на фронті.
Як і багато інших героїв Сумщини, Андрій спочатку не вірив, що війна в Україні набуде такого масштабу. Події 2014 року здавалися страшними, але все ж далекими від повномасштабного вторгнення. Навіть коли перші вибухи пролунали неподалік Конотопа, свідомість відмовлялася приймати нову реальність.
Однак невдовзі пролунав дзвінок із військкомату. Уже за кілька днів Андрій Прокопець був у складі ЗСУ, а згодом — на Донеччині, де тривали запеклі бої.
Його новою спеціальністю став водій ТЗМ — транспортно-зарядної машини. Саме тут стали в пригоді багаторічні навички роботи з технікою. На фронті техніка ЗСУ потребує постійного догляду, ремонту та точного керування, адже від цього часто залежить успіх бойових завдань.
У перші дні служби Андрію доводилося більше ремонтувати, ніж воювати. Робота під обстрілами швидко стала буденністю.
— Нічого геройського, — говорить він. — Сидів під деревом під час першого виїзду, а над нами свистіли снаряди. Пролетіли — і ми далі працюємо.
Так виглядає реальна війна: не гучні слова, а щоденна важка праця. Водій ТЗМ ЗСУ — це не лише кермо, а й постійний ремонт, мастило, інструменти і відповідальність за справну техніку.
Водночас навіть у найскладніших умовах допомагає триматися солдатська дружба. Особливо, коли поруч земляки з Конотопщини.
— Це дуже підтримує, — каже Андрій. — Коли свої поруч, легше витримати все.
Попри небезпеку, він не називає себе героєм. Каже просто:
— Я звичайний солдат. Є наказ — виконуємо.
Його історія — одна з тисяч історій військових із Сумщини, які щодня тримають фронт. Без зайвого пафосу, але з великою відповідальністю.
Особистий фронт Андрія Прокопця — це і його родина. Вдома на нього чекають дві доньки. Саме вони є головною мотивацією і відповіддю на питання, чому він тут.
Він не будує прогнозів і не говорить про терміни. Просто робить свою справу — керує технікою, ремонтує її і допомагає тримати стрій.
Як і кожен військовий, він мріє про перемогу та повернення до мирного життя. Про час, коли техніка знову працюватиме на будівництві, а не на війні. І про тихе небо над рідною Конотопщиною.
Олександр Моцний
