77- річна мешканка Хухри Раїса Баранник чверть століття пропрацювала в колгоспі, і вже десятиріччя співає в фольклорному ансамблі «Неспокійні серця».
Шоста з восьми
Героїня публікації народилася в далекому 1947 році в селі Хухрі в багатодітній родині, де була вже шостою дитиною. Згодом у сім’ї з’явилися ще двоє малюків, тож дітей стало вісім.
Був дуже голодний час, але я його не відчувала, бо мене мама вигодовувала своїм молоком, – згадує своє раннє дитинство пані Раїса. – А от старшим братам і сестрам довелося пережити важкий період.
Куркулі
Взагалі – то, зі слів співрозмовниці, її родина – не з бідних. Дідусь мав крупорушку та машину, щоб молотити зерно. Окрім того, йому привозили пиво на зберігання в підвалі, і за це платили гроші.
У діда були виконані всі плани за встановленими нормами, а от зерна в нього не було, бо не сіяв, – розповідає героїня статті. – Та комуністи в це не вірили, вважали, що він бреше і просто не хоче ділитися з владою вирощеним врожаєм. Думали, що заховав зерно. І покарали – вивезли до Харкова на будівництво метро. Там він і помер: робітників під землею затопило водою. Тож, наша бабуся залишилася сама. Комуністи її також хотіли забрати на роботу до Харківського підземелля, але односельці вступилися за неї і відстояли. Люди її жаліли, бо дід все життя гуляв, а баба страждала. І дітям теж було не солодко. Одного разу донька Фрося зустрілася біля церкви з дідовою коханкою та й штовхнула її так, що та впала горілиць так, що спідниця накрила обличчя. Селяни щойно повиходили з церкви, було повно народу, і всі почали сміятися з тієї жінки, мовляв, так їй і треба!
А дідусь тоді дуже образився на доньку, і через певний час помстився їй: купив кілька швейних машинок «Зінгер» і роздав усім дітям, окрім Єфросинії. Так само вчинив і з худобою. Фросі не дісталося нічого: ані корови, ані будь чого з господарства. Такий він був у нас: хазяйновитий, але дуже принциповий.
Втеча
Отже, коли бабуся овдовіла і з часом дуже ослабла, а залишатися в селі через комуністів було неможливо, родина вирішила тікати з рідного села до Ніжина, де жили родичі.
Син взяв маму на руки і виніс її на руках з хати, поїхали до Охтирки на станцію, а звідти вже дісталися до Ніжина, – розповідає Раїса Олександрівна. – З часом сім’я знову повернулася додому.
Лати
1953-1955 роки закарбувалися в пам’яті нашої героїні як період приватного будівництва в селі.
Всі люди робили собі халупки, щотижня топтали чи мазали чиюсь хату, – згадує жінка. – Ми, діти, ще малі були, тому нас до роботи не долучали. Ми сиділи собі на латах (соснова палка на дерев’яному заборі), та слухаємо, як наші матусі топчуть, мажуть і співають.
Саме ці пісні через півстоліття будуть співатися на сценах Охтирщини, Сумщини, всієї України та навіть світу. Адже до репертуару «Неспокійних сердець» входить і те, що пам’ятають зі свого дитинства вокалістки
Коні
Дитина з багатодітної родини Раїса завжди відчувала, що вона лише шоста з восьми, і скоріше хотіла вирости, щоб їй теж довіряли обов’язки, які виконували старші члени сім.ї.
Ось наприклад, робота на городі.
Картоплю садили під плуга, я підносила її у відрі жінкам, які розкладали по борозні, – каже мешканка Хухри. – То була важка робота, всі скаржилися на біль у стегнах, але я все одно мріяла саме про це розкладання! Чомусь вважалося, що до цієї важливої участі мені ще дорости, а от водити коня – якраз підходяща роль для дівчинки-підлітка! От веду я коня, а позаду брат йде з плугом і кричить: «Раю! В борозну!». А я не можу, бо кінь витягає мене з тієї борозни на поле, піднімає над землею і волочить!
Мрія садити картоплю так і залишилася нездійсненною: коли дівчина підросла до потрібного віку, на зміну плугам вже прийшли трактор.
Заміжжя
А в 20 років Раїса вийшла заміж за простого сільського хлопця. Запевняє, що була дуже щасливою в шлюбі.
Чоловік хоч і випивав, але ніколи не лаявся і не бився, – ділиться секретами жіночого щастя наша героїня. – І я завжди була грішна, тобто – з грішми! Діти нам дісталися дуже важко: через резус-фактор були великі проблеми і під час вагітності, і після народження. Доньці й сину переливали кров, через що я не могла їх годувати своїм материнським молоком. Тому годувала чужих немовлят.
Володя (чоловік) – чудовий батько, він просто обожнював дітвору, приділяв малюкам увесь свій час. Оскільки дружина працювала, він дуже їй у всьому допомагав і турбувався про родину.
Робота
Раїса після школи вступила до Охтирського навчального закладу на тримісячні курси за спеціальністю «Технік штучного запліднення».
Щоб корова завагітніла природним шляхом, потрібно значно більше зусиль, ніж при штучному, тому що в нас не вистачало биків на всіх корів, – каже співрозмовниця.
Зі слів героїні статті, процедура штучного запліднення відбувалася таким чином: бика на спеціальній станції ставили в станок, він виконував свою роботу, а сперму працівники збирали до ємності і додавали туди кілька свіжих курячих яєць. Потім цю рідину пінцетом і зоологічним шприцем вводили коровам.
Природним шляхом бик здатен запліднити за день 2-3 корів. А якщо цю сперму зібрати, то вийде близько 170 гранул для штучного запліднення 85 корів, адже гранули підсаджуються двічі на добу.
Дарма, що навчання на техніка тривало усього лише три місяці. Раїса пропрацювала на цій роботі 25 років, і щороку складала іспити, під час яких перевіряли її знання: як заморожувати сперму? Як зберегти активність сперми? Як встигнути запліднити корову?
Тетянчині коси
Наша героїня все чітко знала і була дуже відповідальною працівницею ферми. Але ж, окрім роботи в неї була ще й родина, яка потребувала добросовісного виконання материнських обов’язків.
Тож, коли донечка Тетянка підросла і пішла до першого класу, Рая змушена була перейти на іншу роботу – ходила на буряки в колгоспі.
У донечки були довгі коси, а мені ніколи їх було заплітати, – пояснює співрозмовниця. – На ферму вставала вдосвіта, бо о 5 ранку вже мала бути біля корів. Чоловік не міг впоратися з доньчиним волоссям, в нього ніяк не виходило, і дуже хвилювався через те, що дитина ходить до школи розтріпана. Казав, що дівчинка має гарно виглядати і бути акуратно заплетеною, тому мені потрібно змінити роботу, щоб була можливість вранці збирати Таню. От я й полола буряки в сезон п’ять років: з 7 ранку до 8 вечора. Поки донька підросла і вже сама робила собі зачіски.
Вдовиця
А в 55 років Раїса Олександірвна овдовіла: чоловік помер.
Зустрічалися мені чоловіки, заміж пропонували, але я не пішла, – зізнається мешканка Хухри. – Адже раз я – мама, то значить – ніяких чоловіків у мене тепер не має бути. Бо прийдуть діти до мене в гості, а він кривитиметься!
Хобі
Свою самотність героїня публікації от вже десять років сублімує творчістю: співає в народному фольклорному ансамблі «Неспокійні серця».
Каже, що дуже щаслива, бо є в неї улюблена справа, яка дає можливість реалізуватися.
Коли я ще співала в шкільному хорі, то наша школа завжди займала перші місця, – розповідає жінка. – А потім найкращих співачок брали в дружки на весілля. Ото вже я наспівалася, бо мене усюди кликали!
І коли три роки тому мій онук одружувався, я попросила в тамади мікрофон і як заспівала про коравай, всі аж застигли!
От і зараз пані Раїса тримається у цьому світі на своєму хобі – ансамблі. Каже, що був період, коли у сільських клубах не дозволяли виконувати українські пісні. А тепер настав час, коли навпаки все це сприймається на ура, дістається з пам.яті і виноситься на сцену все те рідне та народне, що закарбувалося з дитинства.
До війни репетиції у сільському клубі відбувалися щотижня, а якщо готувалися до виступу, то – двічі на тиждень, і вокалістки чекали цього моменту, адже вони там не лише готувалися до концертів, а й спілкувалися за чаюванням.
Кожна несла з дому якусь страву на наші посиденьки за столом, – розповідає хухрянка. – І так нам весело було! Хоч вдома – городи та господарство, але на ці зустрічі завжди знаходився час і сили! Поспіваємо, і все потім вдома так швидко робиться! Одного разу орали город, син допомагав. Мені треба на репетицію, а як же я кину роботу? Але син, знаючи, наскільки для мене це важливо, сказав, щоб все кидала і їхала в клуб. Отак, і город виорали, і до концерту підготувалася!
Транспорт і стільці
Учасниці фольклорного колективу – старші пані, і з кожним роком їх поважний вік вимагає до себе особливого ставлення.
Село у нас велике, їздили на репетиції велосипедами. А потім керівництво виділило нам транспорт, бо в колективі жінки віком від 70 до 83 років, важко діставатися! Та й керівниця наша, Людмила Горностай, придумала, як полегшити нашу участь! Стоячи співати важко, тож вона запропонувала сидіти на стільцях. Вийшло дуже гарно!
Зі слів співрозмовниці, викладаються вони на своїх виступах на всі сто відсотків: співають без музики, акапельно, а в деяких піснях – стукають качалками по жаровнях чи ложками по пляшках. Аякже інакше, адже їхні концерти дивитиметься увесь світ (записи є в інтернеті). Та найголовніші шанувальники їх співацького таланту – це, звісно ж, місцеві жителі.
Їдемо якось по селу на репетицію, а всі люди працюють на городах, – розповідає Раїса Олександрівна. – А о 17 годині в клубі – повна зала глядачів: усі з городів прийшли на концерт!
Справжнім шлягером для односельців стала пісня про старість: «старіємо, старіємо, та ні про що не жаліємо». Зал аплодував стоячи.
Оце і є визнання!, – з гордістю каже співрозмовниця.
Сьогодення
Раїса Баранник мешкає в Хухрі зі своїм сином, якому 52. Він в усьому допомагає матусі, бере на себе найважчу роботу.
У нас 42 сотки городу довжиною 205 метрів, – ділиться тонкощами ведення домашнього господарства героїня. – Засіяли картоплею, кукурудзою, кавунами, огірками, помідорами та іншими культурами. Землі не жалію, саджу не густо! Врожаю вистачає і собі, і сусідам, і солдатам!
Роки даються взнаки: Раїса Баранник пересувається з двома палицями. Син турботливо випереджає її намагання попрацювати на кінці городу: «Мам, поки ти туди дійдеш, вже й повертатися пора!».
Що ж стосується репетицій, то співрозмовниця зізнається: «Та не до співів зараз. Он у селі вже 9 хлопців на війні загинуло».
Що ж, ми щиро бажаємо героїні публікації дочекатися перемоги і з новими силами радувати земляків та увесь світ своїми фольклорними піснями!
Оксана Ковальова
