100 – річний шлях до вічності Парасковії Приходько

Династія довгожителів

Паша народилася в 1923 році в селянській родині на велике християнське свято – День Хрещення Русі, яке православний світ відзначає 28 липня. Життєвий старт був дуже важким, але дівчинка, як і багато її родичів, прожила довге, яскраве життя, перетнувши 100-річний його рубіж.

(50 роки. Початок роботи в автопарку)

Напівсирота

Коли дівчинці було лише два рочки, померла її рідна мама Тетяна. Через три роки батько привів додому нову господиню, вдовицю Ганну, яка, хоч і зветься в народі мачухою, але замінила нашій героїні матусю в найкращому сенсі цього слова.

У Паші був рідний братик Грицько, а тепер з’явилися ще й зведені брат з сестрою – Петро й Настя. Велика дружня родина жила добре, разом долаючи всі перешкоди та труднощі. Як – то кажуть, і в горі, і в радості.

Заможні, бо працьовиті

 Так можна сказати про сім’ю Парасковії Миколаївни. В них було всього вдосталь і на городі, і в хліву, і в коморі, і на подвір’ї, і в хаті.

Сільськогосподарської землі в Попівці було мало, а нжителів — багато, наділи були в різних місцях і різної родючості. Тому кожна сім’я намагалась надбати по можливості більше землі. Це було основне багацтво і джерело безбідного життя. В ті часи родина Парасковії Миколаївни мала на умовах усних домовленостей ще й 50 відсотків врожаю з чужої землі, взятої  в оренду. Була така практика, якою користувалися і ті, хто не дуже полюбляв працювати, й ті, хто працював дуже багато. Отже, дід Миколи Федоровича обробляв поле, яке належало багатодітному односельцю, який до того ж часто заглядав у чарчину. Батько 10 дітей за це отримував з родини нашої героїні половину від усього, що виростив на орендованій ділянці.

Якщо хтось думає, що при такому розкладі легко обдурити власника землі, мовляв, ніхто не рахуватиме кількість зібраного збіжжя, то співрозмовник — Микола Приходько — спростовує цей варіант

— Там все було настільки продумано, чесно та прозоро, що ніяка брехня не проходила! До того ж, спрацьовував сільський розголос. Раз обдуриш — заробиш репутацію брехуна і більше ніхто з тобою не матиме справи! На той час це було залізне правило. Сім’я діда в селі мала репутацію чесних, працьовитих, відповідальних господарів. Байбури, так звали в селі наш великий рід, були шанованими людьми, — говорить Микола Федорович.

Бондар

Дід ювілярки був бондарем, тобто майстрував бочки. Він дожив до 102 років, тому встигнув багато чому навчити своїх дітей, онуків та правнуків. Цей зимовий вид заробітку (коли роботи в полі вже не було) приносив сім’ї добрий прибуток, і дідусь Микола Кузьмич завжди допомагав онуці купити щось необхідне. Наприклад, коли маленька Паша пішла до школи, дідусь взяв на себе витрати на її одяг, книги та інші шкільні потреби.

Бабуся ж, взимку,  займалася ткацтвом. Прядка, на якій жінка виробляла нитки збереглася до нашого часу і до останнього часу знаходилася в історико-краєзнавчому музеї Миколи Завалія в Попівці.

Голодомор, як спосіб колективізації

Найстрашніші дитячі спогади, що закарбувалися в пам’яті Парасковії Миколаївни, стосувалися страшних років голодомору, коли в Українській РСР, згідно рішення центральних органів радянської влади в Москві, почався процес колективізації, тобто створення колгоспів. Сім’я довгожительки жила заможно: багато домашніх тварин (коні, корови, вівці, поросята), та птиці, якої не знали точно скільки і є. Земля у селян була трьох видів: приватні наділи, куплена та орендована.

Влада спочатку усіляко намагалася заманити людей у колективні господарства. Спочатку активісти просто пропонували вступити туди добровільно, а потім діяли примусом, застосовуючи жорсткі та навіть жорстокі важелі впливу на непокірних селян.

— Дід казав, що колгосп створювали п’янички та ледацюги і ніколи не піде до того не працювати — ділиться з нами бабусиними спогадами пан Микола, наголошуючи на тому, що за незалежної України нарешті настав час, коли про це можна не просто говорити пошепки між двох стін, а й писати та надавати тим подіям широкого розголосу. 

— Звісно ж, активісти забирали у працьовитих односельців все, що ті нажили. У мого дідуся забрали двох коней, корову, телицю, овець, порося, птицю. Все, що ходило та бігало по двору і було в сараї.

Збіжжя

Зі слів співрозмовника, представники радянської влади,  заздрили тим, хто щось надбав, тому й зробили їх життя нестерпним. Забирали у сільких трударів все напрацьоване.

Спочатку приходили за плановим збіжжям, потім вимагали надпланову здачу, а далі забирали все що знайдуть. Не надлишками врожаю пропонували поділитися, а саме відбирали все до останньої зернини, — деталізує  Микола Федорович.

— При повторних візитах були вже зі зброєю. В архіві нашої сімї зберігається дуже важливий документ того лихого часу – «Розрахункова книжка № 204» виписана на Приходько Миколу Кузьмича (голова сімї) за 1932 рік, в якому добре видно, як в останні місяці інтенсивно йшла викачка збіжжя і зупинилась вона лише за день до нового 33-го року (з цим документом можна ознайомитися у матеріалі, що викладено на сайті газети “Ворскла” https://vorskla1930.com.ua/)

План

Прасковія Миколаївна згадує, що одного разу активісти з’явилися, як завжди, неочікувано, вдерлися до двору з металевими гострими стрижнями. Кажуть, мовляв, їм довели додатковий план заготівель, виконати який по селу нереально. Тому треба трусити усіх до останньої крихти та зернини. Активісти поставили діду ультиматум: якщо він сам зараз добровільно зізнається, де ховає зерно, то збіжжя просто заберуть, а його не чіпатимуть. А от якщо вони змушені будуть шукати заховане зерно самі й пошуки виявляться результативними, то заберуть і зерно, і його. Діда погрожували відправити «до білих ведмедів», так вони називали поширений тоді метод покарання ворогів народу — виселення до Сибіру, а то й далі.

Дідусь же, попри залякування, вперто стояв на своєму: все вже віддав, нічого в нас немає, самі приречені на голодну смерть. Та візитери йому не повірили і почали штирхати металевими стрижнями землю по всій садибі. Все це відбувалося на очах 9- річної Паші, яка від побаченого дуже перелякалася та після цього почала злегка заїкатися.

Світ за очі

Зерно активісти таки знайшли і забрали, але господаря лишили, нікуди не відправляти. Та він і сам пішов з дому — з відчаю. Так і сказав: «Піду світ за очі». Але, зайшовши за село, трохи відійшов від пережитого та повернувся до рідної хати. Пожалів родину: всі ж без нього пропадуть!

 «Справедливість» по – радянськИ

Натомість дідусь пішов на свій страх і ризик шукати справедливості до керівництва району. Зібрав усі документи, в яких чітко, до кожного кілограма, було записано, коли, чого та скільки чоловік здав зі свого подвір’я для радянської влади.

У районі ретельно передивилися всі ці записи, і погодилися, що господар не лише виконав норму «здавань», а навіть перевиконав план — віддав надлишок.

Один із керівників району при дідові зателефонував у колгосп та розпорядився віддати попівцю те, що викопали з ями під час останнього обшуку. Ті покірно пообіцяли виконати наказ.

Порожня комора

Щасливий дід, немов на крилах, пішов додому. Не міг натішитися своїм успішним візитом до районного начальства. Радів, що домігся  таки, аби його сім’я не померла з голоду.

У колгоспі його зустріли напрочуд дружелюбно і з розпростертими обіймами. Дуже ввічливо запитують: «Ви хочете забрати своє зерно? Ходімо, все заберете!». Підвели до дверей комори, відчиняють двері: «Заходь і бери! Що ми, звірі якісь». І легка посмішка промайнула на обличчі мародерів. Дід заглянув в комору,  а там — порожньо…

Можна лише уявити, яке гірке розчарування та відчай відчув тоді хлібороб. А найстрашніше те, що в нього не було жодних варіантів щодо того, як жити далі. Закінчувався грудень 1932.

Страшна весна 33-го

Зиму перезимували не всі, а з початком весни кількість померлих в селі різко збільшилась. Доїли всю гнилу картоплю та висівки. Люди пухли з голоду. А тут ще й тиф почав вбивати непокірних українців, що не хотіли жити в «колгоспному раю».

Отже, селяни ледве дочекалися появи першої зелені. Але це лише ускладнило ситуацію. Виснажені довготривалим голодом організми не витримували такої їжі. Голодні селяни накидалися на траву (переважно – лободу), в них починались розлади травлення, йшло отруєння організму і людина помирала.

Катафалк голодомору

Коли навесні почали масовао вмирати люди, вулицями Попівки їздив катафалк голодомору — гарба, закидана тілами небіжчиків.

— Людям пропонували завантажувати на гарбу своїх ще живих родичів, мовляв, давайте до купи, він вже тут «дійде», тобто помре, — розповідає жахіття з материнських спогадів Микола Приходько. —  Щоб нам другий раз не їхати!

Хто віддавав, а хто й ні. І от їде ця гарба, заповнена мертвими людьми, чиїсь ноги, руки стирчать з-поміж перетинок або ж волочаться по землі.

Ці тіла потім скидали до так званої братської могили на Попівському кладовищі. До проголошення незалежності України, заборонялось навіть згадувати про цю могилу, щоб стерлась пам’ять у людей про цей страшний злочин радянської влади.

Пан Микола згадує, що колись поцікавився ще у живої бабусі Ганни, де родини цих активістів, що сталося з цими людьми. Відповідь тоді його дуже здивувала — вони всі пропали. Як і не було. З різних причин. Немає нікого.  Мабуть все ж існує Божа справедливість.

Світ не без добрих людей

Родина Парасковії Миколаївни пережила страшний голод завдяки своїй рятівниці — родичці, сестрі бабусі Ганни, яка була дружиною голови сільради. Жіночка темними зимовими ночами, потайки від чоловіка та односельців, приносила їм їжу: свіжого молочка від корівки, яку, звісно ж, у голови сільради ніхто не відбирав, та дещо з їстівного.

Так і дотягли до лободи. Рвали свіжі зелені листочки та домішували якісь висівки — виходили такі собі галети.

Колгосп

Розуміючи, що активісти своїми каральними діями довели родину до краю прірви, дід прийняв рішення — піти до колгоспу. Звісно ж, наслухався від керівників усього на кшталт «От ми ж тобі давно казали! Все одно нікуди ти від нас не подівся!». Та в тій ситуації було не до амбіцій та гордощів: потрібно було рятувати велику сім’ю від голодної смерті.

Попросився на роботу до конюшні — до своїх коней, яких у нього відібрали. Там і проробив до пенсії. Працював, як на себе, інакше не міг. За добросовісну працю його фото з улюбленим жеребцем розмістили на дошці пошани, також нагороджений значком «Відмінник соціалістичного сільського господарства» та медаллю «За доблесну працю у великій вітчизняній війні 1941-1945рр.».

Бабуся

Мама нашої героїні все життя пропрацювала в колгоспі. Влітку «ходила в ланку»: обробляла різні культури, які вирощувалися в господарстві. Сапала, збирала врожай овочів, перевертала сіно, навантажувала та розвантажувала тощо. Фізична праця, яка аж ніяк не в’язалася з жіночністю, дуже виснажувала, але альтернативи ніякої не було: тоді всі так жили на селі.Взимку було не легше: ходила «по наряду» — куди відправлять.

Мама

Микола Приходько розповідає давній сон своєї матусі, коли вона ще була зовсім маленькою дівчинкою. Наснилася Паші якась дивна дитинка в святковому рожевому платтячку, яка прилетіла звідкись з неба, нахилилася до неї і так лагідно каже, яка в неї буде життєва доля. Доки була увісні –— пам’ятала все, що сказала їй ангелочок, а коли прокинулась, то пам’ятала лише цю чарівну дівчинку. Вже потім, через десятиріччя, героїня статті говоритиме, що то була її матуся в образі дівчинки, яку вона взагалі не пам’ятає, бо жінка померла, коли дитині було лише два роки.

Вчителька

Паша вчилась у 8- річній Попівській школі. Дитині дуже подобалося навчатися, особливо вдавалась їй німецька мова. Дівчинка знала її найкраще з однолітків, тому вчитель доручав Паші вести уроки замість нього. Це було нечасто, але саме ці моменти так запали в душу школярці, що вона вже тоді, в дитинстві, вирішила стати вчителькою. Але мрія так і не здійснилася. Доля розпорядилася інакше.

Війна

Закінчивши сільську восьмирічку, Парасковія хотіла вступити на педагогічні курси, які відкрились в Охтирці, але не судилося: почалася війна.

Німці зайшли в село восени 1941 року. Плани на життя дівчини зруйнувались в одну мить.

На примусових роботах в Німеччині

У Попівці, як і по всій Україні,  відбувалося вивезення молодої робочої сили на важку фізичну працю до Німеччини.

Під час німецько-радянської окупації Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні (1941 – 1944рр.) 3 млн людей були вивезені до Німеччини як остарбайтери. За деякими оцінками, цифра сягає 5,5 млн. Близько дві третини з понад трьох мільйонів остарбайтерів були українцями. Серед них — і мешканка Попівки Парасковія Приходько.

Отже, вивезенню підлягали всі юнаки та дівчата віком від 18 років. Щоб не забрали в країну загарбника, Паша ховалася в лозових чагарниках за городами, пересиджуючи там чергові облави. Два рази їй вдавалось уникати облав, а на третю її спіймали.

Ешелон

З усього району молодь загарбники звозили на залізничну станцію Кириківку і потягом через Київ відправляли в Німеччину. Наша героїня їхала разом з кількома десятками «подруг по нещастю», яких одразу ж по досягненню повноліття вивезли на роботу в ворожу країну.

Фабрика

В Берліні бранців висадили з потягу та вишикували для оглядин. Німецькі пани відбирали собі робітників з чергового ешелону, що прибув з України. Приїхали сільські бауери (по сучасному  фермери) та представники заводів і фабрик. До дівчат підійшов один із бауерів і зажадав, щоб Паша їхала до нього працювати, але та рішуче заявила на німецькій, що без її подруги ні за що до нього не поїде.

Німець дуже здивувався, що українське дівча так добре володіє їхньою мовою, але відступив, не став наполягати. Тому нашій героїні довелося йти за компанію з приятелькою на суконну фабрику, щознаходилась у містечку Хрістіанштадт недалеко від великого міста Франфурт на Одері. 

Бунтарка

Умови праці там були нелюдські: постійно тягали важку сировину в холодних і вологих приміщеннях, в яких на підлозі ніколи не висихала вода. Керівництво видало дівчатам взуття на товстих дерев’яних підошвах, аби ноги не промокали. Та все одно це не рятувало ситуацію. Така праця швидко виснажувала і приводила до частих хвороб працівниць. Врешті-решт терпець дівчат увірвався і вони організували страйк. Вгамовувати бунтівниць приїхав особисто господар підприємства — ошатний німець в строгому чорному шкіряному пальто і з вівчаркою. Голодних, худющих, замучених та виснажених важкою фізичною працею дівчат вишикували на подвір’ї фабрики і оточили до зубів озброєною охороною.

Ну, думаєла про себе Паша — оце і все, тут нас зараз усіх і розстріляють. Але німець спокійно вислухав претензії працівниць, потім зайшов у барак, подививсь на  умови проживання. А там холодно та голодно. І замість того аби покарати українок, розпорядився видати їм ще по одній ковдрі та додати до брюкви в похльобці ще й картоплю.

Операція

Та все ж таки «покращене» утеплення та харчування не врятували Парасковію від серйозної хвороби. Ослаблений організм дав збій — виникло запалення середнього вуха. Керівництво підприємства відправило фабрикантку до міста в лікарню. Старий лікар зробив їй операцію . Вся палата медичного закладу була заповнена дівчатами з України. А персонал ставився до них не як до рабинь, а як до своїх: медсестри-бабусі підгодовували виснажених та хворих робітниць чим тільки могли, аби ті скоріше набиралися сил.

Мова

Старанне навчання в Попівській школі, а саме  — досконале знання німецької, врятувало життя нашій героїні в далекій Німеччині. Так, під час підготовки до операції на середньому вусі старенький досвідчений лікар набирав ін’єкцію для наркозу. У цей момент дівчина повідомила йому його ж мовою, що має слабке серце. Лікар зрозумів пацієнтку і врахував це при розрахунку дози препарату. Операція пройшла успішно. Але потім сталося післяопераційне ускладнення і довелось переносити повторну операцію. Лікар потім сказав, що Паша могла б і не вижити. Але все минулось. От тільки з тих років стали хворіти ноги і слабшати слух на ліве вухо.

Звільнення

До травня 1945 року Парасковія працювала на фабриці. А потім до Німеччини увійшли радянські війська. І якось вранці до бомбосховища, в якому переховувались як місцеві жителі, так і українські остарбайтери, заскочили бійці радянського армії, які,  побачивши стареньких німців,  хотіли їх тут же розстріляти. Але дівчата благали їх не робити цього.

 — Тоді, раз ви їх захищаєте, то ми і вас заодно повбиваємо, — закричали солдати. Але і на цей раз ангел відвів біду від дівчини – воїни пішли, не вбивши нікого.

Після звільнення з полону, наша героїня ще два роки служила в радянських окупаційних військах у Німеччині. Їй пропонували залишатися там на роботі, та молода жінка вирішила повернутися до рідної Попівки, за якою так сумувала ці довгі три роки!

До того ж, потрібно було допомагати батькам. Так вийшло, що окрім неї, яка була для мами Ганни прийнятою донькою, з усіх чотирьох дітей допомагати батькам було нікому: старший син Петро загинув на війні, менший Грицько потрапив в полон до німців на Курській дузі, а потім після звільнення відбував «провину» в десять років на копальнях Казахстану, дочка Настя вийшла заміж і виїхала до чоловіка.

Велика Писарівка

Ступивши на рідну землю, довгожителька відчула друге дихання: куди й подівся її смуток та туга! Вона розквітла, була життєрадісною, активною та щасливою! Працювала обліковим працівником в різних районних організаціях, але основна трудова діяльність, 32 роки, пройшла в бухгалтерії транспортного підприємства АТП-18042. Звідти в 1984 році й пішла на заслужений відпочинок.

Бухгалтер

Микола Федорович до цього часу пам’ятає стоси шляхових листів, які мама приносила додому на опрацювання.

— Мама повинна була нараховувати зарплату 30 водіям автобусів та більше 50 — водіям вантажівок, — ділиться тонкощами нелегкої відповідальної роботи найріднішої людини співрозмовник. – І спробуй тільки помилитися та недорахувати комусь хоча б копійчину – зчиниться гвалт! Мама такого ніколи не допускала. Тому і мала за свою роботу численні подяки і грамоти від керівництва. А прості водії, які в той час були молодими хлопцями, і зараз, дізнавшись при спілкуванні що мама ще жива, завжди передають Паші Миколаївні привіт і велику вдячність. Як це, до прикладу, робив працюючи в Сумах водій автобуса Сергій Пасюга.

Особисте

Особисте життя не складалося: дівчат на виданні було хоч греблю гати, а парубків мало — скільки їх із війни не повернулось, а Паші ще й здоров’я війною підірване. Коли працювала в автотранспортному підприємстві, зустріла Федора. Він працював водієм — високий, красивий. Та доля розвела їх, проте Паша й не нарікала: вона залишилась без чоловіка, але мала синочка, який народився в день святого Миколи Чудотворця. Тож і назвала його Колею.

Син став основою її життя, її радістю і гордістю. На сьогодні Микола Федорович працює доцентом в Сумському національному аграрному університеті.

Пан Микола каже, що ніколи не відчував, що у них якась неповна сім’я. І ніколи він не відчував себе якимось обділеним через відсутність батька. Навпаки, в нього було  щасливе дитинство із завжди мудрою, життєрадісною та оптимістичною матусею, яка увесь час приділяла вихованню сина.

—     Я був за нею як за кам’яною стіною, — каже нам співрозмовник. — Вона всі життєві питання та проблеми вирішувала сама, ні на кого не спираючись. Бо практично і ні на кого було обпертися. Але завжди знаходились добрі люди, які допомагали.

 Вони завжди є в житті, їх лише потрібно вчасно помічати.

— Мені, тоді ще малому хлопчикові, здавалося, що мама завжди щаслива і немає такого, що б вибило її з колії. А вже потім, коли підріс, почав помічати, як їй важко, але вона ніколи нікому не скаржилася. Бо розуміла, що окрім неї самої її проблеми нікому не потрібні. Одного разу, коли ми йшли з мамою, вона дорогою якось дивно махала рукою, сама з собою розмовляючи. І до мене дійшло, що не все так гладко в її житті. Щось її тривожить та не дає спокою. Знав, що їй погано самій. Жінка не повинна бути самотньою. Мама якось говорила мені, що не хоче ризикувати моєю долею, виходячи заміж, бо не знає, як складуться відносини чоловіка в сином.

(80-ті бухгалтерія Великописарівського АПТ 18042)

Батько

Перша розмова Миколи Федоровича з батьком відбулася, коли тому було 80 років. Один чоловік їх звів до купи. Знайомство виявилося щасливим: наш співрозмовник увійшов у родину татуся, подружився з його дружиною та дітьми: донькою Оленою та сином Олександром. Зараз зведені родичі тісно спілкуються.

Матуся, з того що син, який виріс без батька, хоч і через роки, та налагодив стосунки з ним та його родиною. Недарма кажуть, що час – хороший лікар. Він розставив усе на свої місця, забулися всі образи, всі прикрощі.

Помічник

Спочатку мама була опорою і надійним тилом – щитом для сина Миколи, а тепер він – її міцний причал. Прасковія Миколаївна вже більше двадцяти років живе в родині сина.

Дружина Ірина Григорівна, як за рідною мамою, піклується за старенькою. Внук Ярослав проживає із сім’єю окремо, але постійно відвідує бабусю із дружиною Аліною і правнучкою Лесею.  Зі слів співрозмовника, смерть висіла над мамою чотири рази. Але вона дожила до 100- річного ювілею і живе далі.

Довгожителька, або як дожити до 100 років І ДАЛІ

На наше запитання: «Парасковія Миколаївна прожила довге, а чи щасливе життя?», син відповів, що мама була щасливою.

 Вона ніколи не сумувала, бо не було коли. А ось захоплення для душі у неї точно було. Особливо, коли очі ще добре бачили, вишивала гладдю. Майстерно вишиті гардини та букети квітів прикрашали не лише оселю, а й були експонатами на районних та обласних виставках народної творчості.

А ще матуся любила природу і завжди на християнське свято Петра і Павла з подругою ходила в ліс збирати лікарські трави. Вона на них добре зналась і часто використовувала саме їх, а не пігулки для лікування.

До 95 мама була активною людиною для своїх років: допомагала в міру своїх сил в домашній роботі, доки слух дозволяв, постійно слухала радіо, тому знала все, чим живе Україна, щодня робила не просто зарядку, а обов’язково з гантелями, декілька разів на тиждень неодноразово спускалась і піднімалась на третій поверх.

 — Її здоров’я дуже підкосив ковід, яким вона перехворіла під час недавньої пандемії, але духом не падає. І це головне, — говорить Микола Федорович.

Нещодавно на 100-річний ювілей Парасковії Миколаївні з привітаннями, вітальними листами, квітами та подарунками завітала делегація на чолі з заступником директора Комунальної установи «Сумський міський територіальний центр соціального обслуговування «Берегиня» Ольгою Андрійчук, представником Управління у справах осіб з інвалідністю та соціального захисту населення Сумської міської ради Тетяною Осадчою та головою громадської організації «ЛІПОЗІНВАРС» Олександром Семернею. Крім того, Ольга Андрійчук передала іменинниці особисті привітання від міського голови Олександра Лисенка, директора департаменту соціального захисту населення Сумської міськради Тетяни Масик та її першого заступника Світлани Мариченко.

Надзвичайно зворушливоі приємно знати, що Парасковія Миколаївна,  відчуває тепло, турботу та піклування своїх найрідніших людей і громадськості міста. Це відчувається не зором і не слухом, а серцем. Яке, хоч в неї і слабеньке з самого дитинства, але витримало таке важке життя і зберегло здатність радіти йому!

Побажаємо Парасковії Миколаївні  відсвяткувати  Перемогу в колі рідних і далі крокувати по життю!

Оксана Ковальова