Так каже мешканка Іванівки Любов Мальцева, роздивляючись портрети загиблих воїнів на відкритій нещодавно Дошці пам’яті у цьому селі Кириківської громади. Про усіх Героїв з Великописарівщини, які полягли у боротьбі з російськими ворогами ми вже писали. Знаємо їхні історії. Тому було дуже приємно почути від читачки “Ворскли” пані Любові відгук на те, що Людмила Макайда разом з однодумцями-земляками увічнила пам’ять земляків, створивши в Іванівці таке місце вшанування зі світлинами.
— Такі очі в Івана, сина Людмили Валентинівни, який загинув в Охтирці, пронизливі, красиві — великі, карі!, — каже нам Любов Іванівна. — На них неможливо надивитися. А вони вже закрилися….
Любов Мальцева дуже болісно сприймає те, що українці, а особливо молоді, гинуть на війні. Вона розуміє кожну маму, котра втратила сина чи доньку, щиро співчуває їм та розділяє з ними цей пекучий біль.
— Мені 74 роки, і мій син Юрій воює, — розповідає мешканка Іванівки. — Він на фронті — з третього дня після повномасштабного вторгнення. За півтора роки був у відпустці усього двічі, один раз — хвилин 20, ви про це писали у «Ворсклі».
Зі слів співрозмовниці, вона навіть не знає, де саме знаходиться її дитина.
Він мені каже: мовляв, мамо, й не питайте, де я, — навертаються сльози на очі мами воїна. — Коли не зателефоную — він увесь час у дорозі. Тобто, він скрізь.
На наше запитання, як їй вдається вгамовувати своє материнське серце, що крається на шматки від туги за рідною кровинкою, яка перебуває в постійній небезпеці, співрозмовниця відповіла, що вранці піднімається з молитвою, з молитвою і лягає ввечері спати.
Тішить те, що має можливість бачити онука — сина Юри. 30 – річний Дмитро взяв на себе таткову роботу хлібороба і зараз працює в полі на збиранні врожаю.
— У мене два онуки: один збирає хліб, другий захищає кордони України, — пишається Любов Іванівна дітьми своїх дітей (сина та доньки).
Сама ж героїня матеріалу теж не стоїть осторонь проблем, спричинених війною. Жінка надала житло переселенцю з Харкова. Він виявився доброю та порядною людиною: проживаючи в будинку, у всьому їй допомагає по господарству.
Любов Іванівна проговорилася і про своє слабке здоров’я, і про нестачу грошей. Але тут же зазначила, що все це можна пережити, головне — щоб скоріше прийшла перемога! А ще вона говорить, що дуже розуміє матерів, які втратили своїх дітей. У тузі за ними мами навіть не плачуть, а кричать. І кричать увесь час, просто це не завжди чують навколишні, бо цей крик у душі.
Оксана КОВАЛЬОВА
