Смажені пуголовки, чоботи з камери, Вогнедишний Дракон, самовари зі ступками, павутина, пилюка та слина: у мешканця Великої Писарівки Михайла Обідця було важке, але щасливе дитинство на рідній вулиці.
Михайло Петрович поринув у спогади і розповів читачам “Ворскли” про ті часи, коли він був маленьким і все життя було попереду.
Коли здавалося, що дерева завжди будуть великими, мама — молодою та здоровою, а сусідські дітлахи — такими ж безтурботними друзями, з якими цілими днями можна ганяти полем, ловити штанаьми рибу та пуголовків, а потім засмажити свою здобич на вогнищі, щоб з апетитом з’їсти. Здавалося, нічого смачнішого за тих недорозвинених жаб і в світі не було. То було бідне дитинство. Але, як запевняє наш герой, — щасливе!
Від центру —
до виїзду
Вулиця, на якій народився та виріс пан Михайло, називалася Причепилівкою. Звідки пішла ця дивна назва — ніхто й не пам’ятає. Можливо, тому що через бездоріжжя та постійну грязюку до ніг постійно щось причеплялося, а може тому, що цей куток “причепився” до центру селища?
Вулиця тягнулася від центру селища до виїзду з нього. Коли герою статті виповнилося 17 років, дорогу почали вимощувати бруківкою.
Місцеві хлопці раділи: і не лише тому, що нарешті можна буде ходити чистим дорожнім покриттям, а й можливості заробити грошей.
— Мої однолітки допомоагали підносити камені, і їм за це платили п’ять карбованців за день. Заробляли важко. Але в колгоспі люди отримували набагато менше — усього один карбованець!
Згодом причепурена вулиця змінила назву на Московську. Та дитинство Михайла Обідця залишило в собі саме причепилівські спогади.
Самовари
зі ступками
Після війни додому поверталося багато скалічених фронтовиків: без рук, без ніг, контужених.
Ті, хто на полі битви втратив кінцівки, пересувалися дерев’яними платформами на коліщатках, відштовхуючись від землі кастетами, вдягнутими на руки. А якщо вціліла одна нога, то до обрубка іншої вдягали спеціальну ступку.
— Ми називали їх “самовари”, — згадує співрозмовник. — Інвалідів було дуже багато. Один кульгає, другий взагалі без ніг, третій контужений, ще й заїкається.
Зі слів героя матеріалу, багатьох калік, в кого не було рідних, потім зібрали до купи та вивезли на Соловки. Адже тоді такі часи були — не вписувалися ці індивідууми в загальну картину красивих та щасливих людей… Та що там казати про калік-фронтовиків, якщо навіть здорові чоловіки ризикували бути відправленими далеко та надовго просто за те, що мислять не так, як усі!
Наприклад, сусіда посадили в тюрьму за те, що мав необережність відповісти одному трудареві на запитання, як в’язати снопи, зухвалим жартом: “Гузирями на колгосп, а колосками на станцію!”.
Антонівна-
Драконівна проти поцілунків
Дітей на рідній вулиці Михайла Петровича було дуже багато. “Як комарів!” — каже він сам.
Та тільки гуляти, окрім місцевих полів та лісів, було ніде. Спроби культурно провести час виявлялися марними. Найбільшою мрією було сходити в кіно. Але на нього було не проштовхнутися.
— Очі вилазили, ребра тріщали, — згадує невдалі спроби дістатися через натовп до вхідної двері співрозмовник. — А якщо і вдасться дістати квиток, то на вході стояла баба-жандарм Антонівна, Вогнедишний Дракон.
Її всі боялися. Головним критерієм потрапляння до глядацької зали був вік: до 16-ти — зась! Але навіть тим, хто перетнув цю вікову категорію, сувора Антонівна-Драконівна не давала спокійно відпочити: ретельно слідкувала за поведінкою молодих людей. Помітить, що цілуються в темряві, — одразу виганяла з ганьбою!
Подарую тобі
тирло!
Оскільки кіно було недозволеною розкішшю для основної маси великописарівчан, то вони придумали собі альтернативний спосіб культурного відпочинку: проходитися по певній популярній у молоді території.
Називалося це улюблене для всіх місце тирлом. Взагалі-то, в словнику воно означає загін для скотини, але тодішні жителі селища на це не зважали.
Запрошення на тирло вважалося чудовим подарунком на побачення! Ось така вона, великописарівська романтика!
Ліс дрімучий та мерці
Пан Михайло сміється, згадуючи, як вони з друзями неправильно розуміли походження назв вулиць.
Наприклад, біля незрозумілої Причепилівки була Мерщанська. І діти завжди вважали, що її так назвали через те, що там багато людей мерло. Мерці — Мерщанська.
Яким же було здивування героя статті, коли вже в дорослому віці він дізнався, що назва пішла від дрімучого лісу “Мереща”! І, скоріш за все, кудись поділася літера Е, перетворивши Мерешанську на Мерщанську.
Першим ділом літаки…
У дитинстві Михайла Обідця було чимало парадоксальних явищ. Наприклад, він досі дивується, як можна було роками вбивати тварин, за збереження яких згодом треба буде боротися?
У шкільні роки хлопця разом з іншими дітьми ганяли на аеродром — знищувати ховрахів та хом’яків та кротів.
Ці маленькі істоти заважали літакам приземлюватися на аеродромі: в нірки могли потрапити частини повітряного транспорту.
Отже, школярів змушували займатися зачищенням території від тваринок.
Діти заливали водою нірки нещасних пухнастиків, аби ті забули дорогу назовні і втікали в інші місця, або гинули.
Зараз вищевказані представники фауни занесені до Червоної книги. А в голові героя статті, який давно став спеціалістом в галузі екології, ніяк не вкладаються ті давні шкільні походи проти тваринок.
Довгоносики та горобці — інша справа!
Михайло Петрович зовсім немає нічого проти шкільних завдань, якщо вони стосуються збереження врожаю. В аграрній справі він розуміється, тому пишається тим, що колись підлітком ганяв горобців з соняшників, а також вручну збирав довгоносиків з буряків.
Чи боялися бути в полі без дорослих? Звісно, ні! Діти, народжені в 50-х, не боялися нічого! Бо зростали буквально на підножному кормі. І усіляких там бридких істот не те що збирали, а й іноді їли, з посмішкою згазує пан Михайло!
Татові штани на дроті та гороб’ячі яйця
Голодне та голе дитинство змушувало пацанів виживати, як самі вміють. Наприклад, через відсутність одягу ходили, практично, в лахміттях, часто перешитій після батьків військовій формі, в якій ті повернулися з війни. І це одягали не лише “на вулицю”, а й в школу.
Справжнім франтом вважався щасливчик, вдягнутий у батькові штани. Хай хоч і підв’язані дротом або шпагатиною чи травиною, але ж таки не трухле ганчір’я!
Взуття обновляли латками з гумових камер: підшивали шматок на підошву.
Та, чого вже там казати, зовнішній вигляд був вторинним після постійного бажання втамувати голод!
Хлопці намагалися відправити до своїх шлунків будь що, аби побороти це постійне неприємне та навіть болісне відчуття, коли організм, що стрімко зростає, вимагає необхідного білку!
Тому великописарівські дітлахи лазили по деревах, дерли гнізда та їли пташині яйця. Сирими. І було дуже смачно, калорійно та поживно.
Крім того, підлітки штанаьми ловили в водоймах рибу і жаб. Останніх, щоправда, відпускали, а пуголовків смажили на вогнищі разом з рибою і уплітали за обидві щоки.
Аби вгамувати звірячий апетит, доводилося облазити усі місцеві річки та болота. Та результат цього вартий!
Бешкетували та
не всі виживали
Повоєнне дитинство — особливе. Адже насичене різними жахливими історіями, пов’язаними з війною.
Ігри на той час були специфічними — із саморобними пістолетами та автоматами. Та й окрім того, що діти змайстрували своїми руками, були небезпечні знахідки. Знайшли міну — втратили дитяче життя.
Так, зі слів пана Михайла, багато з його знайомих хлопчаків були розірвані на шматки, коли брали до рук вибухівки. Адже на нерозірвані снаряди можна було натрапити скрізь.
Одного разу знайшов протипіхотну міну і сам Михайло Петрович. Хотів з друзями заховати її в нору до ховрахів, щоб потім добути з неї вибухівку. Але Бог милував, і все закінчилося благополучно. Вибуховий пристрій своєчасно забрали дорослі.
А от двом учням Михайла Обідця не пощастило. В 1976 році на День вчителя зібралися “на природі” педагоги та діти, аж раптом хлопчики знайшли гранату, почали розбирати її і загинули від вибуху.
Байстрюки
Взагалі, дитяча тема в повоєнні роки була сповнена контрастами та різними думками, особливо що стосується моралі.
На вулиці жило багато хлопчиків та дівчаток, народжених після того, як по селищу йшли військові.
Когось з жінок згвалтували, якась сама пішла до солдатів — але багато з них згодом виявилися вагітними і народили діточок. За такими дітками відразу прикріпилася образлива назва — байстрюк, тобто, безбатько. І цим дітям, які безвинно потерпали від осуду сусідів, було найважче.
Механізатори, трактористи
та науковці
Всі однаково бігали босими та голодними, пуголовків їли, але у всіх по-різному склалося життя.
Так, наприклад, в основному, хлопці пішли працювати до колгоспу або на підприємства, заробляючи гроші важкими фізичними зусиллями.
Із трактористів живим залишився лише один однокласник, адже вік людини в даній професії недовгий через тяжку працю, роботу з отрутохімікатами.
Майже всі, з ким виріс Михайло Петрович, мешкають в рідному селищі. Дехто виїхав в область чи інші міста, й на батьківщині з’являються дуже рідко. Але співрозмовник пам’ятає усіх. І часто думає про них. Так, наприклад, є що згадати про Миколу Швеця, Олексія Кравченка, Віктора Бондаря, Івана Коваля, Любу Прокопенко та інших.
Механізатори, зоотехніки, економісти, інженери, науковці — всі вони підкорили кожен свою висоту. Але всі починали з одного — бігали босоніж з “курятою” на підошвах та на руках, лікували подряпини, присипаючи їх пилюкою та приліплюючи слиною павутиння чи подорожник….
Що ж, у нашого героя було справжнє важке, але веселе та щасливе дитинство!
Оксана Ковальова
