«Я все життя боявся сцени і провів його на сцені»: керівник самодіяльного народного духового оркестру «Рябинушка» Леонід Проценко.
Батькове кахикання
Народився наш відомий земляк в с. Ямне, але коріння його — в Рябині. Просто в Ямненській лікарні працювали батьки Леоніда Івановича: мама — медсестрою, тато — фельдшером.
— Я був четвертою дитиною в родині, найменшою, — згадує своє дитинство співрозмовник. — Старші брати жили з бабусею та дідусем у Рябині, а ми з сестрою — з батьками в Ямному. Мене ще у віці немовляти віддали до ясел-садочка. Так усі раніше робили. Того періоду я не пам’ятаю, а от те, як повзав рачки до татуся, який оригінально кахикав, — врізалося в мою пам’ять назавжди. Хоча на той момент мені був приблизно один рік.
Зі слів пана Леоніда, він у ранньому дитинстві взагалі не мріяв про майбутню професію і навіть не пригадує, щоб якась робота чимось йому подобалася. А от коли вже навчався в другому класі, до них у школу прийшов керівник сільського духового оркестру Іван Карпенко й оголосив набір.
Кілька дітей із класу погодилися грати на музичних інструментах, і Леонід виявився серед них.
— Оркестр був заснований у 1966 році, а це відбувалося 2 жовтня 1968-го, тобто тривав другий набір, — розповідає наш герой. — Я дуже пишався тим, що займатимуся в цьому престижному колективі. Мені було байдуже, на чому саме грати, бо головне — грати! Керівник сам вирішував, який кому дати інструмент. Мені спочатку дістався баритон, а потім — кларнет. Згодом з усіх моїх однокласників в оркестрі залишився лише я, а всі решта відсіялися. Вони прогулювали репетиції, а потім узагалі кинули. А я із задоволенням і добросовісно займався, ходив туди, як на роботу.
Звання
Знаменною подією в житті Леоніда Проценка стало присвоєння їхньому музичному колективу звання самодіяльного народного духового оркестру.
— Пам’ятаю цей день — 27 квітня 1973 року, — згадує чоловік. — Мені на той час було 13 років. Після виступу сидимо ми на сцені, і до нас виходить почесний гість, який спеціально приїхав на захід із Сум. А з ним — сумський кореспондент. Нам вручають посвідчення про присвоєння звання й фотографують для газети!
Предметом гордості героя статті є й поїздки з виступами духового оркестру на всеукраїнські та всесоюзні конкурси й фестивалі.Оркестрова справа настільки захопила рябинівсього музиканта, що він вирішив пов’язати з нею свою майбутню професію. Після 10 класу вступив на навчання до Сумського музичного училища за спеціальністю «Клубний працівник та керівник духового оркестру». Прийняли талановитого юнака одразу на другий курс, тож уже за рік він отримав диплом і направлення на роботу до с. Добрянського.
— Дали мені посаду художнього керівника сільського клубу, і пропрацював я там три місяці, — каже чоловік. — А потім мене запросили на роботу до Сумської філармонії артистом оркестру. У нас там був ансамбль сучасної джазової музики, у якому були танцюристи й співаки, а я грав в оркестрі. Жив у гуртожитку від музичного училища. Усе мене влаштовувало, особливо — поїздки з виступами. Ми об’їздили майже всю Україну, але переважно — Схід. До Заходу я так і не доїхав, бо за два роки звільнився та переїхав до Київської області, а колектив почав гастролювати західними регіонами. Я ж прожив на Київщині пів року і в березні 1982 року повернувся додому, в Рябину, й очолив сільський клуб. Ну і в оркестрі грав.
А вже в жовтні 1983 року колишній керівник оркестру звільнився з посади й виїхав, а я зайняв його місце. Причому сталося це не просто переведенням на сільському рівні, а — серйозно і на обласному.
Мене запросили до Сум, в управління культури. І поважний посадовець, відповідальний за культуру, після проведення співбесіди запропонував мені очолити оркестр. Я погодився.
“Реанімація”
Зі слів пана Леоніда, духовий оркестр він прийняв уне найкращому стані, тож одразу ж зайнявся його «реанімацією». Насамперед запросив до колективу ветеранів-оркестрантів.
— Я зробив два набори юних артистів у двох селах — Старій та Новій Рябині, але поки навчав нових, старі, досвідчені кадри вже грали, — згадує той період співрозмовник. — Між цими двома населеними пунктами протікала річка, а загалом відстань — 3 км, тож я по три рази на день мотався туди-сюди, займався з дітьми. Вони, щоправда, з великим задоволенням ходили на репетиції й за вісім місяців уже грали на концертах. Ось тоді все і закрутилося!
В оркестрі — не лише хлопчики
Одним із новаторських методів роботи керівника стало й те, що він уперше за всю історію функціонування оркестрового колективу взяв дівчаток.
— Їх було четверо, і вони грали на таких музичних інструментах — флейті та кларнеті, — каже Леонід Іванович.
Наступним революційним кроком став пошив сценічних костюмів. Йшов 1987 рік. Саме в цих костюмах колектив виступає й до сьогодні.
— Нас упізнають саме по них, тож як ми можемо їх змінити? — аргументує на користь старого вбрання чоловік. — Хотіли ті костюми списати, але я не дав. Кажу: як мене не стане — тоді вже хай списують!
Сім наборів і зміни поколінь
Леонід Проценко за роки керування духовим оркестром зробив сім наборів. До складу колективу загалом входило 20–25 артистів. А коли була зміна поколінь, то доходило й до 30.
На запитання, як вдавалося «тримати марку», співрозмовник відповів, що тут немає жодних секретів.
— Та все якось самопливом ішло, — знизує плечима оркестрант. — Фестивалі, паради, постійні репетиції, поїздки, виступи. Я навіть у відпустки не ходив, бо ніколи за ними не гнався. Працював і працював. Фанатом своєї справи був. А точніше — дурнем. Відчув це лише зараз, у 66 років, бо зрозумів, що на роботу поклав усе своє здоров’я. Усе ж було на нервах, дуже сильно переживав, щоб добре виступили.
Зникла дитина!
На наше прохання розповісти випадок з артистичного життя, що найбільше запам’ятався, Леонід Іванович згадав, як одного разу під час концерту зник його п’ятирічний синочок.
— Діло було в Сумах, у театрі ім. Щепкіна, — з хвилюванням у голосі згадує герой статті. — Поки ми грали на сцені, свого сина Олексія я доручив подрузі одного з наших артистів. Дівчині було 22 роки, начебто вже можна дитину довірити. Але ми вийшли з театру — а там ані її, ані сина! Я звернувся до поліції, і ми хвилин сорок шукали дитину. А потім Олексійко знайшовся: як виявилося, дівчина пішла з ним прогулятися. Більше я сина ні на кого не залишав, а завжди брав із собою — навіть на урочистості. Ніхто не брав, а я — брав! Одного разу навіть на марш-параді в Сумах спереду оркестру ми йшли з синочком удвох — я тримав його за руку.
Тоді ми стали лауреатами другої премії.
У подальшому Олексій уже й сам грав у татовому оркестрі на трубі, тож рідні люди так і не розлучалися — були разом і на репетиціях, і на концертах.
Зі слів Леоніда Проценка, артисткою оркестру була і його донька Олена — грала на кларнеті, а також племінники Іван (труба) та Оксана (клавіші). Оркестровий досвід зі своєю майбутньою професією пов’язав лише Іван.
Що ж до дружини Леоніда Івановича, то вона — вчителька української мови та літератури. Тож поки родина відточувала свою майстерність на сцені, вона сіяла добре, розумне й вічне в головах, душах і серцях учнів.
Війна
— Із настанням великої війни в нашій роботі нічого не змінилося: як працювали, так і продовжували працювати, — каже рябинівець. — Та згодом кількість артистів зменшилася до 12, бо одні пішли воювати, інші — виїхали за кордон. Змінився і репертуар. Тепер ми граємо здебільшого українські марші в моїй власній обробці. Тобто я беру пісню й обробляю її за власним оригінальним способом. Коли ця пісня починає оживати — це таке задоволення, що не передати словами!
З нового в нас — «Цей сон, цей сон», а з улюбленого — «Гуцулка Ксеня», за яку ми отримали першу премію на міжнародному онлай
н-фестивалі. Є також «Червона рута», «Україна переможе», «Я піду в далекі гори» та інші.
На запитання, чи не замало для духового оркестру 12 осіб, герой відповів:
— Та я й з шістьма зіграю! Головне — щоб звучало!
От тільки грати наразі немає де: вороги зруйнували приміщення будинку культури. Леоніду Івановичу вдалося повитягувати з палаючої будівлі музичні інструменти, ноти та костюми. Завдяки йому та небайдужим людям збережено майно, без якого робота оркестру неможлива.
— Спочатку я розкладав усе, що виносив, просто на сніг, а потім односельці рознесли по різних місцях на збереження, — каже співрозмовник. — Що цікаво, грамоти як висіли, так і висять — лише одна впала. Знайшов її в уламках.
Станом на 16 лютого приміщення, у якому продовжить роботу духовий оркестр, не знайдено. Є певні варіанти, але Леонід Проценко поки що їх не афішує.
Сподіваємося, що 60-річний ювілей самодіяльний народний духовий оркестр «Рябинушка» зустріне під дахом і в умовах, що дозволять проводити репетиції та готуватися до виступів.
Сенс усього життя
На завершення нашого спілкування Леонід Проценко зазначив, що є щасливою людиною, адже з дитинства і до сьогодні займається улюбленою справою — оркестром. А ще пишається тим, що близько десяти учнів пішли його шляхом і вирішили стати музикантами: закінчили Сумське училище культури та Харківський інститут культури й пов’язали свої професії з отриманою освітою, а дехто — навіть зі службою в українській армії та Нацгвардії.
— Що цікаво, я все життя боюся сцени, — зізнається Леонід Проценко. — У дворах чи парках граю спокійно, а як тільки виходжу на сцену — одразу мандраж. Та це, мабуть, через переживання. Ну так це ж нормально!
Оксана Ковальова
