Із архіву “Ворскли” за 2021 рік
Присвячується світлій пам’яті музиканта, педагога і людини, заслуженого працівника культури України, керівника духових оркестрів Івана Філімоновича Карпенка.
У натовпі на вулиці, біля магазину чи на базарі Іван Филимонович Карпенко нічим особливо не вирізняється. Хіба що невисоким зростом, легкою кульгавістю та поважним віком. Та варто комусь запитати, хто це, як у відповідь часто можна почути: «Це наш учитель».
І справді, він — Учитель з великої літери. Майже пів століття Іван Филимонович керував дитячими духовими оркестрами, провівши через душу й серце сотні вихованців. Він прищеплював дітям любов до музики, праці, дисципліни й наполегливості. Під його керівництвом звичайні сільські хлопчаки ставали лауреатами республіканських і всесоюзних фестивалів, про них писали газети, розповідало радіо, їх показували по телебаченню. Саме завдяки таким людям у нашому краї в 70–90-х роках минулого століття відбувся помітний культурний підйом.
Народився Іван Карпенко 12 червня 1940 року в селі Стара Рябина у багатодітній селянській родині. Батько працював у колгоспі, мати була рядовою колгоспницею. Війна боляче зачепила родину. Батька мобілізували, він побував у полоні, а після визволення краю знову пішов до армії. У повоєнні роки навколо залишалося багато зброї та боєприпасів, що нерідко призводило до трагедій. Одна з них сталася і в сім’ї Карпенків: старший брат Івана загинув, намагаючись розібрати знайдену гранату.
Любов до музики хлопець виніс із родини. Батько мав гарний баритон, співали також мати й брат. У повоєнних селах люди часто збиралися на вулицях, співали, грали на гармонях, балалайках, мандолінах, скрипках, гітарах. Малий Іван теж тягнувся до музики, хоча справжній час для цього прийшов трохи пізніше.
До школи він пішов у 1947 році, але через травму після падіння з дерева був змушений на певний час залишити навчання. Одужавши, самотужки навчився читати й писати, а повернувшись до школи, став старанним, здібним і допитливим учнем. Його перша вчителька Наталія Савченко помітила здібності хлопця до співу й, попри його сором’язливість, допомогла вперше вийти на сцену. Першою його піснею стала популярна тоді «Летять перелітні птахи». Виступ мав успіх, і хлопця навіть просили заспівати на біс. Саме Наталію Федорівну Іван Филимонович згодом називав людиною, яка відкрила в ньому співочий талант.
Ще однією важливою постаттю став Григорій Роменський, який організував у сільському клубі духовий оркестр зі школярів. Бажаючих було багато, інструментів — мало. Згодом залишилися найвитриваліші, серед них і Ваня Карпенко. Йому дістався невеликий альт, хоча найбільше він любив трубу. З часом він навчився грати майже на всіх інструментах оркестру. Саме перша вчителька і керівник оркестру визначили його майбутню долю.
Після семирічки Іван продовжив навчання у Правдинській середній школі. Там він також учився відмінно, співав, брав участь у художній самодіяльності й навіть узявся керувати шкільним духовим оркестром, хоча ще сам був учнем. Зібрав здібних до музики хлопців, організував репетиції, вчився разом із ними, шукав ноти. Уже тоді проявилися його організаторські здібності.
Після закінчення школи наприкінці 1950-х Іван разом із друзями поїхав за комсомольською путівкою на будівництво Кременчуцької ГЕС, але роботи там не вистачило, тож його направили на шахту «Юнком» у Єнакієвому — одну з найнебезпечніших у Донбасі. Там він працював у важких умовах, але й там не зміг жити без музики: швидко знайшов дорогу до шахтарського Палацу культури, де його спів і музичні здібності оцінили і глядачі, і керівництво.
Після двох років шахтарської праці, аварії та лікування він остаточно зрозумів, що не може жити без музики. Дочікуючись призову до армії, працював на цегельному заводі й водночас виступав у сільському клубі.
Службу Іван Филимонович проходив сапером: спочатку в Миколаєві, потім у Дубоссарах. І в армії він не полишав сцени — співав, грав у духовому оркестрі, керував солдатським хором, брав участь у концертах і спортивних змаганнях. За службу мав 33 заохочення, користувався авторитетом, а додому повернувся молодшим лейтенантом запасу.
Після демобілізації його долю фактично визначив голова колгоспу В’ячеслав Бобраков — фронтовик, який мріяв відродити духову музику в Рябині. Саме він запропонував Іванові очолити новий колгоспний Будинок культури за умови, що той здобуде музичну освіту. Карпенко погодився і вступив до Білопільської музичної школи для дорослих, де навчався за фахом керівника духового оркестру.
У цей час він одружився з Раїсою Рапутою, яка стала для нього надійною опорою на все життя. Після завершення навчання, у 1966 році, Іван Карпенко взявся фактично з нуля створювати дитячий духовий оркестр у Рябині. Дорослі для цього не підходили, тому він працював із дітьми. Бажаючих було так багато, що довелося влаштовувати відбір. Згодом колгосп придбав нові інструменти, відкрили новий Будинок культури, а Іван Филимонович проводив копітку індивідуальну роботу з кожним учнем.
Уже за п’ять місяців жителі Рябини почули перший концерт дитячого духового оркестру. Згодом оркестр почав виступати і в сусідніх селах, і в районному центрі. Його репертуар зростав, а майстерність керівника й музикантів зміцнювалася. У 1967 році оркестр здобув першу вагому нагороду — диплом першого ступеня на районному огляді художньої самодіяльності. Незабаром він вийшов на обласну сцену, а 1970 року став лауреатом республіканського огляду.
Відчуваючи потребу в глибших знаннях, Іван Филимонович вступив на заочне відділення Бєлгородського музичного училища й закінчив його 1974 року. Навчання тільки сприяло його творчому зростанню. У 1973 році Рябинівському дитячому духовому оркестру присвоїли високе звання «Самодіяльний народний духовий оркестр», а самого Карпенка Президія Верховної Ради УРСР відзначила грамотою за успіхи в розвитку народної художньої творчості.
Коли в 1974 році йому запропонували перейти на роботу до Великої Писарівки, він погодився. Це було непросте рішення, адже залишав колектив, який створював майже десять років. У районному центрі він став директором дитячої музичної школи, але дуже швидко знову почав створювати духовий оркестр. Охочих було стільки, що вистачило б на кілька колективів. Уже 28 грудня 1976 року новий оркестр уперше виступив перед батьками, і цю дату можна вважати днем його народження.
Надалі оркестр стрімко зростав: виступав у районі, області, здобував призові місця на фестивалях. Іван Филимонович працював не лише у Великій Писарівці, а й допомагав створювати духовий оркестр у селі Вільне. Добиратися туди доводилося автобусом, попутками, велосипедом, а то й пішки в будь-яку погоду. Він не шкодував ні часу, ні здоров’я.
Велику підтримку йому надавав директор Великописарівської школи Василь Корнієнко, який дозволив проводити заняття оркестру в шкільному приміщенні, навіть попри численні перевірки й штрафи. Саме тоді оркестр досяг найбільшої активності — понад сто виступів на рік.
З 1977 року колектив брав участь в обласних оглядах, а з 1981-го почав здобувати призові місця. У 1984 році оркестр став переможцем обласного етапу Всесоюзного конкурсу й отримав путівку до табору «Молода гвардія» в Одесі. У 1986 році він став лауреатом Всесоюзного конкурсу з бронзовою нагородою, а через рік виборов срібло. Саме тоді колективом зацікавилася українська телевізійна програма «Сонячні кларнети», і виступ оркестру побачила вся Україна.
У 1988 році Іванові Филимоновичу присвоїли звання «Заслужений працівник культури України», а в 1990 році дитячий духовий оркестр при Великописарівській школі отримав звання «Народний зразковий самодіяльний колектив». Це був справжній злет. Саме завдяки таким успіхам у районі з’явилися й інші «народні» колективи, а Велика Писарівка стала місцем проведення обласних парадів духових оркестрів і семінарів для керівників.
Портрет Івана Филимоновича чотири рази заносили на районну Дошку пошани. У його сімейному архіві зберігаються сотні грамот і дипломів. Але сам він ніколи не був честолюбним, залишаючись скромною, сором’язливою людиною. Йому доводилося переживати і нерозуміння, і заздрість, і труднощі з приміщеннями для занять, та він ніколи не опускав рук.
Навіть коли настав час виходити на пенсію, Іван Филимонович не зміг покинути своїх вихованців. Офіційно він залишив посаду керівника дитячого духового оркестру у сімдесят років, але й далі виступав разом із колишніми учнями. Багато з них пішли стежкою свого вчителя. І нині він веде активний спосіб життя, а його гарний тенор ще можна почути на концертах.
Коли десь на вулиці ви випадково почуєте слова: «Це наш учитель», знайте — йдеться про Івана Филимоновича Карпенка. Про людину, яка віддала своє серце дітям. Про особистість, без якої наш край був би значно біднішим.
За матеріалом Сергія Воліна з газети “Ворскла” за 2021 рік
