Побачив сьогодні дітей — самі ще невеликі, а несуть відра з березовим соком. Тягнуть, як можуть, зупиняються, перепочивають і знову йдуть. І в цьому — щось дуже своє, знайоме до болю.
Ми ж у Великій Писарівці так само носили. Тільки до того була не така, як зараз стрімка, а справжня весна — справжня, з усім по порядку. Спершу льодохід. Стояли з друзями на березі, дивилися, як ламається крига, як пливуть брили, іноді й самі на них вибігали пропливти з десяток метрів — нерозумні й від того сміливі. А ще пам’ятаю, як приїжджали сапери з Охтирки і підривали кригу на Ворсклі, щоб не знесло міст. То були гучні звуки, але тоді вони не лякали — вони теж були частиною весни. Потім усе стихало, вода спадала — і починалося інше життя.
А зараз на місці того дитинства лунають зовсім інші вибухи — росіяни безперервно обстрілюють рідні серцю місця.
Походи в ліс по проліски. Інколи всім класом, а інколи — «випадково» з друзями замість уроків. І ніхто тоді не думав, що це щось особливе. Просто весна, просто ліс, просто ми.
А далі вже й сік. Берези, банки, відра — і дорога додому, яка здавалася довшою, ніж є насправді. Але ніхто не скиглив. Бо то було наше.
Потім приходило літо. І тоді вже все крутилося навколо Ворскли.
Чхурі (такі пташки – берегові ластівки) в норах в обривах, купання до посиніння, пісок, течія, стрибки з берега в річку. І обов’язково — сало на гілочках, підсмажене над вогнем. Чорне зовні, гаряче всередині, з хлібом — і здавалося, що смачнішого в світі просто не існує.
Зараз пробуєш — і ніби те саме, а не те. Може, сало вже не те. А може, дрова. А може, й ліс. А може, справа не в цьому.
І от йдуть сьогодні ці малюки з відрами — і ніби все це знову поруч.
Може, не все втрачено. Звісно, як раніше вже не буде ніколи, але може хоча б частково.
