24 лютого перевернуло наше життя. З моменту повномасштабного вторгнення російських військ на українську територію соціальна роль жінок змінилася: вони не лише забезпечують надійний тил, а й воюють з ворогом і боронять рідну землю. Ми спеціально побували у Великописарівській громаді на самому кордоні, в безпосередній близькості від рф, аби на власні очі побачити, як це відбувається. Героїні сьогоднішньої публікації — жінки-волонтерки, жінки-захисниці, які віддають всю свою енергію, щоб захистити країну, боряться з російським агресором, жінки, які днюють і ночують на службі, виконуючи свою важливу роботу.
Чужих дітей не буває
Отже, Інна Ткаченко. Вона — волонтерка і мати 6-річного сина. Ще на початку повномасштабної війни відвезла дитину в більш безпечне місце за тисячу кілометрів від дому, вирішивши присвятити всю себе підтримці дітей, які опинились у складних життєвих обставинах.
— Коли я вирушала назад на Сумщину, моя родина перебувала в бомбосховищі, — розповідає волонтерка. — Синочок схопив мене за ногу, міцно тримав, не хотів відпускати, сильно плакав і кричав. Я практично відірвала його від себе, що називається, з ґудзиками, і поїхала допомагати чужим хлопчикам та дівчаткам — тим, яким зараз ще важче, тим, кого війна залишила без рідних, без домівки та шматка хліба.
Пані Інна моніторить соціальні мережі та обирає, кому потрібніше допомога. Читає публікації журналістів і серцем відчуває: якщо історія маленького героя його пройняла, туди і їде з гостинцями та подарунками.
Так, за останні три місяці волонтерка відреагувала на три статті в газеті «Ворскла», і навідалась до героїв матеріалів. Першою була 14-річна мешканка Великої Писарівки Дарина, будинок якої був вщент зруйнований ворожою бомбою. Від колишнього життя у дівчинка залишився лише чайничок з бабусиного сервізу: фарфорова посудинка — єдине, що вціліло від артобстрілів. Так і стояла після повернення з бомбосховища розгублена школярка посеред згарища з чайничком у руках. Вони з татком вижили лише завдяки тому, що своєчасно сховалися в чужих людей.
Тож волонтерка подарувала Даринці мобільний телефон, аби вона змогла закінчити навчальний рік онлайн.
Наступна дитина, якій допомогла пані Інна, прочитавши наш матеріал, це дворічний Дмитрик. Мама хлопчика загинула на другий день війни під час бомбардування військової частини в Охтирці. Батько Діми захищає державу на фронті, тож малюка виховує бабуся. Від пані Інни наш маленький герой отримав велосипед.
А днями Інна Анатоліївна завезла подарунок Саші. Хлопчику два рочки і він вже чотири місяці чекає татка з полону. Волонтерку дуже вразила наша історія про водія маршрутки, якого російські військові забрали неочікувано, коли він хотів подивитися на свій будинок, у якому агресори встановили розтяжку. Але господар не встиг туди зайти. Житлове помешкання злетіло у повітря, бо на вибухівку, мабуть, потрапив домашній улюбленець — котик (після вибуху його більше не бачили): двері та вікна літали, як під час торнадо, падаючи на сусідські городи.
А тата хлопчика росіяни схопили і відправили в полон. Як пояснили дружині — за те, що в телефоні чоловіка під час обшуку знайшли фотографії російської техніки. Коли полонений повернеться додому і чи живий взагалі — нікому не відомо.
Пані Інна вирішила порадувати Сашка і завезла йому в подарунок велику іграшкову машину, бо в старої зламалося колесо, а відремонтувати її хлопчик нікому не дає — хоче, щоб це зробив тато.
Замість
ошатного одягу – наряди по кухні та в пральні
Тетяна Коноз має дві вищі освіти – педагогічну і правознавчу. Десять років обіймала керівну посаду — була директоркою центру соціальних служб для дітей та молоді.
Зараз вона служить на кордоні. До її прямих посадових обов’язків входить організація побуту колег: прання одягу, прибирання, приготування їжі. Робить усе, щоб ті, хто безпосередньо захищають кордон, усі свої сили могли зосередити на позиціях.
Тетяна зізнається, що їй непросто морально та психологічно.
— Раніше я щоранку виходила з дому, в ошатному одязі та на підборах, сиділа в кабінеті за столом, приймала людей, — розповідає героїня. — А на початку повномасштабної війни взувала валянки та намотувала лісом та полем по 10 кілометрів! А зараз прибираю великі території, готую велетенськими каструлями та не встигаю пральні машинки завантажувати.
Заспокоює пані Тетяну лише те, що так потрібно і так буде не завжди. Війна закінчиться, а як скоро — залежить також і від неї! Як буде докладати зусиль — то перемога не за горами!
У нашої героїні – двоє малолітніх дітей: 12- річна донька та син, якому лише 6. Оскільки чоловік в неї теж прикордонник, і вдома майже не буває, то діти в основному залишаються самі. Зі слів жінки, найстрашніше для неї було, коли поруч з будинком, де знаходилися діти, падали бомби чи снаряди, а Тетяна з чоловіком знають про це і дуже переживають за дітлахів, але мають бути на службі: вони — прикордонники!
Жінка запевняє, що її старша донька — цілком самостійна, і знає, як діяти під час бомбардування: коли не встигають до погребу, користуються правилом двох стін і ховаються з братиком в найбільш безпечній кімнаті.
Великописарівщина, а це Великописарівська та Кириківська громади, першою 24 лютого прийняла удар ворога на себе, тому і зруйнованих будинків тут дуже багато. Хоча ворога звідси вигнали, але зовсім поруч кордон і ніхто не знає, що буде наступної миті. Місцеві мешканці звикли жити в умовах війни.
Ось і Тетяна з чоловіком: прискорюють розпочате ще до війни будівництво будинку, обирають матеріали, розмірковують, як красивіше все зробити. Живі думають про живе!
Булочки для
солдатів
Наблизити воєнне буття військовослужбовців до домашніх умов намагається і прикордонниця Олена Лічман, яка працює кухарем на кордоні.
До війни жінка була швачкою-модельєркою, шила красивий одяг собі та іншим.
А потім настав час, коли треба було мобілізувати усі свої зусилля на наближення перемоги. Жінка каже, що їй шкода молодих хлопців, які сумують за маминими «різносолами», бо, не зважаючи на достатнє фінансування і цілком нормальний раціон, прикордонники, які відірвані від родини, хочуть чогось домашнього, щоб пахло рідною хатою. Олена вирішила випікати для солдатів смачні ароматні булочки. Звісно ж, вона на роботі, і це її обов’язки. Але ж всяку роботу можна виконувати по-різному: чи «відстрілятися» борщем нашвидкоруч, чи створити справжнє диво української національної кухні.
Чоловік пані Олени на кордоні вже 23 роки, тож наша героїня знає всі труднощі служби. Але внеї навіть сумніву не було, де може бути корисною після повномасштабного вторгнення. Звісно ж, допомагати бійцям!
— Вони всі вже стали для мене як рідні, — зізнається співрозмовниця, витираючи щирі сльози. — Розумію, що над кожним з них висить смертельна небезпека, тому намагаюся хоч якось порадувати своїх прикордонників! А після перемоги накрию для всіх величезний святковий стіл.
Спочатку ти — воїн, а потім вже —
фельдшер!
Такі слова почула від свого командира мешканка Великої Писарівки Ольга Кулик, коли ще в 2014 році прийшла до військомату, вирішивши захищати Україну від ворожої навали.
На той час жінка працювала в одній із лікарень медичною сестрою, тож думала, що в армії буде фельдшером. Але тут свої правила. І жінку відправили патрулювати кордон.
І пані Ольга мусила виконувати наказ. А як же інакше?!
— Було дуже страшно в наряді ходити лісами та полями, — розповідає героїня. — По чотири години поспіль ми крокували територією вздовж державного кордону. Але так було на початку служби. Потім звикла, стало легше.
А ще трохи пізніше я зрозуміла, що тут навіть цікавіше, ніж на медичному посту!
Роль жінок у суспільстві — різна. Під час війни в Україні — не виняток. Уже давно вони вийшли за межі традиційних ролей — матерів і дружин. Сьогодні вони – волонтерки, патрульні, бійчині, прикордонниці… І кожна діяльність – важлива, потрібна. І для Перемоги, і для розбудови країни.
Оксана КОВАЛЬОВА
