«Батьківський дім в Богуславі. Тихий світ. Малесенький рай. Батька немає, але є в неї Мати, є в неї вірна подруга Леся і є в неї коханий – лицар Софрон – друг її брата. Вони з коханим мріють про щастя, про вірність, про дружбу й любов вічну… Це те вічне в людях, що завжди в усіх часах і всіх серцях зроджується знову й знову, як фенікс, нове й неудаване, живуче й животворяще, і зворушливе… А за ними – осяяний сонцем рідний Богуслав. А над ними тяжкий вирок злої долі… І ціле гроно легенд міста Нашого…».
«Маруся Богуславка».
Іван Багряний.
Уривок із роману нашого геніального земляка – як зібраний образ історії України на прикладі історії Охтирки – міста Нашого, був відтворений і зіграний акторами-аматорами театральної студії «Мальви» І це був справжній тріумф! Така культурна подія не може бути непомітною й неоприлюдненою, і далі буде розповідь про виставу «Душа міста Нашого», прем’єра якої відбулася27 вересня у міському центрі культури і дозвілля «Кнєжа» та рефлексії після події.
ПРИСВЯТА МІСТУ Й ПИСЬМЕННИКУ
Власне, пробна прем’єра вистави «Душа міста Нашого» відбулася у березні цього року у міській бібліотеці й була присвячена до дня театру. Тоді актори ще тільки спробували як вистава про місто та його душу буде виглядати. Глядачами були працівники бібліотеки та волонтери при бібліотеці. І вони сказали, що було цікаво. Тож, треба було довести справу до логічного завершення, тобто повноцінної прем’єри.
Репетиції продовжувалися впродовж півроку. Самодіяльні актори зустрічалися у бібліотеці, у МЦКіД «Кнєжа», ОМЦ і навіть у публічному просторі міста після роботи, домашніх справ, навчання, волонтерської діяльності. І нарешті, визначилися із днем прем’єри – 27 вересня. І на це були вагомі підстави: 29 вересня – день заснування міста ( як відомо із офіційних джерел) та день народження Івана Багряного – (19 вересня) 2 жовтня. До того ж треба додати, що вистава створена за мотивами роману «Маруся Богуславка», а там же все про місто Наше напередодні Другої Світової війни. Війна тоді і війна зараз. Театр діяв у період окупації, німецької і радянської. Нині у місті діє дитячий театр при МЦКіД «Кнєжа» та аматорська театральна студія «Мальви» – дорослі й діти, самі по собі, вільні актори, дехто досвідчений, інші вперше пробують свої акторські здібності.
Керівниця театру «Мальви» – професійна режисерка Тетяна Акименко. Інтерв’ю з нею про театр у її житті було опубліковане на сторінках нашої газети у квітні цього року. Життя пані Тетяни нероздільно пов’язане із театром, навіть, на пенсії, і навіть у цей тривожний і жахливий час війни нинішньої. Ми неймовірно вдячні пані Тетяні за те, що вона згуртувала дорослих і дітей і продовжує свою місію на волонтерських засадах. І театр став рятівним колом для акторів і мешканців Охтирки. Театр був, є і буде у місті Нашому! Охтирка завжди була театральним містом, якщо прослідкувати нашу історію.
ВИСТАВА «ДУША МІСТА НАШОГО»
Як ви зрозуміли, вистава про Охтирку й театр. Впродовж майже години актори й глядачі згадували про те, як Охтирка з’явилася й існує у світі, та ще й вражає якоюсь оригінальною спланованістю. І це було сплановано коли ще не було жодного «проєктбюро». Місто спланував достоту геніальний архітектор. І вже на останніх репліках звучить його ім’я – Петро Ярославський, творець першого генплану міста.
Далі йде мова про сотні, ярмаркування, про «фортецю у фортеці» (Будинок Офіцерів), про червоні кольори міста під час радянського періоду. Прогулянка Бульваром, містом Нашим 1920-х років підтверджувалася світлиною-декорацією із зображенням на всю стіну старого історичного центру, що додавало ефекту подорожі у часі. Карта Сотень допомагала згадати про унікальність Охтирки. А де ж душа міста Нашого? Та ось же будинок іншого кольору, такого спокійного і світлого, від якого так легко і спокійно стає на душі.
У романі Багряного є таке визначення театру: « Це душа міста. Відтоді, як скасовано релігію, як церкви, що колись були душею міста, позакривано та поруйновано або обернено на склепи для утиль-сировини чи зерносховища – театр посів їхнє місце – він став душею міста Нашого. Він є його центром. Він височіє в самій середині – яко центр фізичний і духовний… З фасаду – це дуже імпозантний будинок. Гордість міста Нашого. Але він ще більша гордість міста Нашого не з фасаду, не з матеріальної сторони, а з середини, – своєю функцією…».
«… А назавтра була війна…». За романом вистава «Маруся Богуславка» відбулася 21 червня 1941 року. А ми тепер живемо у війні. Актори нагадують як це було 24 лютого 2022 року. Як було незрозуміло, страшно і жорстоко… Як Охтирка стала форпостом всієї України… Які руїни у серці міста Нашого і досі нагадують, що війна не закінчилася… Але наші пророки міцно тримаються нашого середмістя: Сковорода, Шевченко, Багряний. І на барельєфі написано пророчі слова: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами!». Всі війни колись закінчуються. І ми все відбудуємо. І театр, справжній професійний театр у Охтирці. Бо як же місту без театру? Будем жити. Геть думи сумні!». Аплодисменти, аплодисменти!!!
Ролі виконували:
режисерка – Тетяна Акименко;
бібліотекарка – Валерія Бакуліна;
комісарка – Лариса Васильченко;
Ата – Вікторія Більська;
циганка – Валентина Хлєбнікова;
міщани – Михайло Гріневський, Ольга Михайленко, Любов Мураста; Марія Буртулей;
безпритульник – Софія Петрова.
РЕФЛЕКСІЇ ПІСЛЯ ПОДІЇ
Після прем’єри, актори й глядачі зворушені й щасливі. Вистава про місто, про спільну історію, любов, справи і про збереження пам’яті. Актори й гості – наші рідні, знайомі, діти, разом «прожили» нашу спільну історію, біль сьогодення і мрію про відродження охтирського театру. У дорослих на очах сльози. Слова подяки, квіти й цукерки – акторам. Фотосесія біля світлини старої Охтирки, розбирання декорацій, перевдягання у буденність. І вихід у місто Наше…
Ольга Косарєва, завзята театралка, суворий і прискіпливий критик: «Браво! Було все по-справжньому, й вельми душевно. Дякую за Карту Сотень, дизайн і декорації, стару Охтирку і день сьогоднішній. 27 вересня – день туриста, мандрувала рідним містом ».
Алла Гончаренко: « Я люблю театр. І сьогодні мала можливість побувати в ньому знову. Із задоволенням слідкувала за грою акторів. Світлина старої Охтирки наче «підсвічувала» історію»;
Тетяна Глушкова: «Це була справжня подорож у часі»;
Ольга Михайленко, акторка: «Я дуже хвилювалася, боялася, що забуду слова, чи зіграю свою роль переконливо? Опам’яталася, почувши аплодисменти».
Тетяна Акименко, режисерка: «Театр – це моє життя. І хвилювання щоразу перед прем’єрою, перед кожним виступом. За себе, за сценарій, за своїх акторів. Здається, сьогодні ми впоралися. Дякую моїм мальвочкам та всім, хто допомагав нам із тим, щоб вистава відбулася».
Після вистави якесь божественне провидіння веде акторів по вулиці Незалежності (Бульвару), до театру, до пророків і виходимо до знаку! Пам’ятний знак охтирчанину-архітектору Петру Ярославському на вулиці його імені… У заростях хмелю, у смітті, у хламі, наче бідний родич притулився під цегляною стіною пригребиці. Ну ви бачили. А як не бачили – зверніть увагу. Михайло Гріневський, невгамовний волонтер, обірвав хміль, щоб ім’я було видно. Акторки поклали квіти, вшанували пам’ять творця унікальності міста Нашого.
P.S. 2 жовтня театральну студію «Мальви» запросили з виставою у Великописарівську публічну бібліотеку, яка нещодавно «оселилася» у готелі «Нафтовик». І знову «Душа міста Нашого» не залишила байдужими глядачів. Знову сльози радості, оплески, квіти, подяки і знайомство із містом Нашим.
«Це була цікава і водночас глибока розповідь про те, що живе в серцях людей, які творять своє місто, його історію та красу. Кожна сцена доторкалася до душі, нагадуючи, що місто – це не тільки будинки та вулиці, а перш за все люди, їхні мрії, спогади та любов», – прокоментували спеціалісти Великописарівської бібліотеки.
Повсякчас дякуємо нашим захисникам, що маємо змогу жити й творити. «Є щось таке, що не може вмерти, навіть на війні». («Людина біжить над прірвою». Іван Багряний).
Валерія Бакуліна
