Я не думав, що колись повернуся сюди ось так — нишком, боячись неба, звідки летять дрони. Хотів побачити, що лишилося від дому. Від життя, яке колись тут було. Дорога знайома до кожної ямки, але тепер вона — мов шрам. Уздовж узбіччя — розбиті паркани, обвислі дроти, уламки шиферу. Зруйновані домівки земляків.
Ще в березні 2024 року центр селища зруйнували майже вщент. Тоді здавалось, що гірше вже не буде. Але ворог продовжує нищити все, що ще стоїть.
Дрони, КАБи, артилерія — прилітає і в розвалені стіни, і в ті будинки, де ще димар тримається.
Іду вулицею, де стояв наш дім. Колись навесні тут пахло бузком, потім — трояндами, восени – опалим листям. а зараз — вогкістю і пилом. Дощ затікає через розбитий дах та вибиті вікна.
Біля школи, де колись гули перерви, тепер тиша така, що чути, як цегла падає, перекриття обвалилися.
А в редакції — двері тепер розчинились, їх вибух колись заклинив, а тепер інший — розкрив.
Але люди в селищі ще є. Кажуть: «Та куди їхати? Хай що буде, то вже вдома».
Дехто повернувся з евакуації — не витримав чужини, не зміг платити за житло, не знайшов себе там, де тихо, але все чуже.
І все ж у прикордонні — смертельно небезпечно. Дрони з’являються раптово, селище прострілюють щодня. Вороги б’ють по трансформаторах, магазинах, домах…. Але найстрашніше — це звикання. Люди вже не здригаються від вибухів. Тільки тихо кажуть: «Головне, щоб не сюди».
Та їхати звідси потрібно. Потрібно зараз вижити. Бо життя — це теж фронт.
І треба його втримати, щоб потім повернутись і знову засадити город, підняти хату, відремонтувати паркани, впустити дітей у школу, коли вона знову стоятиме. Бо колись вона стоятиме. Я не знаю, коли знову сюди приїду. Але знаю точно: цей біль — не назавжди. Ми ще відбудуємо нашу Велику Писарівку. І вона знову пахнутиме бузком, трояндами, опалим листям.
