Подружжя Морозових із села Добрянського Великописарівської громади стали на весільний рушник у далекому 1973 році. Тоді, 24 листопада, поєднали долі два люблячі серця – Петро і Тетяна. Молоді, красиві, а головне — у новоствореної сім’ї попереду було ціле життя, сповнене планів, бажань, сподівань. Сьогодні подружжя згадує ту знакову подію і не вірить, що так швидко пробігли роки молодості, зрілості, і вже давно вони тішаться заслуженим відпочинком.
«МОЛОДІСТЬ», — ЦИМ УСЕ СКАЗАНО
У відповідь на запитання, чи не згасла любов подружжя Морозових за 50 років спільного життя, голова родини Петро Артемович відповів за двох: «Якби не кохали — не прожили стільки б років разом!» — і поділився історією.
— Пам’ятаю, як Танюшка перший раз мені запала в душу. Я тоді працював завідувачем клубу у нас у селі, а вона була ще школяркою. Я звернув на неї увагу, бо дуже вирізнялася з-поміж інших привабливою зовнішністю. До речі, вона в мене і по сьогодні гарна, незважаючи на роки. Так-от, разом із подругами вони частенько бігали до клубу, тож згодом між нами закрутилося кохання і я втратив голову. Пізніше дівчина мені відповіла взаємністю. Нічого дивного немає, бо ми молоді були, і цим усе сказано, — пригадує Петро Артемович.
ПІДГОТОВКА ЖИТТЯ_БУТТЯДО ВЕСІЛЛЯ
— Коли я вже подумував про одруження, тож прийшов додому й розповів про свої наміри мамі й тітці, а вони мені відразу: «Після настання посту, 27 листопада, весілля не грають. Якщо вирішив, то в тебе на роздуми є ще тиждень». Я цього не знав, а виявляється, що традиційний весільний обряд здавна супроводжувався низкою прикмет і заборон. Осінь вважалася найбільш вдалою порою для шлюбу. Більшість весіль справляли після Покрови, до кінця листопада, адже саме тоді завершувалися всі польові роботи, а потім уже можна було справляти весілля тільки після Водохреща. Весілля ж у листопаді вважалося ознакою щасливого подружнього життя.
Отже, часу на підготовку до відповідального заходу в мене було небагато, тож у понеділок я вирушив до Охтирки, щоб дещо прикупити, а вже у суботу ми й побралися. Ну, на той час яке там було весілля, не ті були статки, щоб розкошувати. Тоді в нас не було ні фотографа, який би зафіксував наші щасливі обличчя, ні весільного вбрання, яким би можна було похвастати перед гостями. Зараз молодь гуляє зовсім по-інакшому. Але для нас це було не важливо. Головне — ми кохали одне одного. ГАЗоном привезли сундук із приданим нареченої, й після весілля ми стали жити у новому складі моєї родини.
ДО ТОГО БУЛО ВСЕ ПО-ІНАКШОМУ
— До весілля у кожного з нас було своє життя. Я виріс у бідній сім’ї, жив без батька, з мамою Василиною Прокопівною і тіткою, маминою сестрою. Рідних братів і сестер не мав, був єдиною дитиною. Допомоги чекати було ні від кого, тож розраховувати доводилося лише на самого себе.
Дитинства в мене майже не було. Працювати почав рано, бо домашні злидні вже замучили, а з чоловіків у сім’ї був лише я, тож дуже хотілося допомогти мамі. Коли починалися літні канікули, я йшов працювати в колгосп — возив у поле працівникам воду. Тоді мені не було ще й 10 років. Заробіток мій складав 25 коп. у день. Сам я був невеличкий на зріст, нижче колеса з воза, але не потурав ні на що, працював нарівні з дорослими і відчував себе таким же. А ще пишався тим, що міг принести в дім якісь заробітки. Наступні два роки під час канікул я пас телят.
РОБОТА ВПРАВДУ.
НАУКА ЗГОДИЛАСЯ
А вже після закінчення «восьмирічки» Петро Артемович працював на цегельному заводі, а потім на цукровому. Коли хлопцю виповнився 21 рік, він завідував клубом. «Закінчив технікум, потім інститут. Вчився самотужки, ніхто мені не допомагав, ніхто за мене ніде не платив, — розповідає Петро Артемович. — Я розумів, що наука колись та й згодиться у моїй подальшій роботі, і я не помилився. Працював бригадиром у колгоспі, потім завгаром, головою колгоспу. Пізніше земляки виявили мені високу довіру й обрали сільським головою, тож я 14 років старався їх не підвести. Загальний стаж моєї роботи на керівних посадах складає 42 роки. А це — велика відповідальність, адже коли розумієш усю важливість справи, якою займаєшся, то, звичайно, це нелегко. Добре пам’ятаю свої заробітки — це і трудодні, і по 37 руб. у місяць. Але завжди на роботу ходив із задоволенням, а додому повертався і знав, що мене чекає моя сім’я, яка завжди підтримає».
ВЗАЄМОПОВАГА —НА РОКИ!
Подружжя Морозових разом пронесли крізь роки не лише радість і сум, поділяючи їх навпіл, а й кохання і взаємоповагу. «Бувало всякого, — ділиться Петро Артемович, — як і у всіх, але на першому місці для мене завжди були моя дружина й діти. Я намагався їх забезпечити всім необхідним, щоб вони ні в чому ніколи не потребували. І хто б там що не говорив, а життя ми прожили недарма. Моя Танюша — гарна господиня, любляча дружина, мама і бабуся. Чого ще можна бажати?»
Тетяна Федорівна за характером поступлива жінка. Коли прийшла у нову родину, звикала до всього. Заміж вийшла зовсім юною, але труднощів сімейного життя не боялася. Хоча і вміла від своєї мами Ніни багато чого робити, але ж вчилася досвіду й у свекрухи. Згодом Тетяна Федорівна здобула педагогічну освіту, працювала на різних роботах, в тому числі й завідувачкою дитячого садочка у своєму селі. І де б вона не була, що б не робила, а завжди відчувала міцне плече підтримки свого чоловіка.
Двері будинку гостинних Морозових і сьогодні відчинені для хороших людей, яким вони завжди раді. І головною берегинею родинного затишку в домі є Тетяна Федорівна. «Вона гарна в мене. У всьому. Недаремно ж я разом із нею пів століття прожив! Ось лише б війна закінчилася та здоров’я не підводило. Та ми дуже завдячуємо нашим дітям, а особливо невісточці Валентині, з якою нам ніякі недуги не страшні».
Петро Артемович і Тетяна Федорівна виростили двох синів, давно вже є дідусем і бабусею. «Золоті» ювіляри, розповідаючи про своє подружнє життя, запевняють, що будь-яка сім’я без сварок — то не сім’я. У такий спосіб подружжя проявляють характери і вчаться ладити між собою. Часом і в них бували, але такого, щоб не розмовляли між собою тижнями чи місяцями, не було. Усе завжди мало свої межі. І багато в чому залежало від мудрої дружини, яка вміла вчасно згладити всі непорозуміння.
Тож головним мистецтвом довгого і міцного подружнього життя вони називають довіру і вміння вибачати. «Завжди потрібно прислухатися один до одного. Поважати, підтримувати, бути терплячими, вміти поступитися своїми інтересами для блага сім’ї», — підсумовує голова сімейства Петро Артемович.
Тож, побажаємо ювілярам, щоб їхні серця билися в унісон ще довго-довго, міцним хай буде здоров’я, а поруч — уважні і турботливі діти й онуки! Миру вашій родині!
Олена
ТЯГЛЕНКО
