Село Олександрівка Дмитрівського старостату Великописарівської громади розташоване в безпосередній близькості до кордону з росією, практично на самісінькому «нулі», адже держава-агресор знаходиться в кроковій доступності від осель місцевих жителів.
Вдома — найкраще!
Ми неодноразово бували в Олександрівці, готуючи матеріали для “Ворскли”, бачили на власні очі і територію ворога, і те, як живуть люди поруч з нею. Місцем збору олександрівців був магазинчик, там ми з ними і спілкувався. На запитання, чому звідти не виїжджають, відповідали, що вдома найкраще.
Після 22 травня громаду почали обстрілювати ще активніше, магазин закрився, в село вже навіть і хліб не привозять, тому люди все ж таки поступова евакуюються в більш безпечні місця, полишаючи свої домівки, що поступово руйнуються від вибухів.
Напередодні Нового року ми дізналися, як справи в Олександрівці, поговоривши зі старостою Дмитрівського старостату Олександром Яковенком. Він розповів, що днями росіяни обстріляли з кулемета два житлових будинки. Люди залатали дірки в даху, аби вода не текла, і живуть собі далі.
Зі слів Олександра Івановича, станом на 24 грудня в селі залишилося близько 100 осіб, серед яких троє дітей: одне дошкільнятко та двоє молодшого шкільного віку.
Нікуди не їдуть і ті, кому є що втрачати, й ті, кому немає за що їхати. Як виживають в селі, куди не їздить ні швидка допомога, ні комунальники, ні постачальники? В селі, де немає магазина і куди не возять хліб?
Виручають власні автівки, на яких вони самі їздять куди завгодно, наприклад, у Велику Писарівку, і скупляються. Ще й на замовлення тим, у кого транспорту немає, привезуть все що потрібно!
Ялинка в підвалі
— Живуть у погрібах, — каже очільник села. — Вони там такі вже облаштовані, як кімната в хаті!
Ми запитали, чи ставлять мешканці в своїх домівках ялинки, і у відповідь почули: «Аякже! Звісно ж, ставлять! Свята ж ідуть!».
— З мого будинку видно вікна в домівках росіян, і там вогники горять! А ми що, гірші від них?! Тому поставили ялинку та й повісили гірлянду – хай знають, що у нас теж свято!,— додає до розмови одна жіночка з прикордоння.
Як довго сидять люди по підвалах, староста не конкретизував, а лише посміхнувся: «В залежності від інтенсивності обстрілів. А обстрілюють постійно та інтенсивно». І тут же уточнив, що ялинки стоять і в погрібах, тож Новий рік нікого не омине!
Два Захара і Катруся
Як ми вже казали, в Олександрівці на даний час живуть троє діточок. Це 8- річні двійнята Катруся та Захар, а також ще один Захарчик, якому 5 років. Ми поспілкувалися з мамою двійняток та розпитали її про те, як проходить дитинство її сина та доньки.
Зі слів пані Інни (так звуть жінку), дітки в неї – довгоочікувані . Думала, що її діти будуть найщасливішими у всьому світі. До школи двійнята пішли в 5 років, щоб скоріше почали навчатися та розуму набиратися. Мріяла дати дітям хорошу освіту, щоб були готовими до вимогливого дорослого світу. Але всі плани зруйнувала війна.
Постійні обстріли та часта відсутність електроенергії, зв’язку та інтернету унеможливлює навчання онлайн. Розвиватися теж немає можливості, адже син та донька майже не виходять з дому. Граються під двором, аби в випадку чого одразу ж забігти до підвалу. Всі розваги — з водою. Влітку брат з сестрою хлюпаються в калюжах, восени міряють їх чоботами, взимку ліплять Сніговиків, навесні пускають кораблики по струмочках.
За рік виходили «в люди» двічі: одного разу їздили у Велику Писарівку в справах, другого — минулої суботи за гуманітаркою, бо вимогою волонтерів була фізична присутність дітей.
Інна розповідає, що Катруся та Захар ще ніколи не були за межами Великописарівської громади. Найдальша їх вилазка — це дитячий парк Миколи Бантова в Спірному. Там же сталося і їх перше та єдине відвідування кафе. Діти поласували картоплею фрі, і були дуже щасливі. Хоча мама Інна готує дуже смачно, але ж че була картопля зі справжнього кафе.
— На свій день народження двійнята мріяли поїхати до Великої Писарівки та десь в кафешці хоча б просто випити соку!, — каже жінка. – Але не судилося, бо все позакривалося. Діти дуже засмутилися через нездійсненну мрію. Для них той сік у кафе був би найкращим подарунком!
І все ж таки, попри всі складнощі життя-буття на самісінькому «нулі» родина не збирається нікуди виїздити. І це чітка позиція Інни, бо вдома — велике господарство (корова, свині, птиця), яке з собою не забереш. А їхати без нього немає сенсу, бо ніяких грошей не вистачить прожити на новому місці, якщо все купувати. Ще й житло винаймати потрібно. Родина в наших героїв велика: окрім самої співрозмовниці та її двох дітей, є ще чоловік та свекруха.
Інна не здається та налаштована оптимістично. Каже, що їх будинок розташований не за кількасот метрів від ворожого кордону, як інші, а трішки далі, під лісом, а це вже далеченько від росії — приблизно один кілометр або навіть більше. А це вже – вагомий аргумент для мешканців 5-км прикордонної зони!
Оксана Ковальова
