Яка Україна, такі в ній і люди. Звичайні, щирі, які живуть своїм життям, у своїх містах і селах, на своїй батьківщині, на своїй землі, у рідних домівках. Своє, роками нажите ще з діда-прадіда, боронитимуть до останнього. Вони – справжні українці, тож із ворогом хлібом-сіллю не ділитимуться.
БЕЗ СВІТЛА, АЛЕ З НАДІЄЮ
Ганна Олексіївна Колісник народилася в Великій Писарівці, більше ніж пів століття проживає у селі Пономаренках (стара назва Петрівське), що стало для неї рідним з 1970 року, саме з тих пір, як вийшла туди заміж.
– У цьому селі я проживаю вже 53 роки. Спочатку обживалася, з часом звикала до нової родини, сусідів, інших жителів села. Тут пройшли мої кращі роки життя. Із початком повномасштабного вторгнення ворога якось враз усе змінилося. Ніколи б не повірила, якби мені хто сказав раніше, що проживу ціле життя, вийду на пенсію – і на старість ховатимуся по погрібах. Хіба ж хто думав про таке?
Ось уже пів року, як живемо, а точніше, виживаємо без світла, це просто страшний суд, як первісні люди. Таке життя нам забезпечили нелюди, наші недалекі сусіди по той бік кордону. Бути без світла ми вже призвичаїлися, але дуже важко. Люди запаслися ліхтариками, свічками, павер-банками для зарядки телефонів. Зараз день короткий. Коли надворі ще видно, то не так звертаєш увагу на незручності, а коли темрява опускається на землю, то буває нестерпно. Без електроенергії нічого не працює. Та все ж надіємося, що світло колись з’явиться. Але страшніше, як починає гепати, тоді нічого не потрібно, лиш думаєш про те, щоб все недобре минуло твоє подвір’я, – розповідає Ганна Олексіївна.
УСЕ – ОДНА МИТЬ
– Чоловіка мого, Семена Лук’яновича, вже немає 17 років, усе життя він працював у колгоспі трактористом. І я теж свою молодість і зрілість присвятила колгоспу: то з сапкою у ланці, то на фермі. Нелегка була праця, – згадує Ганна Колісник. – За 45 років заробила пенсію, що ледь кінці з кінцями зводжу. Оце останній раз добавили 400 грн, то виходить 3700. Ледь не половину з цих коштів витрачаю на ліки, а все, що залишиться, розподіляю на необхідне. У селі вже майже нікого немає, лиш декілька подвір’їв, у яких налічується з десяток людей. У кого була можливість, ті виїхали у безпечніше місце, хто встиг ще до війни виїхати, а хто помер. А сама я нікуди з дому не збираюся, – рішуче заявляє жінка. – Усе тут зроблене своїми пучками, тож жаль залишати напризволяще. Та й куди їхати, і хто нас де чекає? – бідкається вона. – Сьогодні залишиш усе надбане, а далі що? Хто його стерегтиме? Та й кому ми потрібні де? Щоб їхати кудись, треба гроші, бо як жити без них? А у нас їх немає. То вже будемо тут, як Бог дасть. Я, коли вийшла заміж, прийшла до чоловіка у так звану «Тарасову хату», тільки й назва була, що хата. Збудували нову, поробили собі зручності, бо всім хотілося жити добре. Усе у нас є, ось тільки війна завадила, не дає доживати старість, як слід. Час так швидко пролетів, сини наші повиростали, закінчили навчання в школі, училищі, пішли працювати в колгосп. Життя промайнуло, як одна мить. Молодший син із невісткою живуть у сусідньому селі Олександрівці. У нас тут, в Пономаренках, буває дуже гучно, а в них там взагалі жах. Страшно жити стало, і не знаєш, коли і чого від війни чекати.
ВЕРХОВНА РАДА
ЗАСІДАЄ У
ПОНОМАРЕНКАХ
– Найбільша відрада – це коли ввечері ми збираємося на лавочці на наші посиденьки з сусідкою, тезкою Ганною Олексіївною Єщенко, а ще чекаємо на Ніну Тулбурі. Зустрічатися на лавці щодня – це святе, незважаючи на війну. Стараємося наші побачення не пропускати, – продовжує ділитися своїми вуличними звичаями пані Ганна. – У нас тут як у Верховній Раді. Хоча наша «Верховна Рада» дещо відрізняється від тієї, що у столиці, бо ми законів не приймаємо, зате ми радимося, як нам бути і як жити далі, вирішуємо нагальні питання. Чим не Верховна Рада? Тут ми розповідаємо одна одній, як пройшов день, що плануємо на завтра, обговорюємо місцеві новини з газети «Ворскли», читаючи її на лавочці.
В Пономаренки «районка» приходить мені ось уже більше, ніж пів століття, без неї не можу. Немає такого року, щоб не передплатила її. Як згадаю, скільки раніше люди отримували періодики, – і газет, і журналів! Бідна та поштарка, які ж вона торби носила! Влітку ще не так, а взимку діставалася по заметілях! Я теж передплачувала чимало газет і журналів, а залишилася до кінця лише з «Ворсклою». А для нас і поштарка, і обслуговуючий персонал – це Ніна Тулбурі, вона нам із сусідкою вже передплатила «Ворсклу» на наступний рік, у редакції газети, і носитиме нам додому. Тепер ми «районку» будемо отримувати вчасно. На жаль, пересувне відділення «Укрпошти» часто затримує доставку газети, а то, буває, відразу за декілька тижнів привозить, – розповідає сільські новини пані Ганна.
Районну газету — “районку” Ганна Колісник читає, скільки себе й пам’ятає. “Щось та й почитаємо, то хто святкує День народження, то дізнаємося, хто помер. Без неї — ніяк, — переконана пенсіонерка”.
Погомонівши трішки на лавці, жителі вул. Кленової поспішають розходитися по домівках, коли починає темніти, бо вдома немає світла.
ЧИ ПОТРІБНІ
МИ КОМУ?
– До нас у село всі бояться їхати. А Ніна Тулбурі ось на роботу і з роботи щодня їздить до Великої Писарівки. І з Дмитрівки теж люди їздять. А ніякі служби не приїжджають, бо їм заборонено сюди їхати через близькість кордону з ворогом. Ми то все й розуміємо, але ж так хочеться, щоб хоч староста приїхав коли, а то ніби й забув про нас останнім часом, наче тут, у селі, вже нікого немає. Хоча б запитав, як нам живеться, й легше вже стало б. Інколи добре слово підбадьорює. Ні, ну, все рівно, хоча б щось розповів, поклопотався, порадив би, як нам жити. Ми ж довірилися нашій владі. Сидимо й без зв’язку, буває, нікуди не додзвонишся. Та все ж стараємося телефони тримати зарядженими. Знову дякуємо Ніні, що їх, а також павер-банки, нам заряджає, так і живемо. Знаєте, страшно залишатися самотніми, відірваними від цивілізації, нікому не потрібними.
Немає в селі нічого. Хліба та й того не купиш. Нікуди не підеш, бо ноги не носять, а на велосипед уже не злізеш. А інколи чогось захочеться добренького, коли знаєш, що зараз у магазині все є, аби гроші. Оце ми все завдячуємо сусідці Ніні Тулбурі, яка нас завжди виручає. Замовимо їй продуктів із магазину, все необхідне, то вона й привезе, коли їхатиме з роботи з Великої Писарівки, або Віктору Єщенку, сину моєї сусідки. Він їде до мами, тож виконає замовлення. А що робити? Сама я вже нікуди не ходжу, та й куди там особливо ходити, мені вже 75, та й небезпечно зараз зайвий раз виходити з дому. А ще ж треба обов’язково дожити до кінця війни, а то кому газета ходитиме, як нас не буде? – з гумором каже пенсіонерка. – Нас тут одна жменька людей залишилася. Це вже останні, найстійкіші жителі, – розповідає Ганна Олексіївна Колісник.
ЖИТТЯ НА КЛЕНОВІЙ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ
– Оце зараз заготовляємо дрова на зиму. Погано, коли село заростає, але нині непотрібна поросль, що розрослася, стає нам у нагоді. Ми потихеньку її вирубуємо, а відтак опалюємо хати. Недарма ж і вулицю перейменували на Кленову. Тут одні кленки, рубай – не хочу, аби здоров’я було та війна скінчилася, а то можна заготовляти й топити. Швидше б робили якісь уже перемовини. Хоча умови нашого ворога відомі, тож хто його й знає, чи потрібно таким способом досягати результату, виходить, за що ж тоді гинули наші захисники? – клопочеться Ганна Олексіївна. – Потихеньку села вимирають. На нашому кутку оце наймолодша Ніна Тулбурі, якій 50, а то всі старші за віком, дітей немає і поготів. Ось так доживаємо свого віку, але, на щастя, у своїх хатах, які ні на що не проміняємо. Коли починається обстріл, знову біжимо у погріб. На початку війни ми постійно разом ховалися у Ніни. Позгинаємося, пересидимо, а воно летить через наші хати. А як затихне, то виходимо на город, адже хто про нас потурбується, як не ми самі? Потрібно ж буде щось взимку їсти й до наступного врожаю дожити. Може, хтось у овочах яких потребуватиме, тож тоді поділимося лишками. Ми й садили городи, й збирали вирощене, – продовжує свою розповідь Ганна Колісник. – Раніше роботи по господарству було більше, тримали купу живності на подвір’ї, а зараз майже немає нічого, бо зайвий раз страшно вийти у двір. Тут таке, хоч нас уже доглядай, не те, що худобу тримати.
НАЙБЛИЖЧІ РОДИЧІ – ЦЕ СУСІДИ
У народі кажуть, що найближчі родичі – це сусіди, адже вони завжди поруч, тож найбільше доводиться звертатися саме до них. Із часом вони стають навіть ріднішими за родичів, як ось жителі вул. Кленової.
Сусідку Ганни Олексіївни на прізвище Єщенко звуть так само, Ганною Олексіївною, але вона старша за віком. Їй 91-й рік. За життя жінка багато чого бачила-перебачила. Перший раз застала війну дитиною у 1941-у, потім пережила голодну юність, відбудову країни, і знову на її долю випала війна. Народилася в Пономаренках, усе своє життя тут і прожила разом із чоловіком Олександром Дмитровичем, який давно покинув цей світ. Із самої юности працювала в колгоспі на полі й корів на фермі доїла, адже тоді особливого вибору в роботі не було. Як і вона сама, чоловік її працював теж у колгоспі, трактористом. Разом народили і виростили сина Віктора. Маючи такий поважний вік, слабке здоров’я, поганий слух, усе ж переїжджати до сина не хоче, каже, що їй вдома краще, бо тут і стіни рідні гріють. Та і як можна покинути власний дім, коли замолоду ніколи його не залишала, тож на старість не зрадить його і поготів. А ще – тут добрі сусіди, які не залишають її без уваги. Ось подбала і про газету, щоб приходила у новому році, а значить, життя продовжується. Тож, саме вдома і буде чекати Ганна Єщенко на перемогу разом зі своїми сусідами.
Олена
ТЯГЛЕНКО
