До п’ятиріччя нашої громади ми підготували не просто спогад — це відлуння того, що було і що стало після руйнувань.
Від гамору дитячих голосів, блискучих сцен і надії на зцілення до моторошної тиші попелу, що застиг у повітрі, – така жорстока арифметика війни для селища Велика Писарівка.
Вони були більше, ніж просто стіни. Вони були храмами життя, культури, освіти, де гартувалося і творилося майбутнє. Кожна будівля селища, наче живий організм, зберігала у собі обіцянку успіху. Війна зруйнувала матеріальне, але не пам’ять.
Будівля школи була не просто адресою, а колискою для сотень мрій. Звідси, з-під її надійного даху, вилітали амбіції майбутніх економістів, вчених-агрономів, наукових співробітників. Тут працювали чудова дитяча студія образотворчого мистецтва, картинна галерея художника Миколи Нечвоглода. Триповерховому приміщенню школи майже пів століття, а двоповерхове подолало вже столітній рубіж.
Колишня випускниця 1980 року пані Ольга згадує той час, коли двері нового приміщення радо відчинилися для здобувачів освіти: «Строки здачі в експлуатацію школи до 1 вересня 1978 року були оптимальні, часу було замало, тому, крім спеціалістів, на будівництві працювали не покладаючи рук вчителі, учні, батьки, небайдужі жителі селища, дружно наближаючи його до завершення. Я теж, як і багато моїх ровесників, долучилася до цієї місії. Довгоочікувана мить, нарешті, настала, і символічний ключ від школи було передано директору Василю Корнієнку. З радістю учні переселялися зі старих приміщень у нові світлі класи. За цей час школа випустила три покоління учнів, у її стінах працювало три покоління вчителів. Після виходу на пенсію Василя Корнієнка, закладом у різні роки керували Лідія Горобець, Людмила Никоненко, Віра Лисенко, Раїса Коноз.
Усі вони запам’яталися по-різному, але, без сумнівів, заслуговують на повагу як хороші господарники, компетентні керівники й гідні своєї посади люди. Нинішній директорці школи Олені Сидоровій випала нелегка доля керування. Спочатку – ковід, потім – повномасштабне вторгнення ворога й, насамкінець, – руйнування закладу. Та війна ще з більшою силою об’єднала учительський і учнівський колективи, і вони тримаються задля перемоги, поки що працюючи онлайн».
* * * *
Сьогодні ж це безмовне згарище стало найстрашнішим доказом військового злочину. Освітній заклад руйнували поступово і досі продовжують добивати все, що від нього залишилося. На місці, де колись стояли ряди парт, лежить лише попіл, а над розтрощеними класними кімнатами висить важка, понівечена тиша. Тут більше ніколи не пролунає дзвінок, що кличе на урок, не закипить життя. І… невимовна прикрість – школа дала дорогу в життя багатьом учням, які наразі проживають у росії. Цікаво, як вони почуваються від таких новин?
* * * *
Дитячий садок «Ромашка» був храмом перших відкриттів. Саме тут маленькі мешканці Великої Писарівки щоранку робили свої перші кроки у великий світ. Під лагідним наглядом вихователів вони пізнавали радість дружби, вчилися тримати пензлик і ліпити з пластиліну казкових героїв.
Світланка вперше прийшла сюди, міцно стискаючи руку мами, боялася відпустити. Але вже за тиждень вона бігла до «Ромашки» сама, знаючи, що там її чекає Сергійко, її перший справжній друг, із яким вони будували піщані замки і сперечалися, чий малюнок сонця жовтіший. Тут, у затишних кімнатах, діти вчилися ділитися, сміятися, співати про квіти та веселку. Це був час, коли світ здавався великим, добрим і абсолютно безпечним.
* * * *
Тепер «Ромашка» – це поранений спогад. Вікна вибиті, дах провалений. На підлозі, де колись лежали м’які килимки, розкидані уламки скла. Цей напад — не просто руйнування будівлі, це злочин проти дитинства, проти невинності, проти самого майбутнього. Замість колиски, що виховувала нове покоління, залишилося лише свідчення варварства, яке розтоптало найдорожче, — перші дитячі мрії. Сьогодні 42-річна Світлана проживає у росії, а її перший справжній друг боронить рідну Україну від її співвітчизників. А так добре все починалося…
* * * *
Заклад культури прийняв не одне покоління артистів художньої самодіяльності. У переповненій глядацькій залі витав дух захоплення і насолоди від талантів рідного краю. На сцені Будинку культури народжувалися справжні артисти. Тут відзначали видатних людей Великописарівщини. Серед улюбленців — творчі художні гурти: народний фольклорний ансамбль «Вечорниці», художній народний колектив «Веселі молодички», вокальний ансамбль «Зорецвіт», дитячий цирковий колектив «Дружба» та багато інших. Непересічною особистістю у культурному житті був керівник духового оркестру, Заслужений працівник культури України Іван Карпенко, який виховав не одне покоління музикантів, і чий оркестр прославляв край на всеукраїнських оглядах, а учні продовжували справу маестро.
Цей храм мистецтва завжди приваблював охайністю і чудовим мозаїчним оформленням фасаду. Автор мозаїки, скульптор Яків Бегімов, створював свої роботи у техніці «кундаль», чиї секрети дозволяли камінцям триматися десятиліттями. За іронією долі, жоден із кольорових камінців після першого прильоту ворожої ракети втримався і не залишив свого місця.
* * * *
На жаль, руйнування, яке завдала війна, виявилося сильнішим за мистецтво. Цей Будинок культури колись приймав гостей із росії, які були вражені талантами українців. Нинішні злочинні дії ворога стали фінальним вироком колишній приязності.
* * * *
Приміщення готелю у Великій Писарівці було тихим прихистком для всіх. Це був острівець надійності, де мандрівники знаходили справжній затишок. Працівниці зустрічали гостей із незмінною привітністю, завжди пропонуючи гарячий чай. Чистенькі, накрохмалені постілі та тепле приміщення, що пахло затишком, навіть у люту зиму розтоплювали лід у серцях найстомленіших і, здавалося б, невдоволених людей.
«Якось, це було пізно восени, я приїхав у Велику Писарівку по роботі, – згадує Ігор, колишній регіональний представник компанії з Харкова. – Я зайшов у цей готель, похмурий і без надії. Мене зустріла адміністраторка, запропонувала одразу гарячого чаю. Коли я ліг у ту ідеально чисту, свіжу постіль, то вперше за довгий час відчув себе у безпеці».
Через багато років Ігор знову приїхав у справах. Він одразу попрямував до знайомої будівлі, але побачив іншу вивіску: «Аптека». Він зайшов, щоб просто згадати, де колись була його кімната. Власник аптеки, місцевий житель, розповів, що готель давно закрили, і тут уже не перший рік працює його заклад. Щоб недарма займати час, Ігор придбав ліки від нежитю, адже осінь далася взнаки. Готель змінив призначення, але продовжував служити людям..
Його стіни знали не лише українських, а й «братніх» російських гостей, які приїжджали у відрядження.
Вони дивувалися привітності місцевих людей і неприховано заздрили українській гостинності.
* * * *
Сьогодні на місці колишнього готелю (і аптеки) стоять понівечені стіни, а у вікнах, які колись світилися для гостей і потребуючих у ліках, – чорні діри. Це місце стало мовчазним символом того, як довіра до «добрих» сусідів була цинічно розтоптана.
А перші серйозні руйнування почалися ще в 2023 році, ще тоді, коли у Великій Писарівці трималося життя, люди жили сподіваннями на скору перемогу. Аптека працювала без вихідних, а в «капітальному» підвалі будівлі діяв не просто бар, а затишне кафе, де можна було недорого і ситно пообідати. Там завжди пахло смачними стравами і свіжозавареною кавою, люди заходили сюди не тільки підкріпитися, а й словом розрадитися.
Та одного дня сюди полетіли міни. Власник аптеки Олександр Горбік, який перебував на робочому місці, був поранений. Білий халат, що висів на вішалці був щільно посічений осколками. Усередині все було розтрощено: скло, товар, полички — усе перемішалося. Дивом не постраждала фізично фармацевтка, яка в ту мить перебувала за стелажем.
Поряд росли дерева — старі, могутні. Вибуховою хвилею їх зламало, наче сірники. Крон більше не було — тільки зламані стовбури та оголені коріння.
А потім ворог почав добивати будівлю цілеспрямовано. Далі були ще міни, потім керована авіаційна бомба, потім дрони. Руйнування тривають і сьогодні.
* * * *
Великописарівська лікарня — осередок відродження, де виборювали життя і приймали перші подихи. Медики працювали, не знаючи вихідних чи відпочинку. Для старшого покоління жінок особливим символом порятунку був Заслужений лікар України Тимофій Ковальчук, який очолював гінекологічне відділення.
Породіллі згадують: «Строгий, дисциплінований… але відданий своїй справі лікар, він вселяв у жінок віру і надію. Йому вірили, як Богові».
* * * *
Життя Великописарівської лікарні ворог знищував методично. Перший «приліт» у вересні 2023-го зруйнував терапевтичне відділення. У березні повністю розбили щойно відремонтоване приміщення первинної ланки. Авіаційна бомба, що впала на подвір’я, добила п’ятиповерхівку, дитяче відділення, лабораторію та поліклініку. Сьогодні на тому місці, де народилися тисячі нових мешканців, панує абсолютна пустка. Лікарня релокувалася в безпечніше місце.
У цій незворотній втраті і ховається весь біль: ворог знищив не лише будівлі, але й успіх, зцілення і віру.
* * * *
Міст, що з’єднував правий і лівий береги річки Ворскли і згуртовував людей сусідніх сіл, проліг поруч зі старим, який не витримував весняного розливу. Щовесни жителі Лугівки й Попівки залишалися відрізаними від районного й обласного центрів, і лише дерев’яні човни зберігали стабільний ритм життя. Новий міст, збудований наприкінці сімдесятих, став символом зв’язку. Жителі ближніх сіл пішки і транспортом безперешкодно могли діставатися лівого берега.
На мосту закохані призначали побачення, а випускники школи щороку вирушали через нього на Лугівську гору зустрічати світанок — перший день дорослого життя.
* * * *
Ворог зруйнував міст, але він встиг виконати свою останню місію. Під гучні вибухи він став шляхом порятунку людей, які пішим ходом евакуювалися у безпечніші місця. Тим, хто залишився, доводиться жити без електрики і газу.
Історія родини, де син в Україні, а мати — в росії, якій він зі сльозами на очах телефонує, щоб повідомити про розбитий будинок, а у відповідь чує: «Нє видумивай, ето всьо не правда!» — це лише єдиний приклад того, як російська пропаганда враз перекреслила життя і любов, і ніякі мости їх уже не об’єднають заново…
* * * *
Коли ще не було мобільних телефонів, будівля «Укртелекому» була центром всесвіту. Тут, біля переговорних кабінок, чекали своєї черги всі, хто хотів почути рідні і знайомі голоси з найвіддаленіших куточків міст і сіл не тільки України.
У цьому приміщенні знаходилася й «Укрпошта», де передплачували газети і журнали, приймали платежі за комунальні послуги. Саме звідси летіли листи в різні куточки, де жили численні родичі.
Колишня працівниця «Укрпошти» Анна розповідає, що багато жителів району до війни відправляли посилки родичам у різні куточки України, за кордон, а також і в тепер уже ворожу країну. Найбільшим символом любові росіян були посилки з українським салом.
Різні були випадки, коли люди намагалися відіслати всяку всячину, навіть умудрялися приносили заборонені речі. Та запам’яталася працівниці закладу старенька жінка, яка часто приносила на пошту всяку городину і велику кількість консервації, щоб надіслати в росію доньці і її сім’ї, бо «в них там нічого немає, і живуть вони бідно». На запитання, чи працює донька і чи приїжджає вона до матері, щоб допомогти, жінка відповіла, що не працює, так як її цілком влаштовує мамина пенсія і гроші від виторгу за вирощену домашню живність і городину.
Нині будівля розбита, і зв’язок із рідними перервано назавжди. Ворог, який прийшов із брехнею, знищив не лише споруду, а й те, що було символом спілкування, любові та беззаперечної довіри.
* * * *
На жаль, це далеко не весь перелік руйнувань у нашій прикордонній громаді. Але попри все – ми продовжуємо жити. Будівлі можна відбудувати — часом і краще, ніж вони були. Людей — ні. Тому найважливіше зараз — берегти себе, своїх близьких, дбати одне про одного.
Чимало втрачено, і не все вдасться повернути. Але після перемоги ми відновимо наше селище, нашу громаду — чи то відбудуємо старе, чи зведемо нове.
Головне зараз – вистояти, дочекатися наших захисників і захисниць, щоб разом із ними будувати майбутнє. Кожен день, коли ми тримаємося — це вже наша маленька перемога.
Життя триває. І наше завдання — жити, попри все. Тримаймося разом. Підтримуймо одне одного добрим словом і справою. Бо в цьому – наша сила.
Разом — до перемоги! Слава Україні!
Олена ТЯГЛЕНКО
Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
