11 травня на Алеї Слави у Харкові з’явилася ще одна свіжа могила. Тут знайшов свій останній спочинок захисник України, уродженець Великої Писарівки Іван Таранченко. Додому він повернувся після довгого і страшного шляху — на щиті.
Йому було лише 32 роки.
Іван Таранченко народився у Великій Писарівці на Сумщині. Його дитинство не було легким. Рано помер батько, і всі турботи про сина лягли на плечі мами Надії.
До шостого класу хлопець навчався у місцевій школі, а пізніше переїхав до Люботина. Там закінчив залізничний ліцей, отримав професію та розпочав доросле життя у Харкові.
Саме у Харкові Іван зустрів своє кохання — Крістіну. Молоде подружжя раділо народженню донечки Софійки, будувало плани на майбутнє, але повномасштабна війна перекреслила звичне життя.
Коли Харків опинився під постійними обстрілами, Іван вивіз дружину й маленьку доньку до Великої Писарівки — до своєї мами. Сам залишався опорою для родини, працював у сільськогосподарських підприємствах «Мрія» та Kernel.
Та війна дісталася і прикордоння Сумщини. Через постійні атаки підприємства фактично припинили роботу. Тоді Іван ухвалив ще одне непросте рішення — повернутися до Харкова, де, як йому здавалося, родині буде безпечніше.
13 жовтня 2023 року Іван Таранченко став до лав Збройних сил України.
Його зарахували до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади — одного з найвідоміших підрозділів українського війська.
Служба проходила на найгарячіших напрямках фронту. Побратими не раз виходили з важких боїв, дивлячись смерті просто в очі.
20 березня 2024 року поблизу Новомихайлівки на Донеччині Іван прийняв свій останній бій.
Після того зв’язок із ним обірвався.
Воїн офіційно отримав статус безвісти зниклого.
«20 березня мій син зателефонував і порадив зробити закордонні паспорти та тимчасово виїхати з України, поки він служить. Він розумів, що вдома небезпечно, а його поряд немає, щоб підтримати нас, — згадує мама Надія. — А вже з 21 березня він вважався безвісти зниклим. Весь цей рік ми жили надією, що Ваня живий і ще подзвонить».
Під час останньої відпустки материнське серце ніби відчувало біду.
Надія просила сина берегти себе, можливо, не повертатися на фронт. Але Іван відповів коротко:
— Мамо, я маю повернутися. На мене чекають мої хлопці. Все буде добре. Я буду жити.
Після запеклих боїв Новомихайлівка опинилася під контролем російських окупантів. Тіла багатьох українських військових залишилися на полі бою.
Лише у травні 2025 року під час обміну тілами Іван Таранченко повернувся на рідну землю.
Попереду були ще місяці болісного очікування та експертиз.
І лише тепер родина отримала страшне підтвердження того, у що не хотілося вірити.
Особливо важко цю втрату переживає маленька донька Софійка.
Напередодні свого Дня народження дівчинка найбільше мріяла про одне — щоб тато повернувся.
«Бабусю, я так хочу, щоб тато приїхав…» — казала вона.
Батько повернувся.
Але — у закритій труні.
Особливо символічно й боляче, що поховання Івана Таранченка відбулося напередодні Дня матері.
10 травня він уже не зміг обійняти маму Надію, не зміг сказати їй слова вдячності чи подарувати квіти.
Натомість син повернувся додому під синьо-жовтим прапором.
Сьогодні Алея Слави у Харкові стала останнім прихистком для воїна з Великої Писарівки.
Поруч із ним — такі ж українські захисники, які мріяли про мирне життя, але віддали свої життя за майбутнє України.
Іван Таранченко прожив коротке, але гідне життя.
Він був сином, чоловіком, батьком, побратимом. Людиною, яка не сховалася від війни та до останнього залишалася вірною своїм побратимам і своїй країні.
Низький уклін мамі Надії за виховання Героя.
Вічна пам’ять Івану Таранченку.
Герої не вмирають.
Олена ТЯГЛЕНКО
Читайте про наших Героїв більше тут:
https://vorskla1930.com.ua/category/geroyi-ne-vmyrayut
