Безпечна професія
Тетяна Скоркіна була соцпрацівницею в Комунальній установі “Центр надання соціальних послуг” Великописарівської селищної ради. Керівник установи Наталія Майборода розповіла «Ворсклі», що після повномасштабного вторгнення ввірений їй колектив працював у ненормованому режимі.
Зазвичай Наталія Анатоліївна не дозволяє своїм підлеглим виходити до підопічних під час вибухів: потрібно необхідно перечекати «прильоти» і дочекатися тиші. А коли снаряди застають зненацька посеред дороги, треба негайно шукати укриття, куди можна сховатися.
Відчайдушна
Того злощасного дня 7 березня Велику Писарівку теж обстрілювали. Очільниця Центру розпорядилася усім сховатися в укриття або хоча б у помешкання.
Але Тетяна була з тих людей, які нічого не боялися. Жінка в колективі була новачком — прийшла на роботу три місяці тому. Намагалася всіх обігріти, всіх своїх огопити допомогою, горіла роботою, хотіла до всіх встигнути. Тому нікуди ховатися вона й не збиралася. Їхала велосипедом по центральній вулиці селища. Зайшла до магазину, купила смаколиків — цукерок «Корівка» для своєї підопічної бабусі, яка мешкає в Лугівці. Тільки направилася до дверей торгіовельної точки, як її власниця пані Ольга крикнула, мовляв, ти куди?! Перечекай стрілянину!
Та у відповідь почула жартівливе: «Мене ніяка куля не візьме!».
Та сама куля…
Та, на жаль-таки, взяла. Щоправда, не куля, а уламок. Снаряд розірвався поруч з велосипедисткою на дорозі, неподалік підвісного містка. Жінка загинула від уламкового удару в голову.
Вже потім місцеві мешканці розповідали, що якби Таня злізла з транспортного засобу і йшла пішки, вона залишилася б живою. Але то все розмови. Ніхто не знає, куди може влучити уламок-осколок
Вічний біль
Поспілкувалися ми і з донькою Тетяни Іриною. Жінка під час розмови постійно плаче. Не може змиритися із загибеллю мами. Каже, що вона була неймовірно сильною та позитивною людиною. І навіть життєві випробування, які випали на долю неньки, не зламали та не озлобили її.
У молодості втратила дитину: повезли 9-місячну донечку до лікарні на щеплення, а додому повернулися без неї. Дівчинка померла після вакцинації.
А за кілька років загинув чоловік: повертався з роботи додому, та пішов не через місток, а ледь замерзлу річку. І провалився під лід. Ввечері Таня його не дочекалася, а вранці тіло потопельника витягнули водолази.
Так же неочікувано і раптово загинула і сама Тетяна. Все життя важко працювала, заробляючи фізичною працею то на тракторній бригаді, то прибиральницею. А коли влаштувалася соціальною працівницею, то її щастю не було меж: ось вона, омріяна чудова робота! Так. Навіть нелегкі обов’язки соціального працівника здавалися їй легкими та приємними. Звикла сама до труднощів і хотіла допомогти іншим, кому ще важче.
Нескінченно пані Тетяна могла розповідати про своїх підопічних бабусь та дідусів. Поспішала до них під кулями: «Треба їм щось хороше розповісти та чимось смачненьким нагодувати!».
Не розповіла і не нагодувала. Не встигла.
Ховали героїню статті 8 березня. Донечка згадує, як того дня над головами кружляли ворожі літаки, а вона все молилася: хоч би встигнути поховати…
Тетяна Скоркіна назавжди залишиться в серцях і душах рідних та знайомих доброю, щирою та позитивною.
— Таких життєрадісних та світлих людей я, окрім Таня, взагалі не знаю, — не стримуючи сліз говорить нам її приятелька Світлана Мотос.
Відначили на державному рівні
Про загибель соцпрацівниці Наталія Майборода одразу ж доповіла Сумському обласному Департаменту. Як того вимагає формат роботи в установі. Розповіла про обставини. А через деякий час — дзвінок з Сум: є можливість представити Тетяну Скоркіну на отримання ордену, чи будете готувати подання? Звісно ж, Наталія Анатоліївна все підготувала та відправила. Погодили подання, одразу ж і підписали в офісі Президента. А от безпосередньо вручення — це справа часу.
Як повідомили автору статті у Сумській військовій адміністрації, де саме відбудуться урочистості з даної нагоди, — поки що невідомо.
До Києва запрошують, як правило, родичів загиблих військових. Цивільним вручають у обласному центрі або ж за місцем проживання.
Та, як зізналася журналістці донька Тетяни Ірина, вони готові їхати навіть у столицю, адже ця урочиста подія дуже важлива в їх житті!
Сподіваємося, що будь-який варіант дасть рідним змогу відчути належну шану керівництва держави, області та громади.
Звісно ж, орден не поверне донькам маму, онучці — бабусю, а приятелькам — добру подругу. Але, сподіваємося, що він хоч якось зігріє їх душі та служитиме підтвердженням того, що Тетяна була мужньою людиною. Справжньою донькою України!
Оксана Ковальова
