Мешканець прифронтової громади в зоні ведення активних бойових дій розмальовує руїни яскравими фарбами. Звідки черпає натхнення ентузіаст, прикрашаючи квітами зруйновані обійстя – про це наш матеріал.
Небезпечний «брат – сусід» Селище Велика Писарівка розташована за кілька кілометрів від кордону з ворогом: до однієї вулиці від росії – 7 км, до іншої – 5, а якщо полем навпростець, то і взагалі, й чотирьох не буде. Війна в Великописарівській громаді розпочалася на декілька хвилин раніше, ніж у всій Україні, адже тут відбувся прорив кордону колонами ворожої техніки. Одразу після повномасштабного вторгнення з селища масово виїхали місцеві мешканці, щоправда, невдовзі багато хто з них повернулися додому. А в березні 2024 року інтенсивність російських обстрілів збільшилася з такою силою, що Великописарівську громаду офіційно визнали зоною ведення активних бойових дій і оголосили обов.язкову евакуацію населення з примусовою евакуацією дітей.
Протягом цих півтора року ворог застосовує увесь спектр смертоносної зброї для того аби стерти Велику Писарівку з лиця землі. Станом на сьогодні селище перетворилося на суцільні руїни. Перебувати там вкрай небезпечно, адже російські дрони прицільно б.ють по людях та транспортних засобах. Попри те, що за три з половиною роки війни на території Великописарівської громади багато місцевих мирних мешканців загинуло та отримали поранення внаслідок ворожих обстрілів, там до сих пір залишаються жити люди: хтось повернувся з евакуації, а хтось нікуди і не виїжджав.
Креативний відчайдух Серед тих, хто принципово тримається власної домівки і нікуди не збирається евакуюватися – й 43-річний Олексій Скоркін зі своїм батьком, якому вже за 70. Герой матеріалу в минулому – працівник, а потім – і керівник банку. Банківським установам присвятив понад 20 років свого життя, але увесь час відчував себе не в своїй справі. Аж поки одного разу не зрозумів, що роки плинуть, а те, про що мріяв з дитинства, так і не здійснилося.
Мені з моєю творчою натурою було важко працювати з сухими цифрами, адже в банку не покреативиш, – ділиться ідеєю докорінно змінити власне життя чоловік. – Я обожнював допомагати батьку на пасіці, і хотів стати бджолярем, але не просто для того аби заробляти на реалізації меду, а щоб створити оригінальний напрямок, який би поєднував усі мої мрії: займатися з бджілками, пропагувати здорове харчування, вирощене на власному подвір.ї. А ще я мріяв скинути з себе строгий діловий костюм і натомість вдягтися в національне українське вбрання з широкополим солом.яним капелюхом і, сидячи на власноруч створеній під будинком етнографічній локації, радувати сусідів та земляків виконанням народних пісень та грою на домбрі, влаштовувати години читання, частування людей борщем з печі, приймати гостей з усього світу в своїй етнохатинці і прославляти рідну Велику Писарівку, щоб про неї знали далеко за її межами. Чи не забагато в мене бажань, незрозумілих для середньостатистичного мешканця? Ні, я ж не фантазер! Я – просто позитивна людина і хочу займатися улюбленими справами, які приноситимуть мені задоволення!
Омріяні заняття
Мріям судилося здійснитися, щоправда, частково і під час війни. Напередодні повномасштабного вторгнення Олексій звільнився з банку і зайнявся бджільництвом. І, як – то кажуть, понеслося! Герой статті настільки захопився творчістю, що його вже не зупиняють навіть ворожі бомби: він сам собі придумує ідеї, які сам же і втілює в прифронтове життя.
У 2022 році я створив «Музей меду», облаштувавши під нього пошкоджену росіянами стареньку хатку, – розповідає ентузіаст. – За рік у іншому будиночку я відкрив «Музей борщу та сала», а в 2025 – на місці частково зруйнованого багатоквартирного будинку, де знаходиться моя квартира – «Музей війни». Зі слів співрозмовника, ідея створити музей війни на руїнах житлового приміщення в нього з.явилася після того як з будинку евакуювалися всі мешканці, а він вирішив залатати дах, щоб дощі остаточно не знищили те, що залишилося в помешканні. Експозиціями музею стають речі, які знаходить Олексій та місцеві жителі на місцях влучання смертоносного залізяччя: уламки, осколки тощо. А перед будинком, де з.явилася вирва глибиною декілька метрів, чоловік висадив овочеві культури.
Символічно це місце – місце прильоту керованих авіаційних бомб, які несуть смерть, – пояснює своє рішення герой публікації. – Але я вирішив показати людям, що життя триває навіть під цілодобовими обстрілами, і нічого його не зупинить: висадив маленьку тоненьку розсаду капусти та інших овочевих культур, дбайливо поливав кожну рослиночку водичкою, прополював, виростив та зібрав щедрий врожай. І все це, коли над головою літали та свистіли ракети і будь якої миті могло обірватися моє життя!
Наступним кроком стало створення «Їдальні для тварин». Просто одного разу Олексія вразили сумні очі цуценяти, яке чекало своїх хазяїв у зруйнованому під.їзді розбомбленого будинку.
Чоловік вмить зорієнтувався: мовляв, а скільки ж по Великописарівській громаді голодних тварин, залишених своїми господарями!
Через мої руки за цей рік пройшло приблизно 200 собак та котів, – каже герой статті. – Всі вони колись були домашніми улюбленцями, а тепер – безпритульними. Тож саме для них я й створив локацію годівлі тварин. Корми купую за власний рахунок, добре, що у нас тут працюють деякі магазинчики, та й з сусідньої громади мені на замовлення корми привозять, ще й небайдужі земляки допомагають. Окрім Великописарівських тварин, я підгодовую ще й тих, що мешкають у селах: ті песики та котики самі до нас не прийдуть, тому я до них їжджу велосипедом. Під обстрілами, звісно ж. Бо тут тихо ніколи майже не буває.
Собачий рай
Коли Олексій скинув авторці статті фотографію локації для годівлі безпритульних тварин, одразу ж виникла така думка, що собаки в Великій Писарівці живуть у кращих домівках, ніж люди!
Справа в тому, що наш ентузіаст сколотив гарну собачу буду та розфарбував її жовто – гарячою фарбою, ще й квіточками прикрасив, як у казці! А потім ще й світло до будки провів, щоб собачці не темно було. Про таку цивілізацію мешканці безпосереднього прикордоння й самі мріють!
Тварини не повинні жити як попало, їм також потрібен комфорт і краса!, – зазначає наш герой. – І дбати про них треба не менше ніж про людей. Коли лунають вибухи і я бачу, що песики лякаються, то беру їх на руки і спускаюся в підвал. Вони туляться та горнуться до мене, тицяються своїми мокрими носиками, і я думаю, ну як їх можна зрадити? Це ж ці песики і надихають мене на творчість та дають мені сили жити і натхнення прикрашати зруйновану територію квітами!
До речі, з-під рук Олексія Скоркіна квіти «виростають» будь де: він спеціально малює їх усюди, перетворюючи руїни на казковий світ. Фарби купує за свої кошти, і обирає яскраві кольори – щоб було веселіше та приємніше дивитися. Наразі чоловік працює над створенням каплички бджоляра, ідею якої він виношував протягом нинішнього року і вже навіть отримав благословення місцевого священника.
«Я роблю це для себе!»
Звісна річ, погляди героя матеріалу не завжди співпадають з поглядами деяких земляків, які вважають, що все, що робить Олексій – не на часі. Та в нього своя думка на це.
Війна триває вже четвертий рік і триватиме невідомо скільки, – каже мешканець Великої Писарівки. – Життя на паузу не поставиш, тому жити треба! Я нікому нічого поганого не роблю, а лише намагаюся зробити світ добрішим та світлішим. Я роблю все це для себе і отримую задоволення. Сам від цього щасливий, і наповнюю щастям інших. Я бачу, що за четвертий рік війни люди вже виснажилися і в їхніх очах згасає вогник. Треба його підживлювати. Завжди всім кажу: «Робіть, садіть, живіть!». Не можна жити, обмежуючись суто природніми потребами. Треба жити так, щоб залишити по собі слід, і неодмінно – духовний. Щоб люди згадували, посміхалися та дякували за позитив.
