В умовах війни, важко утримувати себе в ментальному і фізичному здоров’ї, але життя не варто ставити на павзу. Люди планують його кожен по-своєму і продовжують жити тут і зараз. Кожен день життя – безцінний, ми не маємо його прогавити і дозволити війні забрати більше, ніж те, що вона вже забрала.
ПОРЯТУНОК ВІД ВІЙНИ
Ольга Філоненко – одна з тих, хто разом зі свою родиною у 2014 році покинула своє житло у м. Ірміно Луганської області відразу, як на сході України розпочалася Антитерористична операція, а якщо сказати правильніше, – війна російської федерації, яка ще тоді відкрито розпочала свою загарбницьку політику. Родина Філоненків переїхала до Великої Писарівки, у безпечне на той час місце.
ВЕЛИКА ПИСАРІВКА СТАЛА РІДНОЮ
Народилася Ольга Степанівна в м. Охтирці, працювала на заводі «Промзв’язок». Довго стояла в черзі на власну квартиру, але час спливав, а житла так і не дочекалася. Якось почула, що у сел. Великій Писарівці тих, хто працюватиме у колгоспі «Дружба», забезпечать житлом. Ольга Степанівна запропонувала своєму чоловікові Олександру Дмитровичу поїхати туди на роботу: «Я подумала: чи ми не такі, чи не зможемо працювати? – розповідає жінка. – Керівником тоді був Дмитро Жерьобкін. Радо зустрів нас, нових працівників, Дмитро Панасович, виділив колгоспний будиночок. І ми з чоловіком стали працювати на фермі. Діти ходили до школи, життя налагодилося».
У ПОШУКАХ РОБОТИ
У 90-х роках у колгоспі відбулася реорганізація, ферму закрили, працівників поскорочували. Родина Філоненків залишилася без роботи. Ольга Степанівна, маючи будівельну спеціальність, вирішила поїхати в Луганську область на будівництво, там проживав її брат. Чоловік же пані Ольги ще деякий час залишався вдома. Згодом у м. Ірміно тітка Ольги Степанівни передала їй у спадок квартиру, тож уся родина переїхала до міста. А потім і діти придбали там квартири, облаштувалися недалеко від батьків.
ВІЙНА НАСТИГЛА ЗНОВУ
Події 2014 року змусили родину Ольги Філоненко повернутися до сел. Великої Писарівки, де залишилося житло. Тоді там, на прикордонні, було спокійно. На превеликий жаль, від війни ніде не заховаєшся. Вона настигла пенсіонерів і тут. У перші дні війни, у лютому 2022-го, ворог зайшов у селище і рухався прямісінько по дорозі, недалеко від їхнього будинку. Тоді була суцільна невизначеність, люди рятувалися, хто як міг: виїжджали до родичів, хтось – за кордон. А Ольга Філоненко вирішила з чоловіком нікуди не їхати. Та й, за її словами, куди їхати, коли війна по всій Україні. Так і залишилися вдома, у Великій Писарівці, жити під обстрілами, під постійним чатуванням дронів, одним словом, небезпека може застати на будь-якому кроці. Ворог повністю знищив центр селища, продовжує щодня обстрілювати мирних людей, безжально спалюючи їхні домівки. Планувати пенсіонерам щось складно не те що надовго, а навіть на день уперед, бо обстріл може бути будь-коли і в будь-якій точці, світла може не бути, інтернету теж. Неодноразово прилітало щось дуже гучне й на їхню вулицю, порозбивало людські домівки.
ТУРБОТА ПРО БЕЗХАТЬКІВ
«У нас на вулиці мало людей залишилося. Щодня я обходжу порожні подвір’я, бо господарі виїхали і залишили своїх улюбленців із різних причин, а мені їх дуже жаль. Дехто просив за ними доглядати, а більшість просто покинуті. На вулиці бігає чимало безхатніх тварин, – розповідає Ольга Степанівна. – Мій чоловік щодня варить величезний чавун каші, тож я висипаю у відро і везу, годую сусідських собак і котів, а також безхатніх. У нас у самих удома п’ятеро – свої, і сусіди віддали на перетримку. А їх на вулицях усе більше і більше стає, і що робити з ними – не знаю, – бідкається пані Ольга. – Люди віддають мені якісь крупи, старе сало чи смалець, я все беру, а потім варю тваринам. Жаль животину. Діти мої у безпечнішому місці, слізно просять, щоб ми виїжджали, кажуть, що нам собаки дорожчі за життя, але ж ми не можемо все і всіх їх залишити, совість не дозволяє», – говорить Ольга Степанівна.
РЯТУВАЛИСЯ РАЗОМ
Тварини, як і люди, бояться вибухів, отримують великий стрес, не знають, як їм діяти і куди заховатися. Пенсіонерка розповіла один випадок: «Нещодавно я пішла готувати їсти одному сусідському собаці. Його господарі працюють у м. Охтирці, там і живуть, а мене попросили за ним доглянути. Собака визнає лише мене і господаря. Для свого улюбленця вони залишають кістки, крупи. Стою, значить, варю в літній кухні, як чую страшенний свист над дахом. У мене – миттєва реакція, і я падаю на підлогу. Собака, кілограмів сімдесят, дивлячись на мене, в ту ж секунду також падає прямісінько… на мене. Лежимо, не ворушимося. Злякалися тоді ми удвох. Я кажу йому: «Що, мабуть, хотів мене захистити собою?».
НАДІЯ ЛИШЕ НА СЕБЕ
Ось так проживають своє життя люди у небезпечній зоні, нікуди не бажають їхати й нічого міняти.
«Ми нікому в чужому місці не потрібні. Кожен має подбати про себе сам. Це все тимчасове, а людям потрібно жити щодня, і потреби також у них є свої. Ми не сидимо склавши руки, обробляємо під обстрілами городи, поглядаючи постійно в небо, чи немає дронів, зате маємо всі свої овочі. На пенсію не проживеш. Ось і недавно зорали город, посадили цибулю й часник, щоб бути з урожаєм у наступному році. Так і живемо в цих нелегких і небезпечних умовах, відволікаємося від страшних думок працею, турботою про покинутих тварин. Чекаємо щочетверга на районну газету «Ворсклу», щоб дізнатися про новини рідного краю. Жити потрібно зараз. Кожен день життя – безцінний, ми не маємо його прогавити і дозволити війні забрати більше, ніж те, що вона вже забрала».
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
