Із роками людина все частіше згадує минуле, у якому залишаються кращі моменти життя. Мабуть, саме через те, що там була юність і молодість, із якими пов’язано багато подій, що навіки закарбувалися в пам’яті і зберігаються у серці й у сімейних альбомах. У кожній родині є світлини, які не дають забути те, що мало місце в житті кожного з нас.
ЧЕРГОВА СВІТЛИНА РОЗПОВІДАЄ…
У Ганни Іванівни Скоромної з Великої Писарівки альбомів декілька. У хвилини ностальгії за молодими роками вона раз-по-раз звертається до них, щоб згадати час, закарбований у світлинах.
Якось, у черговий раз, гортаючи сторінки, побачила на одній із них колишній колектив Лукашівського крохмального заводу і подумки миттєво перенеслася у далекі сімдесяті роки. Тоді вона, молода спеціалістка, у 1974 році, після закінчення Сумського технікуму харчової промисловості і здобуття спеціальності техніка-технолога цукристих речовин познайомилася з Великописарівщиною, коли приїхала для проходження практики на Кириківському цукровому заводі. Згодом дівчина отримала направлення на роботу на Лукашівський крохмальний завод.
ПЕРЕДОВИКИ З ДОШКИ ПОШАНИ
«Світлина, на якій зображений мій колектив і я в тому числі, нагадав мені 1978 рік. На ній – працівники Лукашівського крохмального заводу, передовики виробництва, – розповідає Ганна Іванівна. – У нижньому ряду зліва-направо: майстер цеху Чмихало Сергій Іванович, працівники зміни, які трудилися на центрифугах, – Богомолова Олександра, Охріменко Катерина Яківна, Петровська Катерина Василівна. У верхньому ряду: бухгалтер крохмального заводу Ракова Віра Дмитрівна, майстер цеху Костенко Василь Євдокимович, водій Бражник Микола, завідувач виробництва Малафій Михайло Кирилович і я, завлабораторією, лаборант-хімік-технолог Галина Іванівна Скоромна. Всіх добре пам’ятаю, хоча декого забула, як по-батькові, але це не так і важливо. На той час я була головою профспілки, ми всі їздили до фотографа, щоб сфотографуватися на заводську Дошку пошани, а потім вирішили разом зробити світлину напам’ять, – згадує пані Ганна. – Згадалися роки трудової діяльності на крохмальному заводі, що розпочав свою роботу у 1929 році. Не пам’ятаю наразі, чи він працював під час війни 1941 – 1945 років, чи ні. На території, де розміщувався завод, знаходився і панський будинок на чотири квартири. Виробляли на заводі картопляний крохмаль. Сировину, тобто картоплю, звозили з усіх ближніх колгоспів: із Великописарівського району, з російських Грайворона, Борисівки. А був період, що картоплю відправляли вагонами навіть із Шосткинського, Путивльського районів на станцію Хотмижськ, а звідти ми забирали машиною і переробляли її на крохмаль.
Працював завод посезонно, десь із вересня по березень наступного року. А в інший час працівники приводили в порядок устаткування: чистили, мили, ремонтували. Здається, десь у 1973 році, один рік, коли закінчилася на заводі картопля, переробляли на крохмаль пшеницю. Технологія з нею трішки інша, але ж, таким чином, не зупиняли виробництво і продовжували сезон, щоб людям і робота була, і зарплата. А в 1974 – 1976 роках – крохмаль добували з кукурудзи».
ПОПИТ НА ПРОДУКТ ЗАВЖДИ БУВ
На той час, за словами Ганни Іванівни, цей продукт користувався великим попитом. За місяць від переробки картоплі мали чотири вагони крохмалю по шістдесят тонн. У вересні – три вагони, жовтні – грудні – по чотири вагони. А вже в січні, лютому і березні – трішки менше. Крохмалистість картоплі була десь 16 – 18% чи до 20 %, а вихід крохмалю – 11 – 12%. З однієї тонни сировини виходило десь до 120 кг крохмалю, який поділяли на чотири сорти, – перший, другий, вищий і екстра. Найкращий крохмаль – це екстра, він був настільки білим, що мав аж блакитнуватий відтінок, адже вироблявся зі свіжої картоплі, яку швидко переробляли і очищали, тож він не встигав потемніти. А вже перший і другий сорти крохмалю більше йшли на технічні потреби, направляли його в росію, в м. Москву, зокрема, на пральну фабрику. Також відвозили його й у Харківську бакалію, де крохмаль фасували й потім реалізували. У нас було багато місць, у які доставляли крохмаль, – згадує Ганна Іванівна. – Із членів колективу, які зображені на світлині, залишилися я та колега Катерина Яківна Охріменко, останні ж, на жаль, відійшли вже у світ інший».
ПАМ’ЯТЬ ПРО МИНУЛЕ З ПОГЛЯДОМ У МАЙБУТНЄ
Звичайно ж, Ганна Іванівна розуміє, що жити одним минулим не можна, бо є ще й сьогодення, й майбутнє. Але ж чи забудеш людей, із якими знаходила спільну мову, підтримку і розуміння, з якими проводила разом більшу частину свого життя?!
Приємно згадати Ганні Скоромній своїх земляків, сьогодні все більше згадуються мирні роки, проведені разом. Але ж думка про те, що села, в яких було життя і робота, безжально знищуються ворогом із лиця землі, не дає спокою.
Ганна Іванівна родом із с. Самотоївки Краснопільського району, значну частину свого життя прожила в Олександрівці і Великій Писарівці, що постійно потерпають від ворожих обстрілів. Там залишилися її думки і відчуття всього рідного, теплого і затишного…
Пані Ганна розповідає, що наразі вона, як і багато її земляків, перебуває в евакуації, в м. Охтирці. Переїжджаючи з дому, забрала найцінніше – своє рукоділля й альбоми зі світлинами. Скільки ще доведеться перебувати в чужому житлі, не знає. Тут, у місті, таких, як вона, переселенців, чимало. Коли зустрічає на ринку когось із знайомих, завжди радіє. Не проходять і повз неї ті, хто навіть раніше був мало знайомий, – так сильно тепер усі скучають за своїми домівками і знайомими людьми. Зупиняються, запитують, як справи, душевно спілкуються. І батьківщину ніхто не замінить, і людей, які стали з роками рідними, теж.
Олена ТЯГЛЕНКО
