Розпочалися літні канікули, і кожен із дітей проведе їх по-своєму. Екскурсії, подорожі, походи, багато друзів – усе це завжди чекало на школярів у мирний час. Тоді діти мали більше можливостей цікаво і з користю проводити своє літнє дозвілля, а батьки старалися зробити все від них залежне, аби вони добре відпочили, набралися сил, одержали яскраві враження і мали незабутні зустрічі під час канікул. Та, на жаль, війна все змінила. Замість безтурботного дитинства, на долю наших дітей випало чимало випробувань, через які їхні можливості обмежилися не тільки у повноцінному навчанні, а й відпочинку.
Ліза Коваль із Великої Писарівки, як і її ровесники, мріє про те дитинство, яке було до війни. До першого класу ліцею ім. І.М.Середи Великописарівської селищної ради дівчинка пішла у 2022-му. Зі своїми однокласниками і вчителькою Надією Іванівною за два роки майже не зустрічалися, хіба що бачилися через монітор комп’ютера, адже навчання проходило у форматі он-лайн.
Згадуючи про початок повномасштабного ворожого вторгнення, дівчинка, переповнена емоцій, з хвилюванням розповіла про те, як її рідні у перші хвилини сприйняли цю страшну новину. Вона побачила в очах своїх батьків відчай і безпорадність і відчула щось лихе, хоча до кінця не усвідомлювала, настільки все це погано. Настрій дорослих усе більше передавався й Лізі, і вона дуже боялася. Не можливо спокійно слухати розповідь дитини, у свідомість якої назавжди вкарбувалося жахіття безглуздої війни.
«Мої тато з мамою, я, а також бабусі з дідусями ховалися від обстрілів у погребі, там і ночували. Коли більш-менш було спокійно і з’являлася електроенергія, всі йшли в будинок, щоб зарядити свої телефони, – розповідає дівчинка. – У погребі ми перебували довгий час, але холод і сирість заставили нас повернутися в домівку, де ми в коридорі намостили матраци й там спали. Дорослі казали, що, там, де немає вікон, безпечніше. Одного разу біля нашого двору щось прилетіло і вибухнуло, не знаю, як воно називається, але навколо пошкодило людські домівки. Бабуся миттєво схопила мене, притулила до себе і до стіни, щоб врятувати від можливих уламків, я дуже злякалася і почала плакати. І тоді тато взяв найнеобхідніші речі і вирішив вивезти нас у безпечніше місце, до м. Полтави. Нас там поселили у шкільному спортзалі, де ми жили певний час із такими ж самими переселенцями. З часом у мене з’явилися нові друзі, ми добре потоваришували. Я думаю, що вони ще пам’ятають про мене, – згадує Ліза. – А потім ми переїхали в село Ямне, щоб бути поближче до рідного селища, але ворог і там почав усе обстрілювати. Мій тато знову вирішив шукати безпечніше місце, тож знайшов будинок у сел. Кириківці. І ми переселилися туди. Зараз у нашому будинку нас проживає одинадцятеро, мені тут добре, бо не чую вибухів, однак у рідній Великій Писарівці було найкраще. Там у мене вдома є своя кімната, іграшки. А ще було багато друзів, із якими я завжди гуляла на вулиці. Я дуже, дуже хочу додому, – дівчинка наполягала на тому, щоб я написала декілька разів слово «дуже», щоб усі зрозуміли, настільки сильно вона хоче повернутися у рідну домівку. – Сьогодні я можу хоча б виходити на вулицю погуляти, а вдома було небезпечно. Я вже тут познайомилася з дівчатками – Лєрою і Катею».
На запитання, як Ліза планує провести свої літні канікули, відповіла: «Я хочу ходити на річку купатися, засмагати, гуляти з подругами. Але ж маю допомагати й по господарству, не тільки відпочивати. З нами проживають домашні улюбленці – п’ять собак і два котики, яких я годую, а ввечері зачиняю їх на ночівлю. А ще й курочок заганяю в сарай. На канікулах нам учителька задала читати художню літературу».
За період війни Ліза враз подорослішала, у свої дев’ять років не по-дитячому розуміє, що війна – це завжди погано, бо вона вбиває людей, руйнує їхні домівки, не дає ходити до школи і спілкуватися з ровесниками, а ще – розкидала по світу всіх дітей. «Я так хочу побачити свою учительку Надію Іванівну, я за нею дуже скучила! Мені дорослі казали, що вона виїхала до м. Харкова. А ще я знаю, що у Харкові проживають зараз і двоє моїх однокласників, Максим Яковенко і Соня Іллєнко, які теж поїхали, рятуючись від війни. Тож, передаю їм усім привіт», – каже дівчинка.
Під час розмови я запитала, про що найбільше мріє Ліза, дівчинка відповіла: «Я так хочу, щоб війна поскоріше закінчилася ВНОЧІ. Саме вночі, щоб коли я вранці проснулася, а її вже не було. І ми поїхали б із батьками на море, а ще краще – в Карпати, хоча я не знаю, які вони, та чула, що там свіже повітря і дуже класно. Було б дуже добре, якби ми всі класом відвідали м. Харків, сходили б до театру чи у парк на атракціони. А ще хочу, щоб не гинули люди, щоб не плакали діти, щоб ми ніколи не ховалися від обстрілів».
Олена ТЯГЛЕНКО
