МОПЕДОМ КРІЗЬ ОБСТРІЛИ, ПІШКИ — КРІЗЬ ВІЙНУ
Покинута рідна хата в Ямному, дорога в невідомість і майже тридцять кілометрів пішої ходи разом із худобою. Попри поважний вік — чоловікові вже під сімдесят — Микола Іванович Коршун разом із дружиною не опустили рук. Вони не просто врятувалися самі, а й вивели з-під обстрілів своїх корівок-годувальниць. Історія цієї родини — про велику працю, щиру людську душу та про добро, яке завжди повертається.
ЖИТТЯ, ПРИСВЯЧЕНЕ ПРАЦІ ТА РІДНІЙ ЗЕМЛІ
Микола Іванович — людина з міцним сільським корінням. Народився в Ямному Великописарівської громади, тут жили його предки, тут він дбав про свій дім і прожив усе життя. Після армії навчав молодь тракторній справі у Великописарівському виробничому комбінаті, а потім, аби гідно забезпечити родину, доля закидала його на будівництва у різні куточки України.
Наразі Микола Іванович на заслуженому відпочинку, але відпочинок цей — лише сниться. Пенсія мізерна, а жити далі, купувати дорогі ліки від гіпертонії та оплачувати комуналку якось треба. Тож єдиним порятунком і надією для них із дружиною Олександрою Іванівною стали корови.
«Вони — наші годувальниці. Виходить, ми годуємо їх, а вони — нас», — говорить чоловік.
Микола Іванович знає ціну кожній краплині молока. Це нелегка, копітка праця, де немає вихідних. Треба вичистити тонни гною, вчасно нагодувати, заготувати сіно, захистити тварин від хвороб. «Молоко у корови на язиці, — вважає господар. — Як доглядатимеш, те й матимеш».
«ЖАЛЬ БУЛО ВИЛИВАТИ: МОЛОКО ДЛЯ ЗЕМЛЯКІВ»
Коли у 2022 році почалася повномасштабна війна, звичний світ рушив. Люди почали на всьому економити, бо не знали, що буде завтра. Збут молока майже припинився. Тоді Микола Іванович завантажував пляшки на свій мопед і їхав до Великої Писарівки, сподіваючись продати його там. Але й там вулиці не були вже такими багатолюдними, а торгівля — жвавою.
Вилити працю своїх рук у землю чоловік не зміг. Він просто їздив вулицями й задарма роздавав свіже молоко розгубленим, наляканим людям, які зайвий раз боялися вийти за хвіртку. Сам залишався без копійки в кишені, але розумів: людям треба виживати.
Згодом усе трохи налагодилося, з’явилися постійні клієнти. День у день Микола Іванович долав мопедом по двадцять кілометрів до «хитрого» ринку у Великій Писарівці.
«Сніг, дощ, ожеледиця, стріляють чи не стріляють — ми вставали з дружиною вдосвіта, порали худобу, і я вирушав у дорогу», — згадує пенсіонер.
Але навесні 2024 року ворог почав буквально стирати Велику Писарівку з лиця землі, а згодом жахіття дійшло і до Ямного. Рідне село зазнало страшних руйнувань: постраждали школа, амбулаторія, гаражі, людські хати… Односельці поступово почали виїжджати. Торгувати стало ні з ким, а залишатися вдома — смертельно небезпечно.
ТРИДЦЯТЬ КІЛОМЕТРІВ ПІШКИ ЗАРАДИ ЖИТТЯ
Залишити рідну землю і виїхати з однією валізою, кинувши напризволяще своїх корівок, Коршуни просто не змогли. Почалися довгі пошуки житла, де б господарів прийняли разом із худобою. І диво сталося — прихисток знайшовся у селі Яблучному сусідньої громади.
Цю дорогу родина не забуде ніколи. Тридцять кілометрів пішки, крок за кроком, ведучи за собою своїх вірних чотириногих рятівниць, літні люди йшли до нового дому.
«Місцева жителька, дуже гарна людина, запропонувала свій будинок зі всіма зручностями, — розповідає Микола Іванович. — Ми навіть не вірили, що є такі добрі люди, за що ми їй безмежно вдячні».
Для корів у новому дворі знайшовся сарайчик. Але щоб облаштувати підмости та ясла, потрібні були дошки. Господиня будинку без вагань віддала переселенцям свої матеріали, аби худоба була в теплі та зручності.
СВІТ НЕ БЕЗ ДОБРИХ LЮДЕЙ
Коли прийшло літо, постало нове питання — де взяти сіно? У чужому селі Микола Іванович спочатку розгубився, та все ж зважився звернутися до місцевого сільгосппідприємства. І знову зустрів людей із чистою, відкритою душею.
Микола Коршун щиро, від усього серця дякує керівництву та працівникам ПП «Яблучне-2019»: директору Руслану Анатолійовичу Титаренку та головному інженеру Геннадію Івановичу Косенку за підтримку й запропоновану допомогу. Тоді трактористи Павло Олександрович Соловей та Анатолій Григорович Обуховський узялися за справу.
Ці чоловіки без зайвих слів скосили траву на виділеній ділянці, а коли вона підсохла — перевернули технікою, а потім пресом затюкували, привезли до двору і склали тюки як слід.
Миколу Івановича в чужому селі не залишили наодинці з його хвилюваннями. Головна бухгалтерка сільгосппідприємства Тетяна Михайлівна Писаренко вчасно підтримала його добрим словом. Вона бачила його розгубленість, тож намагалася запевнити, що все буде добре. Староста села Михайло Іванович Коваленко допоміг родині з зеленим кормом, дозволивши скошувати траву на території села.
ЖИТТЯ ТРИВАЄ, ДОПОКИ Є ДОБРО
Сьогодні Микола Іванович поступово звикає до життя в Яблучному. Незважаючи на поважний вік та пережиті жахи, він знову в строю. Щодня заводить свій вірний мопед і поспішає до нових клієнтів у Кириківку та Іванівку, везучи їм свіже, цілюще молоко.
«Я вже маю тут нових покупців. Ті, хто хоч раз скуштував наше молоко, тепер чекають на мене, — ділиться чоловік. — Треба працювати, щоб виживати, бо життя зараз дуже дороге».
Історія родини Коршунів — це не просто хроніка війни. Це розповідь про те, що справжню українську людину праці не зламати жодними випробуваннями. Допоки в наших селах живуть такі працьовиті господарі, і допоки є люди, здатні на співпереживання, щиру допомогу та взаємовиручку, — доти житиме й Україна. Завдяки кожному великому серцю в Яблучному ми точно знаємо: ми вистоїмо. Бо найбільше щастя сьогодні — це просто прокинутися вранці, побачити мирне сонце і знати, що поруч є люди.
Олена ТЯГЛЕНКО
Читайте також:
Війна як вона є. Дівчинка, яка раптом стала дорослою
Дрони плетуть павутину, тварини потрапляють у пастку
Кириківка. Простір прикордоння
«Хочу прокинутися, а війни щоб вже не було»
Читайте також
