«На похорон прийшли жителі всієї вулиці, на якій він жив…»
У кожному селі є такі люди — тихі, непомітні, з долями, що схожі на покручені вітром придорожні дерева. Вони живуть у своєму особливому світі, не вміють ліктями пробивати собі шлях і часто залишаються беззахисними перед жорстокістю життя.
Таким був і Анатолій Іванович Прийма. Звичайний сільський чоловік із непростою, по-людськи самотньою долею. А тепер — Воїн, ім’я якого Яблучне запам’ятає назавжди.
Анатолій проживав у Яблучному. Власної родини так і не створив, а коли поховав матір, залишився зовсім сам. Єдина рідна сестра — далеко в росії, зв’язок із нею обірвався назавжди.
Характер мав лагідний і неконфліктний. Жив як міг: нікого не скривдив, нічого ні в кого не вкрав. Навпаки, мав дитячу щедрість і простоту, якою дехто, гріх таїти, намагався скористатися, коли Анатолій отримував виплати за паї.
Та він не тримав зла. Йшов до стареньких сусідок, самотніх бабусь, рубав дрова, допомагав по господарству. Ті віддячували йому, чим могли: коли гарячим обідом, коли кількома гривнями.
Так і минало його тихе життя на сусідній вулиці — без гучних свят, великих статків і особливих надій. Але з добротою, яку люди тепер згадують із болем і теплом.
А потім у його двері постукала війна.
Коли Анатолію вручили повістку, він не став шукати виправдань чи схованок. Той, кого звикли бачити слабким і беззахисним, виявився міцнішим за кремінь. Він пішов служити.
Від усього військового шляху Анатолія залишилася одна-єдина світлина. Її випадково зробив земляк-інструктор під час навчань на полігоні. На цьому фото Анатолій усміхається — щиро, світло, з надією на повернення.
З навчального центру дорога повела його прямо у фронтове пекло.
Через кілька місяців, 5 січня 2025 року, під час виконання бойового завдання зв’язок із ним обірвався. Документи сухо констатували: зник безвісти.
Потягнулися місяці невідомості. А потім страшна звістка чорним крилом накрила село: Толика привезуть назавжди. Додому. На щиті.
Крик болю прокотився Яблучним. Однокласник Анатолія, який зараз теж на фронті, телефонував знайомим зі сльозами, щоб дізнатися, чи зустрінуть товариша як належить.
13 червня село завмерло.
На похорон прийшли жителі всієї вулиці, де жив Анатолій, і сусідніх кутків. Багато хто дізнався про прощання в останню хвилину — і люди, кидаючи хатні справи, поспішали до процесії.
Жінки на ходу зрізали у палісадниках найгарніші домашні квіти. По дорозі до кладовища людський потік ставав усе більшим. Сусіди, знайомі, керівництво громади доєднувалися мовчки, з невимовним сумом.
Могилу воїна засипали оберемками живих квітів. Від них віяло домашнім теплом, літом і тим щирим співчуттям, якого Анатолію, можливо, так бракувало за життя.
Хмурилося небо. Лунала тужлива панахида. А залпи військового салюту розірвали тишу, сповіщаючи: земля прийняла свого захисника.
Останній прихисток Анатолій знайшов на кладовищі в Яблучному — поруч із мамою. Син повернувся до матері. Пішов у засвіти під її крило, де більше немає болю, холоду й самотності.
Читайте на сайті «Ворскли» інші історії земляків, які стали на захист України, і матеріали про життя громад прикордоння під час війни:
Над свіжою могилою плакали всі.
Особливо гірко ридали жінки, чиїх родин уже торкнулося страшне горе війни, або ті, чиї сини й чоловіки просто зараз стоять під ворожими снарядами. Вони плакали за Анатолієм, як за власним сином і братом. Бо тепер він — рідний для кожного.
Сьогодні земляки, які перебувають далеко від рідного дому, зізнаються: три дні поспіль гортали сторінки фейсбуку, шукаючи бодай якесь слово, бодай згадку про Анатолія Прийму.
Бо людям це потрібно. Нам усім це життєво необхідно — знати своїх Героїв в обличчя, пам’ятати їхні імена, говорити про них не сухими рядками з документів, а по-людськи.
Ту єдину фронтову світлину, де Анатолій ще живий і посміхається, земляки відправили його однокласникам та побратимам, які продовжують тримати фронт. Для них це фото — як оберіг. Як доказ того, за що вони борються.
Колись тихий, непомітний і самотній сільський чоловік із пораненою долею сьогодні став прикладом мужності. Він показав, що велич людини вимірюється не грошима, посадою чи гучними словами, а здатністю не сховатися тоді, коли рідна земля потребує захисту.
Анатолій Прийма змив усі земні прикрощі своєю кров’ю і пішов у безсмертя як Воїн.
Вічна пам’ять і вічна слава захиснику України.
Олена ТЯГЛЕНКО
Читайте також
