Так боляче.
Часто згадували Олександра. Він був одним із тих, хто ще тоді, у часи АТО, розповідав редакції, а через неї — і землякам, що насправді цю війну веде росія, а не якісь «ополчєнци».
Тоді ці слова для когось звучали незручно, для когось — занадто різко. Але Олександр бачив усе на власні очі й говорив про це чесно. Без пафосу. Без зайвих слів.
У 2018 році Олександр теж разом із нами проходив навчання ТРО. Хоча сам уже вмів тоді значно більше за багатьох із нас і приїхав туди радше не вчитися, а навчити інших, поділитися власним бойовим досвідом справжньої війни.
Він показував і пояснював речі, які тоді ще здавалися далекими від мирного життя. А потім велика війна прийшла майже в кожен дім, і той досвід став потрібним дуже багатьом.
Коли Олександр знову пішов на фронт уже під час повномасштабної війни, минуло зовсім небагато часу… і його не стало.
Але всі ці роки жила надія. Хотілося вірити у диво, у помилку, у те, що він усе ж повернеться.
Тепер ДНК підтвердило найстрашніше.
Олександр став героєм одного з бойових листків «Ворскли» у часи, коли газету доводилося випускати просто на принтері, бо друкарні не працювали через війну.
Але працював наш РАГС. І Олександр після розпису з коханою жінкою Анею зайшов до редакції — щасливий, після розпису, повідомити про це. наступного дня він поїхав на війну.
Так і залишився на нашій світлині — живий, усміхнений, справжній.
Став героєм нашої сторінки.
І Героєм назавжди.
Мабуть, це було останнє його фото…
Читайте такаж про наших земляків -Героїв
https://vorskla1930.com.ua/category/geroyi-ne-vmyrayut
