Героїня сьогоднішньої публікації – директор Кириківського будинку культури. Заклад очолила під час війни у 2024 році і робить усе можливе для того, аби він ніс у маси культурне розмаїття і допомагав людям переживати скрутні воєнні реалії.
Шлях від залізниці до директорства
Світлані Іванівні – 45 років, і вона має великий досвід у різних професіях.
– Після закінчення Кириківської школи я вступила на навчання до Люботинського професійно-технічного училища, де здобула освіту працівниці залізниці, – розповідає жінка. – Взагалі-то я в школі навчалася добре і могла вступити до іншого навчального закладу, але обрала саме це ПТУ, бо там не потрібно було складати вступні іспити – туди брали всіх бажаючих. До того ж це було недалеко від дому – усього лише дві години їзди потягом.
Отримавши диплом чергової по залізничній станції, Світлана жодного дня не працювала за спеціальністю.
– Бо ця професія мені взагалі не подобалася, – зізнається співрозмовниця.
Що робити далі – підказало саме життя: героїня статті вийшла заміж і певний час ніде не працювала. Просиділа вдома приблизно два роки, а потім у Кириківській лікарні, де її мама працювала санітаркою, звільнилося місце завгоспа, який пішов на заслужений відпочинок. Світлана погодилася на пропозицію матері зайняти місце пенсіонера і подумала: а чом би й ні? Принаймні можна спробувати!
– На посаді завідувачки господарством я пропрацювала недовго, а потім перейшла на роботу санітаркою, – каже Світлана Іванівна. – Зазиряла до кабінетів і палат, піддивлялася за роботою лікарів і медичних сестер. Мені було це дуже цікаво, і якось головна бухгалтерка запропонувала мені вивчитися на медичну сестру за рахунок медзакладу. Я розуміла, що якщо отримаю диплом медсестри, то працюватиму в цій же лікарні. Але злякалася тієї роботи. Бо вивчитися – то я вивчуся, а працювати не зможу: крові боюся, та й відповідальність велика. Тож залишилася працювати санітаркою. Пізніше ця професія вже мала назву – молодший медичний персонал.
Але невдовзі лікарня закрилася, натомість відкрилася в Заводі, і тепер нашій героїні потрібно було діставатися до роботи вісім кілометрів.
– Якщо погода хороша, то я могла їздити велосипедом, а в дощ і холод це робити важко, – згадує той переломний у її житті період жінка. – Надіятися на те, що хтось колись підвезе, – це теж не варіант. Тому я шукала нову роботу.
А потім я дізналася, що в Кириківському будинку культури потрібен директор. І керівниця КЗ «Центр культури та дозвілля Кириківської селищної ради» Людмила Макайда була не проти, щоб я очолила заклад.
З цього і розпочалася культурна історія героїні нашого матеріалу. На запитання авторки тексту, чи не страшно було брати у свої руки заклад незнайомої галузі, співрозмовниця відповіла, що спочатку вона дуже боялася приступати до своїх обов’язків. Злякалася, що не впорається. Але страх швидко минув, і робота закипіла.
– У моєму підпорядкуванні було усього лише два працівники – прибиральниця і опалювальник, – розповідає Світлана Гриценко. – 2024 рік, у країні триває війна, тому ніяких людей і зустрічей у будинку культури не дозволялося. Та й зараз проводити офлайнові заняття та виступи заборонено. Тому робота відбувається в дистанційному форматі.
Свій професійний шлях на культурній ниві наша героїня почала зі створення дитячого гуртка під назвою «Імпульс». Наставниця для двох вихованок – усе виглядало саме так, адже Світлана Іванівна займалася лише з двома школярками.
– Це були мої перші вихованки – Юлія Конега та Катерина Векленко, – згадує події півторарічної давнини співрозмовниця. – Ми з ними вчили вірші та виступали на святах онлайн. Потім дівчатка розповіли мені про те, що серед підлітків існує таке сучасне явище, як танці в інтернеті. Вони запросили до нас у БК своїх подружок, і ми всі разом почали втілювати цю ідею на широкий загал. Знаходили танці в інтернеті, вивчали їх, записували відео і відправляли на різні конкурси та фестивалі, які також знаходили в соцмережах.
Два ансамблі однієї керівниці
Займатися танцями виявили бажання дівчатка різного віку – від 10 до 15 років. Тому Світлана Гриценко розділила їх на дві групи: зі старшими танцівницями створила танцювальний колектив «Імпульс», а з молодшими – «Зіроньки». Усього в колективі 14 юних артисток: 5 – у старшій віковій категорії, 9 – у молодшій.
– Репертуар танців шукаємо в інтернеті, потім обговорюємо, – ділиться моментами своєї професійної діяльності директорка будинку культури. – Ми збалансовуємо свої номери так, щоб танці були і народні, і патріотичні, і сучасні, і актуальні. Дівчатка обирають і реп, і хіп-хоп, і українські народні таночки. Наприклад, у нас є танок «Гриць», яким ми дуже пишаємося і відправляємо на конкурси. Це дуже важкий номер. Я б його сама і не вигарцювала на репетиціях, а діти – молодці, відточили кожну деталь!
А ще дівчатка самі придумали танцювальний номер під назвою «Повітряна тривога» – його ми викладали минулого року, 24 лютого, на сайті будинку культури. Тож мою роботу та дитячу творчість бачить усе село і батьки моїх вихованок.
Якщо говорити конкретно про ансамблі, то «Імпульс» – це мої титани! Справжні професіонали: репетирують танок доти, доки найдрібніша деталь не буде відточена досконало. Коли записуємо відео, то перезнімаємо по десять разів, щоб усе було ідеально.
А от «Зіроньки» – це моя віддушина. Очі діточок блищать, а самі вони вірять у світле майбутнє. З малими процес вивчення танцю триває довше, але в кінцевому результаті все в них виходить. І діти щасливі, і я!
«Наша мамочка»
Так Світлана Іванівна підписана в телеграмному чаті своїх танцюристок. І це – показник того, що наставниця знайшла підхід до своїх вихованок: вони їй довіряють та поважають її.
– Їхні батьки кажуть, що діти до мене біжать, як до бабусі з дідусем, – посміхається співрозмовниця. – Бо їм тут можна все, я їх балую. У мене ж своїх діточок немає, тому я повністю присвятила себе своїм вихованцям. Ми з ними не лише танцюємо, а й відпочиваємо, їмо піцу, влаштовуємо душевні посиденьки та зустрічі. Нам дуже добре разом. А головне – що це потрібно і мені, і діткам.
Я навіть не думала, що мені буде настільки цікаво працювати в цій сфері! Я повністю розчинилася і в роботі, і в дівчатках! Навіть костюми для виступів купую за власні кошти. У нас у Кириківці є своя швачка, яка шиє нам на замовлення. А ще купую їм українські віночки і всілякі стрічечки-прикраси. Чи дорого все це мені обходиться? Дорого – не дорого, але для мене головне, щоб діти займалися танцями. Знайомі кажуть, мовляв, чому не просиш гроші в їхніх батьків? А я відповідаю, що не можу в них нічого просити. Бо вони і так допомагають фінансово протягом року на всі свята, які ми з дівчатками відзначаємо. Наприклад, то Ведмедя з Охтирки запрошували, то ще щось.
От уже дійсно, жодні матеріальні витрати не порівняти з щирими дитячими емоціями, яких забагато не буває. Особливо під час війни, коли діти потребують додаткових джерел для живлення власного ментального ресурсу.
І заняття танцями для вихованок «Імпульсу» та «Зіроньок» – якраз те саме джерело натхнення і життєвої енергії.
– На жаль, ми живемо в такий час і на такій території, що репетиції іноді доводиться скасовувати, – з сумом підсумовує нашу бесіду директорка. – Коли дівчатка дочекалися закінчення уроків о 15 годині і налаштовані бігти на репетицію хоча б на одну годинку, аж тут раптом починає летіти, гудіти, ревіти над головою і чути звуки вибухів – то які можуть бути танці? Скасовую все. Звісно ж, танцівниці дуже засмучуються. А потім так радіють, коли повітряна тривога минає і можна починати заняття!
Діти є діти. За ними завжди так цікаво спостерігати!
Що ж, ми щиро бажаємо юним артисткам творчої енергії, наснаги та натхнення і щасливої долі під мирним українським небом. Неодмінно прийде час, коли учасниці «Імпульсу» та «Зіроньок» зриватимуть бурхливі оплески та овації від вдячних поціновувачів їхніх танців у вщент заповненій глядацькій залі!
Оксана Ковальова
Від редакції. В складі і танцювальних колективів зараз виступають Ольга Прищ, Ольга Герасименко, Каріна Буркалець, Поліна Бала, Поліна Пасічник, Марина Моісеєнко, Алла Різник, Софія Войтенко, Альбіна Шмонько, Діана Кузьменко, Влада Дідура, Анна Агафонова, Соломія Ждан, Валентина Груніч та інші.
