Безжально знищені ворогом населені пункти Великописарівської громади, що розташовані на кордоні з росією, все більше викликають у їхніх мешканців теплі спогади про домівки, затишне і таке до болю рідне місце їхньої сили. Думки не дають спокою вимушеним переселенцям, які блукають світом, інколи емоції переповнюють душу і вихлюпуються назовні. А серце крається на частини… Чи повернеться хоча б хто-небудь туди, звідки розпочалося їхнє життя?.. Спогади – це, мабуть, єдине, що наразі залишилося в жителів покинутих населених пунктів. Пам’ять – це остання їхня надія, що не дає забути свою малу батьківщину.
ЗАТИШОК РІДНОЇ ОСЕЛІ
Ірина Краснояружська (у дівоцтві Яковенко) колись народилася у с. Олександрівці Великописарівського району. Тут закінчила вісім класів місцевої школи й у свої 15-ть у 1979 році подалася у світ широкий. А насправді дівчина за направленням поїхала навчатися до Сумського сільгосптехнікуму. Додому вже не повернулася, бо, за її словами, вже на третьому курсі технікуму захотілося заміж. Свою долю знайшла у Великій Писарівці, тут створила сім’ю, народилися донечки. Вже є й онуки. І все було б добре, якби не війна…
Наразі все більше згадує Ірина Василівна рідну Олександрівку і жалкує про те, що так мало довелося пожити під батьківською опікою. Тепер, коли село геть знищене ворогом, думки нестримно линуть туди, де колись було так затишно і так спокійно біля тата з мамою.
НА ГОСТИНУ ДО БАТЬКІВ
Страшну новину нещодавно почула Ірина Краснояружська про те, шо ворог остаточно знищив її батьківський будинок. На власні очі трагедії не бачила, бо військові в село нікого не пускають, почула від земляків, які черпають інформацію з різних джерел. На сусідній вулиці, кажуть, проживає п’ятеро людей, а от на їхній вул. Стельмаха немає жодного жителя. Щоб хоч якось ворушити пам’ять про село свого дитинства, Ірина Василівна щодня згадує свій рідний край.
«Пам’ятаю кожен клаптик своєї вулиці, всіх сусідів, ліс у городах. Уявляю, як їду на гостину до батьків. Вони наче ще живі. Он тато Василь Дмитрович з мамою Катериною Іванівною сидять біля двору, ніби відчувають, що я наразі буду в них. Зморені щоденною працею у колгоспі та й у власному господарстві, вони знайшли вільну хвилинку посидіти на лавці, діждатися свою доню. Наша хата розташувалася другою, неподалік від ферми. Ці дорогі серцю місця я пам’ятаю до дрібниць.
“ЗВЬОЗДОЧКА” І ПЕРШІ ТАНЦІ
Батьки трудилися в колгоспі ім. леніна. Коли мама працювала дояркою, я часто допомагала їй доглядати корів. Пам’ятаю свою улюбленицю корівку Звьоздочку. Коли я приходила на ферму, Звьоздочка з великої череди обов’язково бігла до мене, бо знала, що до неї я завжди приходила зі шматочком хліба. Я йду повз загородку, і вона за мною біжить.
Коли підросла, з подругами бігала до клубу. Ми були лише піддівками, боялися, що нас не впустять туди, бо ще не доросли ходити на танці. Однак коли дуже захотіти, то обов’язково все вийде. І в нас виходило під «живу» естрадну музику танцювати, закохуватися. А як же ж пришвидшено тоді стукали наші серця! Пам’ятаю кумирів вокально-інструментального ансамблю Сергія Кадничанського, Олександра Рукавичку, а також наших працівників культури Миколу Герасименка й Олександра Рогачевського молодими, красивими і бадьорими. І час так швидко летів, і юність… тільки її й бачили.
УНІКАЛЬНЕ ДЕРЕВО
Кожна пора року по-своєму зачаровувала. Село потопало в зелені, завжди було чепурне і казкове.
На вигоні біля старезної липи періодично утворювалося озеро. Влітку якось воно підсихало, а восени наповнювалося водою, і вже до зими ми мали чудову ковзанку. Споряджалися санчатами з палками, ковзалися, крутилися на них. Старші хлопці, які грали в хокей, проганяли нас, але ми все рівно знаходили біля них розваги. Увечері поверталися додому з вичовганими зашкарублими пальтами, які батьки знімали з нас і ставили біля грубки, щоб вони розтанули.
Влітку біля липи хлопці грали у футбол, селяни пасли худобу. А ще коли в селі у когось було весілля, то обов’язково привозили сюди «березву». Це унікальне дерево – як історична пам’ятка, що ніби притягувала до себе своєю позитивною енергетикою. За розповідями старожилів, на цьому місці колись була церква, яку радянська влада згодом зруйнувала. На її місці пізніше збудували магазин. Чи стоїть дерево і нині, мені невідомо, бо ворог безжально щодня допалює все, що залишилося.
ПЕРЕХОДКА
У кожному сільському дворі утримували худобу. Вважалося, що без неї в селі не можна жити. Тільки ліниві її не тримали. Щоранку селяни виганяли в череду корів, гнали до переходки. Це таке місце, де місточок з’єднував с. Олександрівку з російським селом земним раєм. Тут річка була завжди мілкою, тож худоба переходила на інший берег у брід, а пастухи – по саморобному тимчасовому місточку, який на зиму прибирали.
Навесні, коли вже не було льодоходу, що міг його зруйнувати, керівництво колгоспу давало своїм працівникам завдання знову його відновити. І коли в селі говорили, що переходку зробили і можна йти по проліски, ми нікого не чекали й вирушали по первоцвіти. А ще залазили на найвищу точку гори, яку називали курганом, і милувалися селом.
Через переходку ми часто бігали в російський сад по яблука, груші, сливи. А скільки там восени було терену, гльоду, грибів! Їхні дівчата і хлопці ходили до нас на вулицю. Дехто з наших місцевих одружився на їхніх дівчатах і, навпаки. Ніхто не міг і подумати, що колись з того берега тепер прицільно летітимуть ракети по наших мирних людях. Моя кума, подруга дитинства, наразі живе в росії. Війна почалася, а вона хоча б зателефонувала й поцікавилася, як ми.
До речі, її ж батьківську хату також розбили російські «асвабадітєлі».
«ВЕЛИКІ»СПРАВИ
У земному раю ми часто відвідували місцевий магазин. Він допомагав нам із татом інколи вирішувати деякі справи. Бувало, ми добре вміли з ним домовлятися і берегти таємницю. Він мене просив збігати купити йому півлітрову пляшечку яблучного вина, як зараз пам’ятаю, за 1 руб. 04 коп., а навзамін я тоді могла не пасти ввечері корову, бо за мене це зробить батько (після того, як приганяли череду додому, корів відразу не заганяли, а ще підпасали).
А взагалі мені неодноразово доводилося брати участь у дорослих справах. Взимку я спостерігала, як можна за короткий час наловити багато риби. Якось родич узяв мене на риболовлю. Прокрутив ополонку, поставив кубарі (так звану пастку для риби). І тут пішло-поїхало: риби було валом! Довелося допомагати рибалці тягнути той улов до нього додому, де він складав мерзлу рибу в сараї.
Я зроду стільки багато її не бачила. Звичайно, пізніше я зрозуміла, що такий вид рибальства заборонений, але ж наші люди вміли перехитрити будь-кого і вийти, як кажуть, сухими з води. А взимку дорослі ще ходили по ялинки до кар’єру, на куток, – так у нас називали місце, де можна було вибрати новорічне дерево на будь-який смак. Але, знову ж таки, ніхто не думав про те, чи законно вирубувати ялинки чи сосни, головне – щоб дітям була радість. Ті хвойні деревця тоді і пахнули зовсім по-інакшому. Мабуть, то був запах дитинства.
КАВУНОВИЙ БІЗНЕС
У нас за городом колись росла молоденька сосонка. Пам’ятаю, як людям виділяли клаптики землі, на яких вони вирощували кавуни. Мої батьки також займалися кавуновим бізнесом. Після збору урожаю, голова колгоспу давав коней із підводами, щоб господарі змогли вигідно продати вирощений урожай кавунів на базарі в сусідньому російському місті грайвороні. Для цього потрібно було зарані записуватися, щоб узяти коня, бо бажаючих було чимало. А я так чекала, коли підійде батькова черга, та щоб він мене взяв із собою. Я знала, що тато у грайвороні купить мені смачне кілечко ковбаси по 1 руб за кілограм. Та воно в чужих людей завжди здавалося не таким, як удома, одним словом, інакшим. Це був час перед школою, тож відразу можна було прикупити й зошитів у тамтешніх магазинах. Вони дечим відрізнялися від наших кольоровим оформленням обкладинки. А в щоденнику на останній сторінці був надрукований табель. Я пишалася, що в класі такого щоденника ні в кого не було.
КОНОПЛЯ І ДИКІ БДЖОЛИ
Перегортаючи ще одну сторінку мого дитячого життя, згадую, як селяни в селі вирощували технічну коноплю. У липні-серпні вибирали плоскінь (чоловічі рослини), пилок квітів яких запиляв жіночі рослини – матірку. Зв’язували плоскінь у невеличкі снопи, сушили і замочували. Жіночі стебла (матірку) збирали, в’язали у снопи, сушили, обмолочували насіння, а стебла замочували. Полова, знаю, годилася для того, аби нею засипати горище, щоб не заводилися миші.
З вимоченого зерна виготовляли олію і залишали його як посівний матеріал на наступну весну. Замочували снопи коноплі у водоймищі, що люди називали моховим. Мій дядько Василь Іванович ці снопи туди відвозив конем. Який же це був складний і тяжкий процес: замочувати, сушити, вибілювати, м’яти, тіпати… Бачила на власні очі, яка то тяжка була праця в холодній воді, що забирала здоров’я жінок. А дядько ще пригощав мене медом від диких бджіл, які заводилися в конопляних снопах.
ДИТИНСТВО – У ПРАЦІ
Шкільне життя також було незабутнім, особливо тоді, як ми їздили в поле збирати картоплю чи рвати буряки. Взагалі моє дитинство і юність пройшли у праці. Тодішні діти не ганяли вулицями, безкорисливо гаючи час, а допомагали дорослим. Із нетерпінням я завжди чекала літа. Навіть не тому, що будуть довгі літні канікули, а що під час жнив можна буде попрацювати в колгоспі. Не кожного з дітей, я скажу вам, брали на роботу. Особисто мені пощастило два літа поспіль возити на тік зерно. Не знаю, можливо, мама випросила і вмовила керівництво колгоспу чи хто інший, але я з небагатьма іншими ровесниками могла вволю покататися на кузові вантажівки, на купі зерна, долаючи кілометри доріг із поля до току. А робота наша полягала в тому, що коли зерно з бункера сипалося на кузов автомобіля, ми мали його лопатами розгортати по всій поверхні, щоб воно сипалося рівномірно, а потім допомогти його вивантажувати на току. Зерно молотили до смерку. Додому я приходила зморена, але щаслива. І розпирала гордість за те, що я нарівні з дорослими зароблю якісь гроші. Чесно скажу, що грошей я так і не побачила, але розуміла, що, мабуть, за мене їх отримували батьки. Та то все неважливо, головне – до нового навчального року я була з обновками. І це було круто! Як можна таке забути? І як забудеш те, що сьогодні село знищене?»
ЧЕРГОВИЙ ПЕРЕЇЗД І ВОЛОНТЕРСТВО
Ірина Василівна Краснояружська наразі проживає в сусідній Кириківській громаді. У березні, після посилення обстрілів сел. Великої Писарівки, вона разом із чоловіком переїхала до с. Іванівки, в безпечніше місце. Та недовго там довелося пожити, бо й туди був прильот, після чого родина знайшла житло у Полтавській області. Там добрі люди надали тимчасовий прихисток. А так як будинок для зимівлі не годиться, знову довелося шукати інше місце. Наразі вони повернулися в с. Іванівку, де їм знайшли житло. Скільки часу будуть поневірятися по чужих хатах, вони досі не знають. Та й ніхто не знає. Наближається зима, і справа допомоги нашим ЗСУ не чекає, тож потрібно буде допомагати нашим захисникам утеплятися. І знову пані Ірина буде в’язати для них теплі шкарпетки, як і раніше, хоча її руки від минулої зими і так жодного дня не знали перепочинку. Ось і стануть її вироби в нагоді нашим військовим. А там, дивись, і перемога! «Ми обов’язково повернемося у свій будинок, у Велику Писарівку, якби ж тільки не стріляли, – каже жінка. – Відбудуємо все заново, буде ще краще, ніж було до війни».
Поспілкувався Олексій ПАСЮГА
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією
