Минулоріч, у неспокійну воєнну весну, ми розповідали про родину Воскових як про взірець незламності. Тоді, рятуючись від ворожих обстрілів Великої Писарівки, Ольга Степанівна та Володимир Миколайович вимушено покинули свій дім, забравши із собою найцінніше — свою працю, свою надію, вирощену в тепличках. Вони не уявляють життя без землі. І ось, вже вдруге на новому, тимчасовому місці, вони успішно завершили свій розсадний сезон. Їхня історія — це не лише про саджанці, це про те, як серед руїн і тривог можна зберегти головне — вміння творити життя і давати плоди. Цьогорічний сезон став черговим доказом: праця на землі — це їхній життєвий оберіг і головна запорука існування.
Професія довжиною в життя
Пів свого життя, а це понад три десятки літ, подружжя Воскових із Великої Писарівки займається вирощуванням розсади. Для них це не хобі, а улюблена справа і, що найважливіше сьогодні, — основний заробіток. Він дозволяє їм триматися на плаву, поки рідна домівка потерпає від пошкоджень, завданих ворожими снарядами.
2024-й рік був сповнений тривог і необхідності швидкої адаптації. Тоді вони знайшли прихисток у безпечнішому місці за кілька десятків кілометрів, у господарстві, де, на щастя, були теплички. Цей рік приніс нові випробування: їм довелося знову змінити місце проживання, хоча й залишилися в цьому ж селі. Знову нові стіни, нова земля, але незмінна, відточена роками, майстерність.
Урожай-годувальник: нагорода за невтомну працю
Подружжя знову, як і минулого року, із кінця січня розпочали посівну: перці, баклажани, капуста, помідори. Щоденна важка праця, знайома їм із перших днів спільного життя. Саме це вміння працювати свого часу допомогло родині вижити і підняти дітей, коли господар Володимир Миколайович зазнав травми.
«На щастя, цього року розсада нас дуже порадувала», — ділиться Ольга Степанівна. — «Вона ніби відчула, як ми старалися. Гарна, міцна, загартована. Наші постійні покупці, а вони знають, що наша розсада ні вітру, ні холоду не боїться, приїздили й цього разу. Кожна рослинка — це наш хліб, тож ми доглядали її з особливою любов’ю».
Город чекає: час для відпочинку землі
Із початком літа найгарячіша пора закінчилася. Тепер на їхній, тимчасово орендованій, присадибній ділянці — ідеальний порядок. Натомлені за сезон руки господаря і господині вже навели лад і приготували ділянку до відпочинку.
«Город уже чистий, земля чекає наступного року», — говорить пан Володимир. — «Нехай відпочиває. А ми тепер чекаємо на головний урожай — урожай нашої Перемоги, щоб, нарешті, повернутися додому. Бо дуже шкода нашої хати і всього, до чого торкалися наші руки».
Життя не зупиняється, поки є ті, хто готовий вкладати працю і любов у землю. Ольга Степанівна і Володимир Миколайович Воскови, що попри похилий вік і життєві негаразди, другий рік поспіль дають життя тисячам паростків на чужій землі, є живим доказом цієї істини. Вони показують нам усім: навіть коли руйнується звичний світ, робота на землі — це якір, який тримає, годує і дарує надію. Нехай же їхні натруджені руки не знають болю, а їхня розсада знову і знову квітне в мирній українській землі.
Олена ТЯГЛЕНКО
Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ “Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією”, який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
