Багатодітна мама Інна Вельма сама виховує 15-річного сина Тимура та двох доньок — 13-річну Неллі й семирічну Єву. Її чоловік Богдан помер у лютому цього року. Попри небезпеку, Інна з дітьми залишається у рідній Іванівці. Що тримає її вдома та звідки вона бере сили жити далі — у нашому матеріалі.
Інна народилася в Іванівці. Її мама працювала лікаркою в санепідемстанції, а батька вона не пам’ятає. Та попри те, що зростала в неповній родині, жінка запевняє: дитинство в неї було щасливим, поруч завжди були люблячі мама, бабуся та дідусь.
— Здебільшого мене виховували саме бабуся з дідусем, бо мама щодня їздила на роботу за двадцять кілометрів — з нашого села до Великої Писарівки, — ділиться спогадами співрозмовниця. — Я ніколи ні в чому не відчувала потреби. У мене все було не лише в матеріальному плані, а й у моральному: всі мене любили і просто обожнювали!
Безмежна любов найрідніших зробила свою добру справу: Інна виросла людиною, яка випромінює добро та позитив. Модель родинних стосунків, яку бачила в дитинстві, вона перенесла у власну сім’ю.
В Інни троє дітей, і всі вони ростуть в атмосфері теплого домашнього затишку, де будь-якої миті можуть зігрітися в маминих обіймах.
Чи мріяла наша героїня про велику сім’ю? Виявляється, ні. Та коли один за одним почали з’являтися на світ її діти, Інна зрозуміла: кращого щастя, ніж багатодітне материнство, для неї немає.
За освітою Інна — технологиня харчування. Спочатку закінчила Харківський коледж, а пізніше — академію. Попрацювати за дипломом не вдалося, оскільки жінка присвятила себе сім’ї. З коханим Богданом вони одружилися, коли Інні було 23 роки.
— Заміж я вийшла за Богдана, який був сиротою, — розповідає героїня статті. — Мешкали ми в будинку, успадкованому чоловіком від померлих родичів, тому вирішувати житлове питання нам не довелося. Жили в селі своїм звичайним сільським життям. А коли почалася війна, Богдан пішов воювати. Через деякий час він, як кажуть по-простому, списався як багатодітний батько і поїхав на заробітки до Києва. Там і помер унаслідок нещасного випадку. Це сталося в лютому 2026 року.
Так родина, яка вже переживала всі тривоги воєнного часу, зазнала ще одного тяжкого удару. Інна залишилася сама з трьома дітьми, які втратили батька.
Війна є серйозним випробуванням для всіх, особливо для матерів із дітьми. А якщо це багатодітне та ще й самотнє материнство — то й поготів. Як Інні вдається опановувати себе у найважчі хвилини, зберігати душевне тепло й дарувати його своїм дітям?
— Живу сама з дітьми, занурена в домашній побут, — ділиться реаліями сьогодення жінка. — Роботи в селі немає, тому займаюся господарством. Сільськогосподарських тварин не тримаємо, а ось город садимо — приблизно п’ятнадцять соток. Та й ситуація зараз така, що навіть якби була можливість кудись працевлаштуватися, дітей самих удома не залишиш. Увесь час над головою щось літає, дуже страшно. Тому сиджу з ними вдома. Брат із-за кордону допомагає нам фінансово. Та й мама підтримує, чим може.
Зі слів Інни, після смерті Богдана життя їхньої сім’ї суттєво погіршилося. Тепер усі питання лягли на її плечі. Троє дітей означають, що й усі турботи та проблеми потроєні.
— Старший син вступив навчатися на зварювальника, — розповідає жінка. — Навчання триває дистанційно, бо ситуація нестабільна. Донька також виходить на уроки онлайн. Поза навчанням вона малює і танцює. А найменша ще остаточно не визначилася, що їй найбільше подобається.
Коли всі троє дітей постійно перебувають удома, мамі лише встигай поратися. Однієї тільки їжі скільки потрібно приготувати!
— Щодня варю трилітрову каструлю борщу, — каже героїня публікації. — Діти в мене невибагливі, їдять усе, що даю. Вродили кабачки — значить, готую кабачки. Купили м’ясо — значить, на столі м’ясо.
Якщо з харчуванням і щоденним побутом Інна справляється, то з душевним станом значно складніше. Діти, які втратили батька, потребують особливої підтримки. Водночас допомога потрібна й самій мамі, яка переживає власний біль.
— Намагаюся взагалі не згадувати чоловіка, бо діти одразу починають плакати, щойно чують про батька, — сумно зазначає співрозмовниця.
Зі слів Інни, жити в Іванівці нині дуже страшно.
— Постійно гудить і дзижчить, — каже жінка. — Син і доньки майже невідривно зі мною. Старший син ще інколи наважується ходити гуляти, а донечки сидять у хаті, бо ворожа зброя літає часто. У нашому селі є такий хороший дитячий майданчик, але гуляти на ньому немає кому: страшно, що туди прилетить. Та й дійти туди ще якось потрібно!
Інна, звичайно, думала про те, щоб вивезти дітей у безпечніше місце, де вони могли б спокійно спати, навчатися, відпочивати й просто побути дітьми. Але питання евакуації для неї дуже складне.
Вони з дітьми ніколи нікуди не їздили й за межами Іванівки ніде не бували. Якщо свого часу Інна не наважилася виїхати разом із чоловіком, то після його смерті зробити такий крок самостійно їй іще важче. Жінку лякають невизначеність і невідомість. Удома, попри постійну небезпеку, все знайоме й зрозуміле.
Материнське серце крається від болю за дітей, адже Інна хотіла для них зовсім іншого дитинства. У неї є знайомі жінки з Іванівки, які виїхали за межі Сумщини й не шкодують про своє рішення. Але чужого прикладу замало, щоб подолати всі сумніви та страхи.
Евакуація для матері з трьома дітьми — це не просто зібрати речі й вирушити в дорогу. Треба знати, куди їхати, де жити, як утримувати родину та облаштувати побут на новому місці. Тому Інна поки залишається вдома.
Як вона справляється з думками та внутрішніми суперечностями, які не дають спокою? Живе життям своїх дітей, тішиться їхніми успіхами й намагається не загадувати далеко наперед. День минув — і добре. А ще щиро сподівається, що дитячі мрії неодмінно здійсняться.
— Син хоче стати зварювальником, одна донька захопилася косметикою та кулінарією, їй подобається возитися з тістом, — розповідає жінка про плани дітей.
Та головне для Інни — не те, ким вони стануть, а якими людьми виростуть.
— Діти в мене дружні. Я хочу, щоб вони такими й залишилися, коли подорослішають: підтримували одне одного, а не цуралися. Вважаю, що насамперед син і доньки мають вирости людяними, а професія — то вже другорядне.
Що ж, ми щиро віримо, що саме так усе й буде. А ще — що діти Інни дочекаються часу, коли зможуть без страху виходити з дому, зустрічатися з друзями й гратися на майданчику у своїй рідній Іванівці.
Оксана Ковальова
Читайте також
