Вона віддала цивільній медицині майже три десятиліття, а коли діти виросли й обрали військовий шлях, сама одягла однострій. Позаду — Авдіївський напрямок, ризиковані евакуації на Сумщині та Курщині, важкі втрати. А ще — люди, яких вдалося врятувати, велика військова родина та кохання, знайдене на війні. Історія 49-річної бойової медикині 61-ї окремої механізованої Степової бригади Джульєтти Шевчук (Долі) — про професію, відданість і силу людини, яка щодня робить свою справу там, де від неї залежить чиєсь життя.
До повномасштабного вторгнення життя Джульєтти було пов’язане з рідною Сумщиною, зокрема з Кириківкою. Вона працювала фельдшеркою та очолювала бригаду екстреної медичної допомоги Охтирської підстанції, маючи за плечима 28 років медичного стажу.
Коли у лютому 2022 року російські війська зайшли на територію Великописарівщини, війна стала зовсім близькою. Разом із колегами та бійцями 93-ї бригади Джульєтта допомагала облаштовувати перший імпровізований госпіталь, де цілодобово приймали поранених військових і цивільних.
Стати до лав ЗСУ офіційно тоді вона ще не могла — треба було подбати про дітей.
«Мої діти — двійнята, донька й син. Коли вони закінчили школу, то самі обрали військовий шлях: син став танкістом, а донька — військовою інженеркою авіації. Як тільки я переконалася, що вони влаштовані, прийняла для себе остаточне рішення. Я не йшла в армію вбивати. Я — медик, я прийшла рятувати життя українських солдатів».
Наприкінці листопада 2023 року Джульєтта підписала контракт із ЗСУ. У січні 2024-го вона увійшла до складу 3-го батальйону 61-ї ОМБр.
Спочатку в підрозділі до нової медикині придивлялися, проте вона й не чекала особливого ставлення. Поки тривали необхідні процедури, Джульєтта знайомилася з побратимами, входила у військовий побут і, коли випадала можливість, дбала про хлопців по-домашньому — смажила пироги, варила борщ.
Перше, про що запитав комбат під час знайомства: навіщо вона тут?
«Я — медик, я вмію і я хочу», — відповіла Джульєтта.
Коли побратими дізналися про її багаторічний досвід роботи на «швидкій», стало зрозуміло: до підрозділу прийшла людина, яка добре знає свою справу. Невдовзі її досвід довелося застосовувати вже в бойових умовах.
Першим серйозним випробуванням для бойової санітарної інструкторки став вихід підрозділу на Авдіївський напрямок у середині лютого 2024 року.
Першу бойову ніч Джульєтта пам’ятає досі — передусім через страх перед невідомістю.
«Це був найбільший страх у моєму житті, коли ми заходили колоною на Авдіївку, на Новоселівку. Небо просто горіло від вибухів, руки сильно трусилися. Але вже 19 лютого відбувся мій перший бойовий виїзд на М113 за пораненим. Ми забрали його, надали допомогу — і в той момент я чітко зрозуміла: я на своєму місці, це моє. Уже наступного разу такого страху я більше не відчувала, бо тоді він народжувався з невідомості».
У ті дні стабілізаційний пункт працював практично безперервно. Медики зупиняли кровотечі, тампонували глибокі рани, надавали допомогу пораненим і готували їх до подальшої евакуації.
Один із випадків із 27-річним бійцем Джульєтта запам’ятала особливо й тепер згадує його, коли навчає побратимів тактичної медицини.
«Хлопчині наклали турнікет на руку, і через тривалий час розвинувся турнікетний синдром. Коли ми оглянули рану, виявилося, що це було наскрізне кульове поранення. Руку він, на щастя, не втратив, але функціональність кінцівки частково обмежилася».
Для Джульєтти цей випадок став ще одним нагадуванням, наскільки важливими є правильна оцінка стану пораненого, знання тактичної медицини та грамотне застосування засобів зупинки кровотечі.
Бої ставали дедалі інтенсивнішими. Потік поранених майже не припинявся, а межа між днем і ніччю для медиків стиралася.
«За одну ніч у нас на маленькому стабілізаційному пункті розійшлося понад 50 термопокривал. Усі працювали як єдиний злагоджений механізм: водії тримали флакони з крапельницями, зрізали закривавлену броню, а ми ставили канюлі, вводили кровоспинні засоби, зігрівали. Наш чайник кипів беззупинно, стояли відра з кавою — адже хлопці з позицій приїжджали виснажені, змерзлі, просякнуті порохом і болем».
Улітку 2024 року підрозділ Джульєтти перекинули на рідну Сумщину, а згодом залучили до Курської операції. Робота на передовій вимагала не лише медичного досвіду, а й швидких рішень, витримки та готовності діяти в умовах постійної небезпеки.
Один із найдраматичніших епізодів стався під час евакуації на броньованому «Хамві».
«Ми забирали важкого пораненого просто з посадки. Броню з нього вже зняли. Закинули його у причіп “Хаммера”, я заскочила слідом зі своїм бойовим рюкзаком, і водій видавив газ у підлогу. За нами почав гонитися FPV-дрон. Машину кидає на ґрунтовці до стелі, а хлопець лежить абсолютно беззахисний. На ходу я швиденько затампонувала рани, заклеїла грудну клітку, а коли дрон пішов на таран — просто лягла своїм тілом і бронежилетом поверх нього, щоб закрити його груди. Це було питання принципу — довезти його живим. Бо кожен поранений для мене — рідна людина».
Іншого разу медикині довелося евакуйовувати одразу десятьох поранених бійців на одному позашляховику. Місця було обмаль, але Джульєтта розсадила й розклала їх «ялинкою»: всі розуміли, що можливості повернутися вдруге може вже не бути.
На відкритій і прострілюваній ділянці біля Суджі машина вийшла з ладу.
Не гаючи часу, медикиня допомогла бійцям укритися під навісами зруйнованих будинків, після чого вийшла на дорогу й зупинила військову вантажівку. Домовилася, щоб найважчих поранених забрали далі.
Усі десятеро того дня вижили.
Війна — це не лише врятовані життя. Це й втрати, з якими потім доводиться жити.
Найтяжчим випробуванням за роки служби для Джульєтти стала загибель близьких їй людей.
«15 серпня на Суджі ми втратили екіпаж евакуації — згоріла наша М113. Загинули четверо надзвичайно рідних мені людей. Я три місяці ночами вила у подушку. Удень ти працюєш, бо знаєш, що мусиш рятувати інших, а вночі приходить невимовний біль. Найстрашніше — це чути в рації, як твої хлопці гинуть на позиціях… Але я морально готова бути тут і виконувати свій обов’язок до кінця».
Водночас саме у батальйоні Джульєтта знайшла велику військову родину, де довіра між людьми вимірюється не словами.
Лицарський Хрест за Авдіївку, Хрест за заслуги — відзнаки її служби як бойової медикині, санінструкторки медичного пункту 3-го механізованого батальйону 61-ї окремої механізованої Степової бригади.
Та особливо важлива для неї довіра побратимів. Вони знають: якщо Джульєтта поряд, вона зробить усе можливе, аби допомогти.
Рятувати людей вона вміла ще задовго до війська. Просто тепер фельдшерці Охтирської підстанції екстреної медичної допомоги доводиться робити це під обстрілами.
Саме у 61-й бригаді Джульєтта зустріла своє кохання — Василя, мінометника із сусіднього підрозділу.
Спочатку Василь просто приходив до медпункту підлікуватися, випити чашку кави, поговорити. Він допомагав Джульєтті опановувати військовий побут, учив керувати автомобілем, розповідав, як облаштовувати бліндажі, копати окопи та поводитися зі зброєю.
Поступово дружба переросла в почуття.
Коли Василя поранило — уламок потрапив йому в спину — Джульєтта була поруч на стабілізаційному пункті й не відходила, поки тривало обстеження.
«Після всього пережитого ми всі були як оголений нерв. Ти розумієш, що життя коротке і завтра може просто не настати. Якщо маєш щось важливе в серці — зроби це зараз. Вася прийшов до мене на крапельниці після контузії, подивився в очі й сказав: “Я тебе кохаю і хочу на тобі одружитися”».
25 квітня Василь зробив офіційну пропозицію — з каблучкою та трояндами, а 3 травня вони одружилися.
Думали просто зайти в РАЦС удвох і розписатися. Але побратими вирішили інакше.
«Коли ми приїхали — туди приперся увесь наш підрозділ, усі побратими-мінометники! Це була справжня казка. Я реально плакала від щастя».
Сьогодні Джульєтта продовжує вдосконалювати військові навички. Вона опанувала керування важкою бронетехнікою — «Козаком», MaxxPro, БМП, вчиться працювати з різними видами озброєння та навчає новобранців тактичної медицини.
Вона переконана: під час війни внесок у спільну справу може бути різним і зовсім не обов’язково кожному служити безпосередньо на передовій.
«Я — українка, це моя сутність. Я — жінка, я — воїн, мені 49 років, у мене двоє дітей, і я — на війні. Я буду воювати до останнього подиху. Якщо ти чоловік чи жінка і в твоїй країні війна — не запитуй, що країна дала тобі. Ти тут народився, виріс, дихав цим вільним повітрям. Не обов’язково всім іти на “нуль” із автоматом: ти можеш ремонтувати машини, готувати їжу, працювати у госпіталі чи штабі. Головне — залишатися людиною та діяти разом».
Після всього пережитого її мрія дуже проста.
«Мій чоловік — мрійник, він розпланував наше життя аж до старості. А моя єдина мрія — вижити, жити у вільній, квітучій Україні, діждатися весілля своїх дітей і коли-небудь тримати на руках онуків. І я ніколи не схилюся перед ворогом».
Підготувала Олена ТЯГЛЕНКО
Читайте також
