Завжди скромний і трохи скептичний до всіляких відзнак та нагород Сергій Подпрятов цього разу офіційного визнання таки не уникнув.
29 липня 2026 року на черговій сесії Великописарівської селищної ради під головуванням селищного голови Людмили Бірюкової Сергію Михайловичу Подпрятову присвоїли звання «Почесний громадянин Великописарівської громади».
Його кандидатура перед цим отримала найбільшу підтримку мешканців громади під час відкритого голосування на офіційній сторінці селищної ради у Facebook, випередивши інших кандидатів із суттєвим відривом.
І це той випадок, коли таке рішення навряд чи когось здивувало.
Серед земляків Сергій Михайлович давно користується заслуженою повагою. Особливо добре стало видно, чого варта ця людська довіра, під час повномасштабної війни.
Магазин «Ізюминка», який тримала родина Сергія та Валентини Подпрятових, продовжував працювати у Великій Писарівці навіть тоді, коли селище вже жило під постійними обстрілами.
Для багатьох людей це була не просто торгова точка, де можна було купити хліб чи інші необхідні продукти. Тут допомагали, підказували, підтримували, іноді просто вислуховували.
До останнього «Ізюминка» залишалася й однією з точок розповсюдження газети «Ворскла». Тож до цього магазину в нас, газетярів, ставлення теж особливе.
Та, мабуть, найбільший внесок Сергія Подпрятова у життя громади вимірюється зовсім не підприємницькою діяльністю.
Важко навіть порахувати, скільки разів після обстрілів він допомагав відновлювати пошкоджені лінії електропередач. А кожен такий ремонт на прикордонні, під обстрілами, — це ризик.
Якось Сергій Михайлович розповідав нам, як працював на електроопорі, лагодив перебиті дроти й раптом побачив дрон.
Той пролетів повз. Чи не помітив людину на стовпі, чи просто не став атакувати — хто тепер скаже.
Сергій потім уже з усмішкою згадував, що за ті кілька секунд у голові встигло промайнути чи не все життя. І ще одна дуже земна думка — що ж він скаже своїй Валечці, якщо після такого ремонту не повернеться додому.
Жартував, звичайно. Уже потім.
Сам Сергій Михайлович переконує, що звання почесного громадянина правильніше було б присвоїти не йому, а дружині Валентині.
І в цьому, за словами пана Сергія, чимало правди.
Бо поки чоловік їхав відновлювати електромережі, допомагати людям чи займатися іншими справами громади, Валентина чекала і хвилювалася. А водночас брала на себе значну частину тієї роботи, яку мав би виконувати сам Сергій як підприємець.
Тому за багатьма його добрими справами справді стоять і її терпіння, підтримка та щоденна праця.
Біля «Ізюминки», до речі, підтримку знаходили не лише люди.
Тут завжди крутилися коти й собаки, яких Подпрятови підгодовували. Можливо, дрібниця. Але саме з таких дрібниць часто найкраще видно добрих людей.
А ще є чимало того, що робив Сергій Подпрятов для Перемоги і про що сьогодні ще не можна розповідати. Після Перемоги обов’язково розкажемо.
І ще один маленький епізод.
Нещодавно ми говорили із земляком-ВПО Віктором Повстяном. Дізнавшись, що Сергію Подпрятову присвоїли звання почесного громадянина, він одразу згадав свою історію.
Якось Сергій підвозив його з Великої Писарівки до Охтирки. Коли Віктор хотів заплатити за дорогу, той відмовився.
«Ти ж мене не наймав. То за що мені гроші?»
Мабуть, саме з таких історій і складається справжня повага земляків.
А написати цей матеріал нас, до речі, трохи підштовхнули самі читачі. Після рішення сесії кілька людей уже встигли зателефонувати й написати нам із простим запитанням — чому «Ворскла» досі нічого не написала про Сергія Подпрятова?
Ну все. Написали.
І щиро приєднуємося до привітань.
Заслужено, Сергію Михайловичу!
Читайте також
Читайте також
