Якби три роки тому Олександру Іляшевичу сказали, що він керуватиме вогнем української самохідної артилерійської установки «Богдана», він би, напевно, лише здивовано знизав плечима. Його стихією була тиша.
До повномасштабного вторгнення Олександр працював майстром лісу в прикордонній Чуйківці на Сумщині. Він не проходив строкової служби, мав статус обмежено придатного і планував присвятити життя догляду за лісом. Проте лютий 2022 року змінив життєві плани мільйонів українців. Замість лісничого одягу Олександр одягнув військовий піксель.
Ранок 24 лютого 2022 року для 22-річного Олександра починався буденно: він збирався на роботу в лісництво. Та звичний перебіг дня зруйнував телефонний дзвінок. Короткі слова «Щось почалося» дали зрозуміти: це війна.
Уже наступного дня Олександр разом із товаришем вирішив іти добровольцем.
— Приїхали, але найближчий військкомат у Ямполі вже не працював. Так війна взяла для мене вимушену відстрочку на пів року, — згадує чоловік.
Улітку Олександра викликали пройти військово-лікарську комісію. Під час оформлення документів працівник ТЦК напівжартома зауважив, що незабаром черга дійде і до обмежено придатних.
Відповідь хлопця була миттєвою:
— Я і зараз готовий.
Ці слова залишилися не лише в пам’яті співрозмовників, а й в особовій справі. За два тижні Олександрові зателефонували знову та запропонували підписати контракт. Далі були медична комісія, швидкі збори й навчання.
30 серпня 2022 року Олександр офіційно став військовослужбовцем 27-ї окремої артилерійської бригади. Підрозділ обрав свідомо: напередодні чув багато схвальних відгуків від знайомих, які там служили.
Свій шлях в артилерії колишній лісівник розпочав номером обслуги реактивної системи залпового вогню «Ураган». Згодом став навідником.
Наступним етапом була українська 155-міліметрова колісна самохідна артилерійська установка «Богдана». Спочатку Олександр служив навідником, а пізніше став командиром гармати.
Сьогодні старший солдат Іляшевич керує артилерійським розрахунком. Роботи вистачає щодня — і для бойової установки, і для її екіпажу.
— Звичайно, ми неймовірно радіємо, коли бачимо на екранах БПЛА пряме влучання в ціль. Бувають, ніде правди діти, і прикрі промахи — це війна, тут аналізуєш кожен постріл. Але найголовніше — пам’ятати, що полюємо не лише ми. Ворог також шукає нас своїми дронами-розвідниками. Тому маскування тут надзвичайно важливе, — розповідає військовий.
Саме на фронті Олександрові стали в пригоді навички, здобуті під час роботи в лісництві. Він уміє читати місцевість, розуміє особливості рельєфу та знає, як використовувати природні укриття.
Те, що раніше допомагало йому доглядати ліс, тепер допомагає берегти бойову машину і побратимів.
Успіхи бойової роботи Олександр скромно розділяє з усім своїм підрозділом. Каже, що йому пощастило з екіпажем: хлопці досвідчені, перевірені боями та добре розуміють один одного.
Більшість із них — земляки, уродженці Сумщини. А коли за спиною рідна земля, мотивація стає особливо сильною.
Проте за кожним бойовим виїздом ховається й особиста тривога. Прикордонну Чуйківку, звідки родом Олександр, його сім’ї довелося покинути через постійні російські обстріли. Рідні переїхали до Сум, але й там безпечною ситуацію назвати не можна.
— Щойно з’являється вільна хвилина — одразу телефоную дружині. Дуже хвилююся за неї та нашого сина. Рідних вивезли із самого прикордоння, але й в обласному центрі постійно гучно, гинуть цивільні люди. Це змушує стискати зуби й працювати по цілях ще швидше та точніше, — говорить Олександр.
Він не планував пов’язувати життя з армією. Його робочим місцем мав залишатися тихий український ліс, а не кабіна бойової машини серед вибухів.
Проте сьогодні саме такі люди, як Олександр, — учорашні лісівники, водії, будівельники, вчителі, підприємці — опановують складну зброю та тримають український фронт.
Вони виконують свою важку роботу, щоб одного дня повернутися до мирного життя, своїх родин і улюбленої справи. Щоб знову спокійно ходити рідним українським лісом.
Олександр Моцний
«Небо тут “брудне”, стріляти доводиться багато»: історія кулеметника Олександра Орлянського
«Там, де потрібні мої руки»: історія артилериста Костянтина Руденка
«Щоб син не знав окупації»: за що воює головний сержант Максим Чернецький
Усі історії українських військових у рубриці «Наші герої»
Читайте також
