Будинки, як і люди, народжуються, живуть, старіють, помирають… Або їх знищують, руйнують вороги, час і байдужість.
У кожного будинку — своя доля. Вона залежить від господарів, постійних чи тимчасових мешканців, від історичних обставин, а ще — від людської пам’яті. Бо поки хтось пам’ятає, будинок продовжує жити бодай у спогадах.
Краєзнавчі розвідки у 2020 році привели вашу кореспондентку на провулок Якова Майтюренка, колишній Інтернаціональний, 19. На той час старий будинок ще стояв.
Років …надцять він був порожнім. Заростав бур’янами, чагарниками, диким виноградом. Вікна були вибиті, стіни облуплені, за цеглою виблискувало дерево. Але садиба залишалася приватною власністю: загороджена, а на хвіртці висів замок.
Зовсім недавно там з’явилися господарі й почали розчищати територію. Що вони планують — невідомо. Самого будинку вже немає. Площа садиби велика. З новими господарями познайомитися не довелося.
А от історія будинку, якого вже немає, вельми цікава.
На жаль, не вдалося дізнатися, коли саме він народився і хто був його першим господарем. Тому поділимося тим, що вдалося зібрати зі спогадів, архівів і розповідей людей.
Неподалік, по сусідству, мешкає Сергій Свердлов. Його батько, Григорій Іванович Свердлов, був відомим охтирським краєзнавцем. Тож яка пам’ять про стару садибу на Майтюренка, 19 збереглася?
Мабуть, старше покоління охтирчан пам’ятає «глазну больницю» і «Дім малютки». Саме там вони й були.
А ще у цьому будинку в різні роки розташовувалися готель для радянських пілотів, повітова насіннєва станція, а в період німецької окупації там мешкали італійські солдати ворожої армії.
Одна будівля — а скільки людських доль, історій і періодів.
Сергій Свердлов згадує:
«Цей дім належав НЕПманам. Побудований, мабуть, у 1925 році. На початку 1930-х тут розташувалася повітова насіннєва станція. Непогано там облаштувалися. Територія станції простягалася до провулку Челюскіна і вулиці Мішечкіна. У головній споруді була лабораторія, ще був погріб і конюшня. Приїжджали сюди люди з колгоспів і одноосібники. Мабуть, за консультаціями.
1941 рік. Почалася війна. У вересні насіннєва станція евакуювалася чи у Воронеж, чи у Саратов. Забрали із собою найцінніше. Залишилося багато меблів. Люди розтягли до своїх господарств. І в нас також довго зберігався стіл із лабораторії — вузький і довгий».
Сталінградська битва, що тривала з 17 липня 1942 року до 2 лютого 1943 року, стала переломним моментом у Другій світовій війні. Радянські війська воювали проти німецьких, італійських, румунських та угорських військ.
Італійські частини були у деморалізованому стані. Муссоліні відкликав їх додому. Так у 1943 році італійські солдати, кілька батальйонів, опинилися в Охтирці. Мешкали вони в будинку колишньої повітової насіннєвої станції.
Сергій Свердлов переповідає:
«Солдати були в жахливому стані. Вони були такі голодні, що поїли всіх котів 9-ї сотні. Люди розповідали, що місцеві підгодовували їх. Італійці, своєю чергою, заробляли на харчі співом. Влаштовували вуличні концерти. Один грав, другий співав. Старі люди згадували їхні дивовижні голоси. На них жаль було дивитися. Німецькі війська жили окремо.
У березні 1943 року італійці покинули Охтирку».
Цей епізод ніби перегукується з рядками Івана Багряного з роману «Людина біжить над прірвою»:
«…А по розквашеній багнюці, проходячи наскрізь місто, мимо бульвару сунеться безкрая лавина таких самих приречених — друзів і товаришів. Вони хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично. Як мовчазна й велика сіра отара… То відступає змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом і жахом італійська армія. Аванті!..»
У березні 1943 року радянські війська вперше звільнили Охтирку. Восени, коли місто визволили остаточно, будинок став готелем для радянських пілотів.
Тут розташувалися батальйони авіаційного обслуговування. На території садиби облаштували баню, кухню, їдальню, службові приміщення і гуртожиток для пілотів.
Пілоти переганяли літаки на фронт у бойові частини. Прилітали в Охтирку за черговою партією, зупинялися тут на відпочинок і летіли далі.
У 1948–1974 роках колишній готель для пілотів перетворився на Будинок немовляти.
У 1974–2001 роках Будинок немовляти переформатували в офтальмологічну лікарню.
Пізніше садибу викупив директор УБР Микола Оринчак. Сам виїхав до Києва, на ворота повісили замок. Будинок став нікому не потрібний. Подвір’я заростало бур’янами, садок — чагарниками, сам будинок — диким виноградом.
Була й пожежа. Її загасили.
«Стоїть собі, журиться будівля. Гірко дивиться розбитими вікнами на світ Божий. І нікому нема до нього діла», — так згадували цей дім.
Надія Олексіївна Лагода працювала медсестрою-вихователькою у “Домі дитини” в 1960-х роках упродовж п’яти років.
Вона згадує:
«На той час директоркою дитячого будинку була Лідія Микитівна Нестеренко. А я якраз закінчувала навчання в нашому медучилищі. Та ще й грала на баяні. І Лідія Микитівна посприяла тому, щоб мене направили в дитбудинок.
Діток було десь до 70 чоловік. Це були діти, від яких відмовилися, або батьки не могли їх утримувати.
На території дитбудинку стояли головний корпус, кухня, сарай, конюшня, пральня і ще якісь господарчі споруди. У головному корпусі жили дітки середньої і старшої групи. А немовлята знаходилися у будинку неподалік. Туди тричі на день приходили матері, щоб погодувати своїх дітей, яких не могли утримувати.
У нас був свій кінь. Конюх Олексійович щодня запрягав його і їхав на базу за продуктами».
Надія Олексіївна пам’ятає і працівників, і побут дитячого закладу:
«Кухарки Кулина Олексіївна та Клавдія Володимирівна добре готували. Дитмайданчик був прямо у дворі. На ньому діти гралися, ми проводили заняття і відпочивали. Гуляти діток виводили на провулок Інтернаціональний.
Лідія Микитівна організовувала виїзд усього колективу на річку — прати ковдри й килими. Працювали за графіком, без свят і вихідних. Та спогади про ті часи в мене найкращі.
Лідія Микитівна дуже піклувалася про своїх вихованців та й про весь дитбудинок загалом. Щоранку вона йшла до головного лікаря Охтирської ЦРЛ Анатолія Загнойка виписувати продукти. Дітки завжди були чистенькі, нагодовані.
Взимку діти спали у спальних мішках на веранді — з метою оздоровлення. 1 червня дітей вивозили до річки. Але не купалися, гуляли по луках.
Лідія Микитівна усиновила і виховала двох сиріт — Лєночку і Мішу.
Трирічних дітей переводили в інший дитбудинок на вулиці Шевченка. Зараз там дитсадок “Теремок”. У 1974 році Будинок немовляти перевели в Суми».
Після Будинку немовляти у старій садибі почало працювати офтальмологічне відділення.
Генрієтта Павлівна Красовська, завідувачка офтальмологічного відділення, згадує:
«У нас було відділення на 40 ліжок. Усе, що залишилося після дитбудинку, перейшло до нас, дещо змінило призначення.
В одному приміщенні були операційна і фізкабінет. У старому будинку — палати для хворих.
Спочатку ми обслуговували три райони: Охтирський, Тростянецький, Великописарівський. Потім тільки свій. Майже всі ліжкомісця були зайняті.
Травми очей часто були, бо у місті було скільки заводів і фабрик! І побутових травм було багато, і захворювання очей».
Генрієтта Павлівна пригадує, що територія офтальмології була великою і придатною для відпочинку хворих:
«Палати були великі, для хворих це не дуже добре. Важкувато було, коли ще не було по провулку асфальтованої дороги. А до нас же постійно курсував транспорт — і продукти привозили, і швидкі приїжджали.
Територія офтальмології велика була, хворим було де прогулятись. Яблуневий садок, літні павільйони. Гуляли в основному чоловіки, вони ж люблять свободу. Яблука більше хворі їли. Медперсоналу ніколи було. Багато було роботи. Але ми непогано облаштувались.
Хто побудував цей дім — не знаю. Але колись зайшов підліток на територію, відпочити чи прогулятись, і заявив: “Тут усе моє…”. А потім нас перевели в хірургію ЦРЛ».
Юрій Миколайович Богданов, лікар з гігієни харчування, теж бував у Будинку немовляти.
Він згадує:
«Пам’ятаю Лідію Микитівну на планерках, її занепокоєння щодо харчування підопічних дітей. Мені доводилося бувати в Будинку немовляти.
Це був старий добротний будинок із міцного дерева, обкладеного цеглою. На цеглинах були літери виробника. Будинок точно будували колишні охтирські купці до революції 1917 року.
Кімнати великі, світлі, з високою стелею і великими вікнами.
Поступово окремі будівлі відійшли в приватну власність до нинішніх багатіїв».
Будинку вже немає. Але його історія збереглася у журналістських архівах.
Історія Охтирки, як і всієї України, досі має свої білі плями. 1920–1930-ті роки — наче «скелети у шафі». У музеї не знають, хто саме був той НЕПман чи купець, що побудував дім, бо довоєнна документація була знищена.
У БТІ інвентарна справа зберігається лише з 1945 року. У державній власності будинок належав «Домоуправлінню №4».
Старі люди померли. А нинішні сусіди розводять руками:
«Не знаємо, не питали у батьків, а старше покоління мовчало, бо не можна було розповідати…»
Російсько-українська війна триває. І жахливі злочини росіян тривають. Гинуть люди. І будинки гинуть, як люди.
Кожен дім зберігає свою історію: родинну, місцеву, державну. Одні будинки зникають від старості й байдужості. Інші — від ворожих снарядів, дронів, ракет і пожеж.
І це вже новітня історія, яку потрібно зберегти. Бо в ній — не лише цегла, дерево, вікна й двері. У ній — людські голоси, дитячий сміх, робота медиків, кроки пілотів, чужі солдати, мовчання сусідів, архівні рядки і пам’ять міста.
Будинку на провулку Якова Майтюренка, 19 уже немає. Але поки про нього говорять — він ще не зовсім зник.
Валерія Бакуліна
Чиатйте також
