Вечірнє читання
Ніна збиралася у відрядження до столиці. У невелику валізу складала нехитрі речі: сукню, спідницю, білосніжну кофтинку, з яскравим орнаментом піжаму. Її п’ятирічний син Владик приніс хатні капці.
– Мамочко, не забудь змінне взуття, нехай твої ніжки відпочинуть від вуличних черевиків, – зі знанням справи серйозно виголосив повчання хлопчик. Саме так казала йому мама, коли він збирався в гості до бабусі.
– Дякую, мій добрий і уважний помічнику, – розсміялася Ніна, пригорнувши сина. – Якого гостинця ти чекаєш із Києва?
– Я хочу… – Владик уважно подивився на маму, покліпав оченятами, наче збирав до купи думки, і тільки тоді таємниче зашепотів: – Привези мені м’яку іграшку.
– Ой синочку, – здивувалася Ніна, – так у тебе ж он ціла рота плюшевих звіряток: ведмедик Боа, зайчик Вуханьчик, лялечка Танюша, леопард Лео, жабка Квакушка…
– Мамо, – перебив Ніну хлопчик, – іграшок у мене багато, але жодної киці! Привези блакитну.
І Ніна пообіцяла виконати, як їй здавалося, таке просте прохання.
* * *
Упоравшись із робочими моментами, Ніна рушила до центрального універмагу. Але ні у відділі іграшок, ні в інших спеціалізованих дитячих магазинах, де з полиць на жінку весело споглядали бусинками-ґудзиками м’які іграшки на будь-який смак, киці, тим паче блакитної, не було.
До відправки потяга залишалося менше години, тож Ніна вирішила зазирнути ще в одну крамничку поблизу залізничного вокзалу. Розчаровано оглядаючи дитячий асортимент, жінка ледь стримувала сльози.
– Але я не можу повернутися додому без гостинчика для сина, – бубоніла про себе.
Вона передчувала як розстроїться дитина, коли не отримає бажаного подарунка, навіть уявила личко й дві сльозинки, що котяться по щічках, скривлені губенята. Ні, її Владик не був вередливим, ніколи не вимагав чогось такого особливого, навіть із подивом сприймав капризи дітей. «Чого дівчинка (чи хлопчик) кричить і ніжками тупотить?» – завжди питав, споглядаючи десь у магазині неприємну ситуацію. «Вимагає купити іграшку чи цукерки», – відповідала Ніна. «Чого рюмсати, може, у мами грошей немає», – резюмував на те Владик. Інколи він, як і всі діти, теж чогось просив. Тоді Ніна одразу відмовляла в покупці, пояснюючи причину, або обіцяла придбати, коли буде фінансова можливість. І син добре засвоїв: мама ніколи не обманює. Тож тепер Ніна була на грані катастрофи, адже вона завжди виконує обіцянки. І раптом серед різних плюшевих звіряток, що займали кілька полиць, її погляд вихопив рожеве слоненя. Точнісінько таке, як в улюбленому мультику Владика про Петрика П’яточкіна. Миттєво визрів план – й іграшка тут же опинилася в сумці.
Ніна розрахувалася на касі та швиденько подалася на вокзал, де одразу кинула оком на табло, шукаючи потрібну платформу. Тієї миті її хтось штовхнув. Жінка з несподіванки зробила кілька кроків убік, і тільки тоді озирнулась, але не побачила нікого поруч.
– Якась містика! – здригнулася всім тілом. Огляділася довкола й заклякла на місці, широко розкривши очі. Через скло вітрини маленького вокзального кіоску її буквально буравила чорними очицями-бусинками невеличка пухнаста киця. Блакитна.
* * *
Щойно Ніна відчинила двері квартири, як на порозі дитячої вималювалася заспана постать у піжамці. Хлопчик із радісним вигуком «Мама приїхала!» впав у неньчині обійми.
– Ти за моєї відсутності був слухняним? – запитала жінка, коли залишила на вішалці у передпокої плащ, а хлопчик вкотив у кімнату валізку й сів на канапу, затамувавши подих в очікуванні.
– Я був ду-у-уже слухняним, – відповів, не моргнувши й оком.
– Тоді тримай! – і Ніна простягла сину іграшку.
– Ой! – щасливо вигукнув той – Киця. Блакитна. Саме про таку я й мріяв.
– Але це ще не все, – мама таємниче всміхнулася.
Оченята малюка засвітилися цікавістю.
Уявляєш, іду я Хрещатиком, – почала розповідь ненька, – і раптом звідки не візьмись мені назустріч біжить рудоволосий малюк у синьому комбінезоні, одягнутого поверх картатої сорочки. І одразу до мене. «Це ви мама Владика?» «Так, це я», – відповідаю. «А я – Петрик П’яточкін. Знаю, що ваш син слухняний і чемний хлопчик, допомагає мити посуд, підмітати підлогу… Передайте йому від мене привіт».
– Мамо, це ти все вигадала? – підозріло зирнув на Ніну син.
– Чому ж? Дивися, Петрик передав тобі в подарунок св
ого друга, – і жінка вручила іграшкове слоненя.
Від захоплення малий аж ротика відкрив, а на щічках заграв рум’янець.
– Це мені? Від П’яточкіна? – малий крутив у руках слоненя, усе ще не вірячи в несподіваний особливий презент. – А що він ще передав?
– Він сказав, що слоненятко віднині стане для тебе вірним другом і даруватиме радість щодень. А ще Петрик побажав тобі залишатися добрим і щирим хлопчиком, таким, як ти є.
… Увечері, коли сонечко вляглося спати, Владик, побажавши рідним доброї ночі, і собі поспішив до дитячої. Як завжди, на ліжечку на нього чекала незвична «родина»: улюблені плюшеві друзі, які допомагали хлопчику почуватися затишно й у безпеці. Але на цей раз найпочесніше місце поруч із малюком зайняли блакитна киця Мурка й рожеве слоненя Петрик, які наповнили дитяче серденько щемною радістю. Обережно пригортаючи їх до себе, Владик відчув їхню м’якість і теплоту. Він заплющив оченята й за якусь мить подався у снах відкривати світи з новими друзями.
Наталія РОЗТОРГУЄВА
12.12.2025
