З 2014 року у нашому лексиконі міцно закріпилося слово «переселенці». Або, як ще їх офіційно називають, – «внутрішньо переміщені особи». Це люди, які через розпочату 10 років тому збройну агресію здичавілих сусідів-росіян змушені були змінити місце проживання і шукати прихистку в більш-менш захищених областях України. Зокрема, й на Сумщині, де сьогодні нараховується 90,2 тисячі осіб, які, рятуючи свої життя, перебралися сюди із зони бойових дій. Усіх їх об’єднує отой статус «ВПО», та, попри, здавалося б, однакові стартові умови для свого «перезавантаження» на новому місці, доля кожного з них складається по-різному. Нерідко – й драматично.
Останній поїзд
…Елеонорі Акопян, вірменці за національністю, від війни випало тікати двічі. Вперше це трапилося у 1988 році, коли на Кавказі вчергове спалахнув багаторічний етнічний і територіальний конфлікт між вірменами та азербайджанцями за контроль над Нагірним Карабахом. Тоді їй у 10-річному віці разом із батьками та двома братами і сестрою довелося поспіхом міняти місце проживання. –
– Ми жили в Баку, я там народилася. Ніяких утисків з боку азербайджанців тоді не відчували, у нашому під’їзді мешкала виключно інтелігенція. Коли почалася ця заварушка, нас ніхто не чіпав, ми ходили в школу. А от у будинку поруч, вірменин, який там проживав, скаржився, що їх почали залякувати, малювати на стінах труни. А згодом вже й нашому батьку подзвонили на домашній телефон. «Виїжджайте або ми вб’ємо усю сім’ю», –почув він у слухавку. Я тоді мало що розуміла, а мама з татом в один момент посивіли не по роках, – пригадує своє дитинство Елеонора Акопян.
Залишивши в Баку 4-кімнатну квартиру з гарним ремонтом, її сім’я перебралася до Вірменії. На біду, наприкінці того ж таки 1988 року там стався катастрофічний землетрус. Серія підземних поштовхів за 30 секунд практично знищила місто Спітак і зруйнувала міста Ленінакан (нині Гюмрі), Кіровакан (нині Ванадзор) і Степанаван. Переживши, як каже Елеонора, холод і голод, багатодітна родина в пошуках спокійнішого життя невдовзі опинилася в Україні, а саме – у Донецьку.
Тут вона закінчила школу, вийшла заміж, народила двох дітей. І якби їй хтось сказав, що згодом і це місто стане небезпечним для проживання, – нізащо б не повірила. Та настав 2014 рік і Елеонорі вже вдруге довелося стати біженкою.
– У мого чоловіка була у паспорті вінницька реєстрація. Мабуть, через це під час перевірки документів його затримали і кинули «на підвал». Довгий час про нього не було інформації, але вже тоді стало зрозумілим, куди все йде і чим може скінчитися. І якщо до цього ще жевріли певні сподівання, що, можливо, ситуація якось наладиться, то після сумніви у тому, що треба вибиратися з Донецька, зникли. І по поверненні чоловіка ми наступного дня купили квитки на потяг до Сум. Як виявилося, сполучення між цими містами відразу й обірвалося: той поїзд виконав останній залізничний рейс на Слобожанщину, – розповідає Елеонора.
Наперекір війні
Це був липень 2014 року. Суми місцем нового проживання були обрані не спонтанно. Ще у травні сюди до дальніх родичів перебралася сестра Елеонори з дітьми, які наполегливо кликали її приєднатися до них. Отож, вирішили триматися разом.
З пошуками квартири для сім’ї допомогла місцева вірменська громада, яка оплатила й два перших місяці проживання родини у квартирі.
Спочатку, зізнається Елеонора, Суми не справили на неї враження. Але згодом вони з містом поріднилися, воно стало для них своїм, як і місцеве населення. Тут діти, Григорій і Ануш, які носять прізвище Аллахвердян, пішли до школи, Елеонора ж влаштувалася на роботу.
З адаптацією на новому місці, за її словами, особисто в неї проблем не було, а ось сину Григорію в школі доводилося важкувато. Був навіть випадок, коли він, прийшовши після уроків додому в сльозах, кинув рюкзак і заявив, що більше не піде до школи, бо там, мовляв, один із учителів його принижує.
– Це був 6-й чи 7-й клас. Я пішла після цього до школи, поговорила з педагогом, хоча, розумію, що треба було зробити це раніше. Але син якось був закритий у собі, не розповідав про свої переживання, тож і реакція виявилася запізнілою, – говорить Елеонора.
Розпочата росіянами поза рік тому повномасштабна війна, цілком можливо, зробила б у житті сім’ї ще один крутий поворот, однак втретє ставати біженкою Елеонора не захотіла. Виїхавши на початку вторгнення окупантів ненадовго із Сум до Полтави, родина разом зі своїми родичами невдовзі повернулася до міста. Адже тут вона, якщо так можна сказати, вже пустила коріння, і було б згубно дати загинути тим паросткам нового життя, які сім’я пустила на новому місці.
Елеонора Акопян. Приємно отримувати квіти на день народження.
Тремти, рекорде, ти будеш битий!
Особливо, звичайно, це стосується дітей, які демонструють успіхи своєї інтеграції в місцеву громаду.
Так, Ануш після закінчення факультету іноземної філології та соціальних комунікацій Сумського держуніверситету відкрила власну приватну школу, у якій навчає своїх учнів англійській мові. Не порвала вона з ними зв’язків навіть під час свого короткотермінового виїзду до Польщі, більше того, займалася там із дітьми українців.
Що стосується Григорія, то він, здобувши після школи спеціальність за фахом «металообробка» у Сумському машинобудівному коледжі, за порадою неньки пішов вчитися на масажиста. Чому саме на нього? Бо в голові у хлопця застряли сказані кимось давно слова про його «золоті руки». Тож, мабуть, був хист до цього, покликання, бо не кожен візьметься працювати з людським тілом, тим більше, не кожному це дозволять.
Ази цієї роботи Григорій опановував у реабілітаційному центрі «VIDNOVA». Навчання на нетривалий час перервав виїзд до Полтави, однак по поверненню воно продовжилося.
– Практики було багато, а ось теоретичних знань бракувало. Попрацював деякий час у свого наставника, масажистом у спортивному клубі «B-tone», і зрозумів, що нового для себе я вже нічого не відкрию. То й вирішив за порадою мами започаткувати власну справу. У цьому мені допомогла вся моя рідня. Якось полюбив це заняття, мені подобається, що людям стає легше після сеансу. Важливо усвідомлювати, що маєш сенс життя, що твоя робота приносить людям користь, – ділиться думками Григорій.
З ним ми розмовляємо у його власному масажному кабінеті, що відкритий у самісінькому центрі Сум, неподалік центрального ринку. Працює він із липня 2023 року. Спочатку, пригадує Григорій, могло бути й два клієнти на тиждень, тобто, з урахуванням вартості оренди приміщення (а це понад п’ять тисяч на місяць), витрат на необхідні для проведення масажу матеріали, робота була «в мінус». Але згодом бажаючих оздоровитися у молодого спеціаліста ставало все більше, зараз кількість постійних клієнтів вже сягнула півтора десятка. В їх числі й ті, хто знає його ще з роботи в «B-tone». Враховуючи велику конкуренцію в цьому сегменті надання оздоровчих послуг, показники дуже і дуже пристойні, особливо – як для 20-річного юнака.
– 15 людей – це, вважай, 15 годин. Від інших масажистів мене вирізняють помірні ціни і тривалість сеансу, що сягає від 30 до 50 хвилин. Хоча, як то кажуть, по повній програмі масажую не всіх, деякі люди просто не витримують на столі майже годину під навантаженнями. Я більше зосереджений на лікувальному масажі, коли у людини десь щось болить. А масаж у чистому вигляді, погладжування, як його називають, хоч і вмію робити, однак душа до нього в мене не лежить, – ділиться нюансами своєї роботи Григорій.
Головним натхненником у своєму житті він називає маму.
– Вона мене завжди підштовхувала. Найцікавіше, що саме їй я масажі не роблю, хоча в основному всі родичі користуються моїми вміннями. А загалом професію свою люблю, подобається з людьми спілкуватися. Перший час було важко. Руки забиваються, втомлюєшся. А потім звикаєш. Особливо, коли працюєш із постійними клієнтами, тоді час минає швидко.
Те, що Григорій із вибором своєї професії потрапив, що називається, у «яблучко», засвідчує не тільки постійно зростаюче число його клієнтів, а й відгуки професіоналів про роботу молодого фахівця. Один із них сказав, що Григорію притаманний авторський стиль у виконанні масажу. Він може бути в потрібному моменті інтенсивним, в іншому – навпаки. Таку характеристику розтиранню тіла, яке робить масажист, дав його викладач у Сумському державному педагогічному університеті. Там Григорій у навчально-науковому інституту фізичної культури здобуває освіту за спеціальністю «терапія і реабілітація». Тобто паралельно з наданням оздоровчих послуг, або виконанням практичної роботи, де він руку вже точно набив, юнак ще отримує й такі необхідні йому теоретичні знання. Адже, окрім бажання самовдосконалюватися, ще має й потаємну мрію: зазіхнути на рекорд України з безперервного масажу, який зараз вимірюється 25 годинами і 3 хвилинами.
Розповідаючи про власні здобутки, Григорій не забуває сказати добре слово і про інших своїх родичів, зокрема, двоюрідного брата, який теж відкрив у Сумах свою справу, має власне швейне ательє. Такі успіхи він насамперед пов’язує зі згуртованістю рідні, яка разом і в біді, і в радощах, завжди готова підставити плече одне одному.
Про Суми Григорій говорить з теплотою.
– Воно для мене вже рідне місто, бо я Донецьк майже не пам’ятаю. Тут у мене багато друзів, знайомих, на цих затишних вулицях зустрів кохану, Софію, студентку медичного інституту Сумського держуніверситету, вона мені, до речі, всіляко допомагає і підтримує: веде онлайн сторінку в соцмережі, бо я не встигаю, слідкує за порядком в кабінеті, – говорить юнак.
Він пригадує, як по поверненню з Полтави допомагав ТРО, набивав мішки піском для облаштування блокпостів, тим самим роблячи свій маленький внесок у захист міста.
Не плакати за втраченим, цінувати те, що маєш
Розповідаю про цю сім’ю, і впадає у вічі важливий момент. На нього, до речі, звернула увагу й сумська правозахисниця Наталія Єсіна, яка не один рік працює з переселенцями: у даному випадку маємо приклад двостороннього руху назустріч одне одному ВПО та громади. Тобто громада надала притулок біженцям, а ті, в свою чергу, своєю працею роблять посильний внесок у її розвиток. І те, що таким чином інтегрованими у територіальну громаду виявляються насамперед молоді люди, – досить показова річ. Бо не кожна людина старшого віку у пошуках роботи, заробітку готова відкрити власну справу; здебільшого такі все ж чекають допомоги від держави. А це справа дуже довга, нерідко і безперспективна. Молодь же схильна ризикувати, і у підсумку цей ризик, як бачимо, виправдовується.
Ануш та Григорій Аллахвердян (праворуч) з двоюрідним братом Олексієм та двоюрідною сестрою Альвіною.
Хоча, звичайно, переселенцям, які починають життя на новому місці фактично з нуля, хотілося б, аби задекларовані для них державою пільги та гарантії залишалися не тільки на папері. А таке часто-густо трапляється. Наприклад, якщо Елеонора Акопян таки домоглася, аби її доньку при вступі до СумДУ взяли на бюджетне місце як ВПО, то Григорію своїм аналогічним правом скористатися не вдалося, і йому за кожен місяць навчання доводиться платити зараз близько двох тисяч гривень. Це стосується й деяких інших речей, про які, втім, багато хто з переселенців воліє не згадувати.
Можливо, тому, що знають вагу втрат і знахідок. І, з огляду на пережите, воліють не плакати за втраченим, а цінують те, що мають зараз, примножуючи його. Принаймні, Елеонора Акопян сприймає життя саме через цю призму.
– Я себе вважаю інтегрованою у громаду. Мені в цьому місті затишно. Я себе тут добре відчуваю. Поганих людей у Сумах я не зустрічала. Або скажу так: відверті недоброзичливці серед сумчан не траплялися. От із мого регіону такі були. З переселенцями окремо не спілкуємося. Раніше було небагато таких людей, ми особливо і не дружили, а зараз не підтримуємо контактів. Чесно скажу: в Донецьк взагалі не хочу. І діти мої теж. Хоча був такий момент, коли думала про повернення, бо втомилися жити на орендованих квартирах. А діти сказали: «Ні!». Тут все гарно, все нам подобається. Ми адаптувалися нормально. Допомога? Діти викручуються самі. Зараз ми знімаємо трикімнатну квартиру, платимо чотири тисячі плюс комуналка. Це недорого, і нам, можна сказати, пощастило з цим житлом. За нинішніх умов придбати своє нереально. А Гриша мріє купити машину, хлопець все ж таки.
…Війна брутально втрутилась у наше життя, змінивши його для кожного українця. І головне для нас усіх зараз – не опустити руки, не зневіритися, як би важко не було. Приклад родини Елеонори Акопян та тисяч і тисяч інших, які мають схожу долю, дає підставу вірити, що ми з гідністю пройдемо через усі випробування і не втратимо себе у цій боротьбі.
Сергій ХАНІН
