Повномасштабна війна розкидала людей по різних містах і країнах, а частину змусила залишатися вдома під щоденними обстрілами. У таких умовах місцева газета стала не символом, а практичним способом зберігати зв’язок між тими, хто виїхав, і тими, хто лишився. Це не «ностальгія», а робочий місток, який дозволяє громаді не зникнути в хаосі війни.
Громада, що живе у різних місцях — але в одному інформаційному полі
За останні роки частина мешканців Великописарівської громади оселилася в інших областях України, а частина — за кордоном. Дехто з них повернувся, але багато досі живуть у тимчасових оселях, орендованих кімнатах, гуртожитках чи у приймаючих сім’ях.
Куди б люди не виїжджали — у Полтавську, Харківську, Черкаську області, у Німеччину, Італію чи Чехію — вони всі кажуть приблизно одне й те саме: хочемо знати, що відбувається вдома.
Не загальних новин, а тих, де ти впізнаєш школу, фельдшерський пункт, знайомі прізвища й події, які стосуються твого двору. Тому багато переселенців попросили рідних надсилати їм «Ворсклу» якщо не паперову, то у електронному форматі
У кількох містах України вже навіть є невеликі компанії «великописарівців», які читають газету разом і обговорюють новини так, як робили це вдома.
Навіщо газета тим, хто за кордоном?
У багатьох наших земляків у Європі є стабільний інтернет, доступ до сайтів і соцмереж, отримують електронну «районку». Але вони все одно просять надіслати їм друкований номер — паперовий із запахом, хоча б до свята.
Психолог Ірина Машніцька пояснює це дуже просто. Людина, яка змушена жити далеко від дому, прагне точок опори — чогось, що не змінюється разом із новою адресою.
Пані Ірина додає:
— Для багатьох переселенців місцева газета — це спосіб втримати відчуття приналежності. Це не про інформацію. Це про те, що десь там, у твоєму селищі, життя триває, і ти до нього досі належиш. У цьому немає слабкості — це нормальна потреба зберегти себе.
Саме тому «Ворскла» у валізах і сумках, конвертах і посилках подорожує далі, ніж навіть редакція могла собі уявити.
Як «Ворскла» доходить туди, де майже нічого не доходить
У селах, що близько до кордону, доставка пошти працює нерегулярно. Частину роботи беруть на себе редакційні працівники, які організували власно редакційну доставку. Шотижня вони їдуть кількома маршрутами, залежно від ситуації на дорогах та безпеки.
Зараз основні напрямки — Кириківка, Рябина, Добрянське, Ямне, Тарасівка, Розсоші, Пожня… та Велика Писарівка. У кожному селі є своє місце, де читачі знають, що можна забрати номер. Це, зазвичай, магазин або приватний двір, медичний заклад чи старостат.
Такі «точки збору» виникли природно — без спеціальних рішень. Просто там, де людям зручно.
Хаб, де газета — привід поговорити
В Кириківці газету зазвичай беруть у «Ветаптеці». Спершу це було кілька примірників на полиці, але з часом магазин перетворився на маленький інформаційний вузол. Люди забігають «на хвилинку», а залишаються на кілька, а то й довше, щоб разом із керівником хабу Володимиром Бодарєвим (власником магазину) обговорити новини, запитати, що чути з громади чи не влучило вчергове кудись КАБом і, не дай Бог, чи не поранило (а то й гірше) когось із земляків, які залишилися в прикордонні
Пан Володимир, каже, що місце зустрічі, а потім справжній хаб «Ворскли» виникли тут стихійно.
Люди звикли, що газета тут. Хтось бере для себе, хтось — для сусідки, якій важко ходити. І це підтримує нас усіх, бо ми поруч.
У Груні, де кілька десятків переселенців живуть у ліцеї, «Ворсклу» чекають щотижня так, ніби це зустріч із рідним селом. Одна зі старших жінок сказала:
— Мені здається, що я ще тримаюся тільки тому, що читаю про своїх знайомих.
Історія з Будинку ветеранів
В Охтирському Будинку ветеранів живуть Анатолій і Лідія Устименки з Великої Писарівки. Вони мають обмеження в пересуванні й часто залишаються без стабільного зв’язку. Для них газета — це єдине стабільне джерело новин про громаду.
Анатолію Микитовичу важко читати дрібний шрифт, тому читає дружина. Вони зберігають усі отримані номери. Говорять:
Ми не знаємо, коли повернемося додому. Але хоча б знаємо, що там відбувається — хто чим живе, як тримаються наші люди.
Це не історія про ностальгію. Це про доступ найнезахищеніших категорій громадян до інформації.
“Ворскла” як міст єднання
Інколи читачі самі приходять або приїжджають на умовне місце зустрічі. Пані Ольга з Кириківки чекає на газету як на щотижневу головну подію. Її син служить у ЗСУ і щороку оформляє передплату. Каже, щоб мама не лишається без новин.
У Солдатському в гуртожиток для ВПО газету передплачує Анюта Пінькас, теж переселенка з Великописарівської громади громади. Вона каже, що це — найпростіший спосіб підтримати земляків, які живуть далеко від дому і без родичів поруч.
Редактор «Ворскли» Олексій Пасюга говорить, що сила «Ворскли» у її надійності та стабільності доставки до передплатників. Друковане видання без інтернету та електрики надходить до читачів. А це дозволяє їм тримати зв’язок з громадою та отримувати лише перевірену інформацію.
Психолог Ірина Машніцька тут додає важливу деталь:
— Люди, розкидані війною, часто тримаються за газету так само, як за фотографії чи якійсь дорогі серцю речі з батьківщини. Але газета не про минуле — вона про відчуття для читачів, що вони досі частина громади, і це зменшує тривожність та самотність.
Газеті теж потрібна підтримка
Майже 40% місцевих видань в Україні за останні два роки припинили існування. Причини зрозумілі: подорожчання друку, складності з доставкою, відсутність реклами, переїзди редакцій, обстріли.
«Ворскла» працює завдяки читачам. Інакше навіть за підтрики грантодаців вона буде непотрібно. Кожна передплата —це можливість працювати далі й доносити новини до людей, які не мають інших каналів зв’язку.
Тому звернення газетярів просте:
підтримайте газету передплатою;
нагадайте сусідам і знайомим, що видання продовжує виходити;
допоможіть тим, хто не може оформити передплату самостійно.
Це — важливо не тільки для видання. Насамперед це для того, щоб зберігався зв’язок між земляками, зв’язок з батьківщиною.
Доки «Ворскла» потрапляє в руки тих, хто виїхав, і тих, хто лишився біля кордону, приходить у домівки, магазини, ветеранські оселі, гуртожитки, лікарні, громада залишається разом.
Олена ТЯГЛЕНКО
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
