Тиждень, що минає, знову був важким для нашого прикордоння. У Великописарівській громаді практично щодня ворог нищить по кілька домогосподарств. Найбільше дістається Великій Писарівці, Ямному, Розсошам, Лугівці. Горять хати й господарські будівлі, люди отримують поранення. Є загиблі.
Не припиняються удари й по Кириківській громаді. Протягом тижня тут також було кілька прильотів по різних об’єктах. Раніше в громаді були зруйновані кілька веж мобільного зв’язку, і ворог продовжує атакувати як об’єкти зв’язку, так і іншу інфраструктуру.
Та одна звістка цього тижня особисто для мене стала особливо болючою.
Загинув Володимир Іванович Карпенко — добре відомий у Великій Писарівці фотограф і музикант.
Дрон наздогнав його зовсім недалеко від дому, неподалік парку Загиблим воїнам у Великій Писарівці.
Для багатьох великописарівців Володимир Карпенко був передусім фотографом. Через його об’єктив пройшли сотні, а може, й тисячі наших земляків.
Для мене ж із ним пов’язаний ще й початок важливого етапу в роботі у «Ворсклі».
У далекому 1996 році Володимир Іванович залишив роботу фотокореспондента газети, відкрив власне фотоательє, почав свій бізнес. А я став його наступником у редакції.
І саме він тоді багато чого мене навчав.
Газета у ті роки друкувалася високим друком. Для фотографій виготовляли спеціальні гідрофотні пластини — фактично матриці, з яких зображення вже переносилося на газетну сторінку.
Працювати з ними мене теж навчав Володимир Карпенко.
Сьогодні ця технологія здається майже музейною. А тоді все було звичайною редакційною роботою: плівка, проявлення, друк фотографій, підготовка кліше.
Не натиснув кнопку — і фото вже на сайті. До кожного знімка треба було пройти цілий шлях.
Минуло тридцять років.
І тепер доводиться писати про загибель людини, яка колись учила тебе працювати.
Володимир Іванович був не лише фотографом.
Він багато років грав у духовому оркестрі. Неодноразово виступав і в тому самому парку Загиблим воїнам, неподалік якого обірвалося його життя.
Тут звучав оркестр під час урочистостей до Дня Перемоги. І серед музикантів був Володимир Карпенко.
Досвідчений музикант, він був наставником і для молодших. Підказував, допомагав, учив, передавав те, що сам знав і вмів.
Музика у родині Карпенків мала особливе місце.
Батько Володимира Івановича — Іван Филимонович Карпенко — був відомим музикантом, багато років керував духовим оркестром, мав звання Заслуженого працівника культури України.
Не так давно його не стало.
І навіть поховання Івана Филимоновича вже відбувалося в умовах війни.
Володимир із другом, ховаючись від дронів, везли батька на кладовище на звичайній садовій тачці. Самі й поховали.
Без оркестру, яким він керував стільки років.
Без великого прощання.
Бо яке прощання, коли над головою дрони і будь-якої миті може прилетіти.
Тепер загинув Володимир Карпенко.
Чи вдасться вивезти його на безпечнішу територію для поховання — поки невідомо.
Хоч би просто змогли поховати.
Страшно навіть таке писати. Але це сьогоднішня реальність Великої Писарівки.
Людина може загинути неподалік власного дому, а потім рідні й знайомі змушені думати, як забрати тіло, як доїхати до кладовища і як самим не стати мішенню для чергового дрона.
І тут уже важко знайти якісь правильні слова.
Особисто для мене Володимир Іванович Карпенко залишиться фотографом, музикантом, наставником для молодших і людиною, яка свого часу навчала й мене тонкощів газетної роботи.
Світла пам’ять, Володимире Івановичу.
Щирі співчуття рідним і близьким.
Страшно й гірко від безсилля.
Читайте також
