До 85-річчя від дня народження Анатолія Стріляного
Зазвичай, статтю про відому людину писати легше, якщо ти її добре знаєш. Анатолія Івановича Стріляного я бачив раз у своєму житті, років сім тому, завдяки наполегливості мого старшого друга (і колишнього шефа), Віктора Кириловича Савченка. (Понад десять років, з 1986-го, ми з Савченком працювали під одним дахом: Віктор Кирилович – генеральним директором Сумського обласного телерадіокомітету, я – головним редактором обласного телебачення. Шеф позиціонував себе на посаді «телерадіочиновника» винятково газетярем, адже тривалий час присвятив пресі – до призначення на нову посаду власним кореспондентом газети «Правда Украины» в Сумській області). Так ось, я часто чув від Савченка прізвище – Анатолій Стріляний, який по праву входив тоді до когорти найвідоміших журналістів колишнього СРСР, поряд із Василем Пєсковим, Анатолієм Аграновським…
Вагому частину свого творчого життя А. Стріляний віддав газеті «Комсомольская правда», яка особливо за часів перебудови (горбачовський період) була досить сміливою й демократичною. Там він публікував матеріали переважно на сільську тематику, яка була ближче до серця. Скажу, що про журналіста Стріляного я багато чув ще навчаючись на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка… Ось тільки не знав, що його біографія пов’язана із Україною, з нашим краєм.
Цей чоловік виявився настільки українським, що невдовзі після здобуття Україною незалежності, перебрався жити в село Рябина Великописарівського району Сумської області. З рідної «екзилії» надсилав матеріали в різні світові ЗМІ, з якими постійно співпрацював. Саме в Рябину ми й поїхали з В. К. Савченком спекотливого літа 2016 року… І та зустріч-спілкування тривалістю в п’ять годин дає мені невеличке право розповісти про А. Стріляного. Як я його відчув. Адже бувають години такої вартості, які можуть замінити роки. Таким став для мене період розкішного спілкування з Анатолієм Стріляним. Звісно, з Анатолієм Івановичем я зв’язався заздалегідь телефоном, але жодних умовностей чи передумов до цієї зустрічі не виникало. Єдине, про що він просив, аби попередили про день приїзду, щоб бува випадково «не чкурнув у Охтирку». З перших слів спілкування я зрозумів – це «наш хлопець», який так і не спіймав «звізду» на лоба. Зустріч це остаточно підтвердила. Але перед тим, як поділюся своїми враженнями, доречно ближче познайомити читача з А. І. Стріляним. До речі, ця людина позиціонується в двох прізвищах: Стріляний і Стреляний (хоча суть поняття цього слова лишається незмінною). Для читачів колишнього СРСР Анатолій Іванович лишається Стреляним, для сучасників – Стріляний (принаймні, так себе він категорично позиціонує в Україні). У соціальній мережі Фейсбук зареєструвано дві сторінки: одна – на прізвище Стріляний, інша – Стреляний. Допускаю, що категорія читачів цих сторінок, хоча й різна, але однозначно близька за духом.
Вікіпедія досить скромно представляє А.І. Стреляного (саме Стреляного) широкому загалу: народився 5 лютого 1939 року в Харкові. Радянський, згодом російський та український письменник, сценарист, прозаїк, радіоведучий, коментатор, спеціальний кореспондент, журналіст. Член Спілки письменників СРСР з 1975 року, член і віце-президент російського ПЕН-центру (у 1989-1991 роках), лауреат Державної премії СРСР (1989 р.). Проза і статті Стреляного присвячені, здебільшого, життю селян та проблемам економіки. Він автор 13 книг, серед яких найбільш відомі: «В гостях у матери», «Сенная лихорадка», «Год личной жизни», «Ваши письма на «Свободу». Живе переважно в селі Рябина Сумської області. Якщо вже точно то – Стара Рябина, загублене на півночі Сумщини село, куди не так вже й просто добиратися. Скромні хатки, рівнинно-степова природа, що не вражає якоюсь екзотикою.
Хата, до якої ми завернули, покликала сама – дуже вже вона вирізнялася з-поміж інших, більш стандартних. Садиба Стріляного не сяяла багатством чи оздобою, ні! Вона з виду якась «творча»: акуратненька, цікаво розфарбована, складається з кількох споруд, які дивляться широко розплющеними вікнами на сільський майдан із церквою.
… Анатолій Іванович зустрів нас, як добрих знайомих. Хоча через затемнене скло окулярів все ж була помітна його прискіплива увага до нових гостей. Одразу провів своїм господарством, показав хатній музей, книгозбірню і всадовив за стіл частувати: ви ж, мовляв, з дороги… Усе по-нашому. Смакоти було багато. Господар одразу пояснив, що в нього добрі сусіди, з якими він дружить, тому не бракує ні м’ясця домашнього, ні молока, ні сметани, ні меду, ні того, що наливають в чарку званим гостям (до речі, цього добра, настояного на зеленому горіхові, він нам вручив із собою аж по дві пляшечки). Я тоді звернув увагу, що сам Анатолій Іванович їв досить мало, а самогонки не пив узагалі. На свої роки він точно не виглядав: як у нас кажуть – «піджаристий», молодцюватий, швидкий. Буквально з перших хвилин спілкування його видала ерудиція! За цією непоказною простотою відчувалася величезна скеля, огром досвіду й знань!
Бесіда, як водиться, за кожною чарочкою перетікала з теми на тему… А тем отих – безмір! Віктор Кирилович жадібно втілював свою мрію – вдячно ловлячи кожне слово майстра слова, який багато років був для нього взірцевим. Якщо потверджувати вислів про людське спілкування, як найбільшу розкіш у світі, то наша бесіда з Анатолієм Стріляним у його хаті однозначно вписується в це поняття.
Політичні орієнтири Стріляного означилися вже при самому вході в його обійстя у вигляді нехитрого плакату «Путін – х&ло!». Не помітити його було просто не можливо!
Вся біографія нашого ювіляра-земляка – суцільний протест! Причому не крикливий, не показний, а майстерно-філігранний. Не випадково, значну частину його журналістської біографії (з 1995 року) займає робота на «Радіо «Свобода».
А. Стріляний відкрито підтримав проголошення Україною незалежності в 1991 році та її курс на поглиблення самоідентифікації, відокремлення від «русского міра». Мешкаючи певний час у Москві, Стріляний активно підтримав перебудовчі реформи Михайла Горбачова в колишньому СРСР, входив до активу реформаторської спільноти «Апрель», схвально відгукувався про Бориса Єльцина, на якого багато хто покладав надії щодо демократизації росії, її входження до когорти цивілізованих країн.
Анатолій Іванович Стріляний ніколи не був байдужим до подій в Україні. Він підтримував розвиток громадянського суспільства в нашій державі, охоче долучався до цього процесу, співпрацюючи з багатьма українськими засобами масової інформації, вітав волевиявлення українського народу під час революцій, підтримував демократичні новації президента В.А. Ющенка, відверто засуджував політику запроданця Януковича та його кремлівських покровителів, які безпардонно втручалися в українські справи..
Донині Анатолій Стріляний – в активній журналістиці та блогерстві. Пригадую, як тоді, при зустрічі, він приголомшив мене своїм цинічними міркуваннями про приреченість друкованого слова. За його твердженням, чим раніше письменник зрозуміє, що потрібно негайно переключатися на інтернет, тим – краще для нього. За твердженнями Анатолія Івановича – варто бути серед гущі людей. Щодня! А люди, як це не прикро усвідомлювати, нині майже всі в інтернеті!
То ж тепер я із захопленням читаю «Лекції-міркування» Анатолія Стріляного на його сторінці у Фейсбук, де він залишається вірним своїй основній темі: розмові з простою людиною. Він любить народ, він намагається в силу свого таланту просвітити навіть тих, хто «втратив зір» і робить для цього неймовірні зусилля!
Український письменник та публіцист Анатолій Стріляний у своєму блозі на «Радіо «Свобода» в перші дні повномасштабного вторгнення рашистськиих полчищ в Україну написав: «Російська «гра біцепсами» світову публіку не вражала ніколи… Майже кожен росіянин усім своїм єством відчув, що Майдан додасть Україні українськості. Росіян задовольнила б Україна без українськості, хай вона буде окремою, скільки завгодно незалежною державою, аби була позбавлена українськості…». Разом із тим Анатолій Стріляний впевнено проголошує: «Україна ніколи не буде завойована росією!».
Свідченням впевненості відомого письменника-публіциста стало й те, що під час широкомасштабного вторгнення росіян в Україну, зокрема й з боку Сумської області, він нікуди зі своєї Старої Рябини не втік. Продовжував і продовжує бути зі своїм людом, про який пише, який любить і проклинає, живою часткою якого є він сам – Анатолій Стріляний, письменник, журналіст, блогер, вільну душу якого нікому не вдалося розстріляти.
Микола ГРИЦЕНКО,
Анатолій Стріляний, перебуваючи у Великій Писарівці, ніколи не відмовляв собі у задоволенні відвідати редакцію місцевої газети. І неважливо, коли то було, чи в часи ще Радянського Союзу, чи з набуттям України Незалежності. На першому фото зовсім молодий, але вже відомий журналіст Анатолій Стріляний в оточенні колег — Бориса Пасюги, Лідії Бобкової, Галини Гладченко, Петра Нечвоглода (середина 80-х років минулого століття).
На іншому фото вже бородатий Анатолій Іванович разом із журналістом “Ворскли” Олексієм Пасюгою та засновником першого сайту Великої Писарівки Віталієм Лаптєвим (липень 2010 року).
Чекаємо в гості знову.
