Сестри – волонтерки з Бандурів
Валентині – 28 років, Ользі – 27. І їх об’єднує не лише що вони – рідні сестри, а й те, що вони обидві – дружини захисників України, і обидві активно допомагають армії.
Сьогоднішня публікація – про добру справу, що роблять наші героїні, мешканки невеликого села Бандури Грунської громади. Наша співрозмовниця – одна з сестер, Валентина Хоменко, яка поділилася подробицями власної воєнної історії.
10 років випробувань
– Познайомилися ми з В’ячеславом, коли той приїхав з Криму додому більше 10 років тому, – згадує моменти створення сім’ї жінка. – Мені на той момент було 18 і ми вже почали жити разом. А коли я дізналася, що вже місяць як вагітна, чоловіка відправили до АТО. Додому він приїхав лише через 9 місяців – забрати мене з новонародженою донечкою з пологового будинку. І повернувся на фронт.
А потім у родині народився синочок. Коли сталося повномасштабне вторгнення, В’ячеслав не прикривався малими дітьми, ховаючись від мобілізації, а знову пішов боронити цілісність рідної держави.
– Всю першу ніч з після повномасштабної російської агресії він крутився в ліжку, не міг заснути, а о 6.30 повідомив мені, що піде на війну в ворогом, – розповідає Валентина. – Наступного ж дня відправився до військкомату і пішов служити до 91 бригади.
Шкідлива звичка врятувала життя!
Принаймні, у випадку з В’ячеславом саме так і було, що завдяки шкідливій звичці двоє військових вижили під час страшної ворожої атаки в перші дні повномасштабки.
– На той час він перебував у військовій частині в Охтирці, і тільки вийшов на місце для паління, як в казарму влучила бомба, – каже співрозмовниця. – Лише завдяки тому, що в ті хвилини Славіка не було в приміщенні, він залишився живим. Та ще й життя своєму побратиму врятував, покликавши того покурити. Той так вдячний йому, казав мені: «Твій чоловік мене врятував!».
Фронт
Коли Тростянець звільнили з-під окупації, В’ячеслава разом з побратимами перевели служити на Запорізький напрямок, потім – на Донецький та Покровський.
Зі слів пані Валентини, вдома чоловік буває лише зрідка. Як і чоловік її сестри Ольги, який також давно воює. У їхній родині теж двійко малих діточок.
– Ми з сестрою об’єднали свої зусилля і присвятили себе не тільки вихованню дітей, а й активній допомозі своїм чоловікам і їхнім побратимам, – ділиться особливостями життя дружин військовослужбовців співрозмовниця. – В’ячеслав скаржився на те, що через відсутність невеликої, маневреної автівки їм з хлопцями доводиться їздити неподалік від лінії зіткнення з ворогом великим транспортним засобом, що ускладнює несення служби. Тому я відкрила збір на авто для військових.
Творчий підхід
«Талановита людина талановита в усьому»,– це про Валентину Хоменко. Волонтерством, яким вона займається, зараз не здивуєш, адже під час війни волонтером можна назвати майже кожного, адже всі в різній мірі допомагають українській армії: хтось більше, хтось – менше. Але майже ніхто осторонь не стоїть.
Та нашої героїня до волонтерства – творчий підхід! Наприклад, замість того щоб просто оприлюднити в соцмережах звичний допис про збір коштів на автівку для воїнів, жінка зробила це оригінально – у віршованій формі, вклавши своє звернення-прохання до небайдужих односельців у римовані проникливі рядочки. А це вже своєрідна творча робота! Ось, наприклад, прослухавши цей вірш, не можна стояти осторонь звернення цієї молодої поетеси:
Я не люблю просити
допомоги,
Бо я – дружина,
а не волонтер.
Але в життя мого,
на жаль, складна дорога,
Тому прошу
про допомогу я тепер.
Я не для себе,
бо мені не треба:
Радію тим, що маю.
Лиш болить душа моя,
Бо в хлопців є потреба:
Захисникам,
щоб Україну боронить,
Автомобіль потрібен
ще на вчора.
Але донатить люди
не хотять.
Така є правда,
хоч вона й сувора…
«Мої вірші пишуться самі»
Безумовно ж, такий креативний підхід має свої результати: на віршовані збори користувачі соцмереж реагують краще, ніж на звичайний допис-збір. І не дивно, адже поезія – це музика душі, а значить, в це звернення поетеса вклала всю свою душу заради того, щоб не лише подарувати людям естетичну насолоду своєю творчістю, а й доторкнутися їхніх душ зворушливими словами і підштовхнути на прояв людяності та добрі вчинки на користь захисників.
– Мої вірші пишуться самі, мені це зовсім не складно, – каже Валентина. – Та й донатів більше йде від людей, ніж від традиційного допису у фейсбуці.
Окрім поетичного звернення у Валентини є й сумні вірші на воєнну тематику. Дуже зворушливий – про те, як налякана ворожими обстрілами дитина тулиться до мами, питаючи: «Це грім чи гради?». У цих рядках, зітканих з буденних моментів материнства під час війни – вся біль мам і діточок. Особливо – тих, яких війна торкнулася по-справжньому: в тих, чиї чоловіки та батьки воюють. Тобто, тих, хто несе подвиг материнства та дитинства – бути дружиною та дитиною героя.
Картина
Творча особистість Валентина Хоменко складанням віршів заради допомозі ЗСУ не обмежується: жінка намалювала картину, що продала з аукціону на потреби армії.
– Я – художник-самоучка, – самокритично каже співрозмовниця. – Було у мене чисте полотно з популярної «картин за номерами», а також – засохлі фарби. І якось натрапила в тік-тоці на приклад однієї пані, яка малювала пальцями та долонями. Думаю: а чому б і мені не спробувати? Надихнулася і спробувала. Взяла дитячі гуаші і намалювала картину за прикладом тієї тік-токової незнайомки. Потім зробила пост в ФБ, оголосивши продаж роботи. Окрім донатів по 50 грн за номерок, що надходили від людей, одна дівчинка з нашого села купила цю картину за 2000 гривень.
Після того наша героїня розмалювала ще й тубус, який також пішов з аукціону на потреби воїнам.
Справжня українська жінка!
У тому, що Валентина Хоменко – неймовірно активна, креативна, творча, працьовита, патріотична та дуже сильна і незламна жінка, гордість не лише рідного села Бандури, а й усієї Грунської громади та Охтирщини, немає жодного сумніву! Адже з кожною хвилиною спілкування з нею переконуєшся в її надзвичайних організаційних здібностях, лідерських якостях і витривалості.
Погодьтеся, чи багато ви знаєте 28-річних жінок, які на своїх плечах тягнуть стільки обов’язків, як наша героїня? Дружина військового, який з часів АТО стоїть на захисті України, сама виховує двох дітей, яким зараз 10 і 7 років. Живуть у селі, тому жінці доводиться виконувати всю чоловічу роботу. Та ще й так активно допомагати армії!
– Ми вже маємо досвід життя в місті, рік мешкали в Охтирці, орендували житло, і разом з сестрою відкрили невеличкий магазинчик «Сюрпрайз», де реалізовували подарунки, – аргументує на користь проживання в селі Валентина. – Але довелося закрити власну справу через її неприбутковість, бо працювали «в мінус». Повернулися додому в Бандури. Тут в одному селі живемо ми з сестрою та мамою, тільки в різних будинках. Без чоловіків важко, звісно ж. Та ми вже навчилися все робити самі: і мотокосою траву косити, і трубу в димарі чистити. Ми в своєму селі то на буряках, то на тюках, то з коровами. Раніше мама тримала їх п’ять голів, а зараз —лише три, та все одно роботи біля них багато. Ми ж мамі у всьому допомагаємо. Але тяжка фізична робота – це дрібниці в порівнянні з моральними стражданнями. Особливо це відчувається, коли йдемо до когось в гості. Всі жінки – парами, а я – без чоловіка. І так сумно мені. На людях ще якось тримаюся, а як приходжу додому – реву. Бо дуже боляче.
Наше спілкування з неймовірною Валентиною Хоменко затягнулося, адже слухати про її добрі справи на користь української армії можна безкінечно. Та довелося завершати бесіду, адже наступного ранку співрозмовниця мала вставати вдосвіта: разом з сестрою влаштовувати ярмарок у Груні! Вперше, а тому – дуже хвилювалися.
Про ярмарок читайте окремий матеріал на шостій сторінці «Ворскли». А поки що ми щиро бажаємо сестрам Валентині та Ользі, цим героїчним матусям, дружинам та волонтеркам, дочекатися своїх чоловіків додому і реалізовувати себе на користь країні під мирним небом!
Оксана Ковальова
