Незламна переселенка
Тетяна Надточій черпає енергію з власної літературної творчості, ще й напуває життєдайною силою земляків.
Туга за батьківською
хатою
Поїхати б туди,
де в кожнім кроці
Мого дитинства
й юності сліди.
Де сплинули роки,
мов у гірськім потоці
І друзі розлетілись,
хто куди…
Ці римовані рядочки – з вірша героїні нашої публікації, який вона написала ще в 2021 році. Коли жінка їх творила, то навіть і не здогадувалася, що через якихось три роки повернеться в рідну домівку, на батьківщину із також вже рідної їй Олександрівки. І вже сумуватиме за тим місцем, де й писався той вірш.
Такі реалії життя.
Олександрівка
Це село стало для Тетяни Надточій осередком її власної родини: тут вони з чоловіком у 2001 році купили будинок, тут виростили свого єдиного сина, ту відчувала себе справжньою господинею створеного власними руками райського куточку.
У 2017 році родина зробила в оселі ремонт, оновили меблі.
— Такої стінки, як у нас, більше ні в кого не було!, — розповідає про предмет особливої гордості співрозмовниця.
Сім’я жила своїм розміреним сільським життям: вміли працювати, вміли й відпочивати. І могли собі дозволити купити те, про що мріяли. Наприклад, найкращу меблеву стінку!
В господарстві тримали трьох корів, поросят, домашню птицю. Обробляли город, збирали врожай з плодових кущів і дерев, вирощували квіти.
А для душі пані Тетяна займалася літературною творчістю: де б не була, що б не робила, а в голові складаються вірші! І це давало відчуття справжнього щастя!
ПОВНОМАСШТАБНА ВІЙНА
Та, на жаль, 24 лютого 2024 року все перевернулося з ніг на голову. Село Олександрівка опинилося під постійним ворожим вогнем. Російські армійці спрямували на нього увесь спектр своєї зброї, намагаючись стерти населений пункт з лиця землі.
Син Тетяни, колишній АТОвець, знову пішов захищати Україну, і материнське серце й душу щодня й щоночі ятрять переживання за його долю.
А після березневих подій нинішнього року Тетяна з чоловіком евакуювалися на її батьківщину, оспівану в віршах: в село Олешню Охтирського району.
Зрозумівши, що переїзд — це не тиждень погостювати, подружжя почало перевозити нажите майно. Частинами, поступово і за можливості. Адже потрапити в Олександрівку, тобто на «нуль», дуже непросто. Та й перебування під носом у ворога вкрай небезпечне.
В мене немає дому
Зі слів співрозмовниці, коли 24 травня її чоловік в черговий раз поїхав за речами, то побачив, як димить їх будинок. Виявилося, в нього влучила бомба.
— Згоріло все, що наживали протягом життя, — каже героїня публікації. — Добре, що встиг хоча б щось вивезти. Я так люблю свою Олександрівку та свій дім. А тепер все пропало. Нам з чоловіком — за 50, а ми залишилися абсолютно без нічого. Без даху над головою і без усього, на що заробляли довгі роки, не шкодуючи ні здоров’я, ні сил.
Додому
Пані Тетяна чітко розуміє, що, скоріше за все, доживати віку доведеться там, де вона й народилася. Спочатку думка про те, що вона вже інколи не повернеться до Олександрівки, не давала спокою.
— Ні до чого не лежали руки, — ділиться своїми переживаннями жінка. — Хоч це і рідна домівка, батьківська хата, але ж у мене вже був свій власний будинок і своє життя!
Мама
Матусі Тетяни — 82 роки. 12 з них, після смерті батька, вона живе самотньо. Попри поважний вік, пані доволі жвава, все робить по господарству.
— Вона в нас командир!, — каже співрозмовниця, не приховуючи того, що мама веде себе як повноправна господарка власного обійстя. І хоч доньвже зовсім доросла, для неї вона все одно залишається дитиною, яка має бути слухняною, бо слово мами — закон!
Зі слів героїні статті, у мами було важке життя: народила трьох дітей, з жодним не сиділа в декреті, працювала дояркою на фермі. Діточками займалася бабуся.
— Щоб побачити маму, ми бігали до неї на роботу, — каже пані Тетяна. – Адже вона вдосвіта піднімалася та йшла на ферму, а поверталася з неї пізно ввечері.
За 27 років безперервного стажу мама отримала нагороду «Майстер — золоті руки».
Тато
Евакуювавшись до Олешні, родина продовжила справу батька Тетяни.
— Татуся називали садівником, адже він закінчив плодовий технікум і висадив у селі сад, — ділиться сімейною історією співрозмовниця. — Це було ще в 1979 році. Але одного разу туди зайшли корови і все зламали. Тато дуже засмутився. В нього опустилися руки. Але в душі садівництво все одно залишилося, тому висадив сад у себе вдома. За ті 12 років, що батька немає (пішов у засвіти), садок занепав. І от настав час його відновлення! Ми з чоловіком якраз цим і займаємося! Насадили черешні, груші, яблуні, а ще – плантацію полуниці!
Звісно ж, як би не завантажувала Тетяна Надточій себе важкою польовою роботою, а якщо людина творча, то для улюбленої справи голова завжди вільна! Отож і складає думки в римовані рядки, народжує поетичні твори, в яких оспівує всю біль рідної Олександрівки та усієї України.
Син
Тетяну Надточій сміливо можна назвати героїчною мамою. З тривогою вона чекає з фронту свого синочка. Відчути те, що коїться в душі цієї жінки, здатна лише мама, в якої теж дитина воює. Адже одна справа — вболівати за дітей знайомих, і зовсім інша — цілодобово, сходити з розуму, переживаючи за життя та здоров’я власної кровиночки, яку ти носила під серцем і якій наспівувала колискові.
Мами захисників — це особлива категорія жінок і взагалі — людей. Дай Боже материнському серцю пані Тетяни та й всіх мам, які чекають своїх синів і доньок з війни, дочекатися їх благополучного повернення додому. А нашій героїні — щира подяка за те, що власними віршами підтримує моральний дух земляків і дарує нам позитив!
Оксана Ковальова
