Весна все більше вступає у свої права, і вже втретє від початку війни. Ось-ось буйно зазеленіє трава, розпустяться на деревах листочки, і селяни не всидять у своїх хатах. Роботи додасться не лише на подвір’ї, а й на присадибних ділянках. Тепло так і дихає в потилицю, нагадуючи селянам, щоб вони не забарилися з роботою на городах.
Дбайливі господарі вже понасівали перців та помідорів, щоб заощадити кошти на розсаді. Кожен хоче бути з майбутнім урожаєм, незважаючи на постійні обстріли і навіть зруйновані домівки.
Кажуть, війна війною, а городи – то святе, їх ніхто не відміняв. Коли обсадишся, то можна не хвилюватися: голоду точно не буде. Ось тільки складнощі в тому, що кляті вороги не дають спокійно працювати і жити звичним життям: люди покинули власні домівки у пошуках безпечнішого місця.
Правда, більшість земляків від’їхали недалеко від дому, щоб навідуватися та з часом повернутися до відносно звичного життя. І крається серце, і дехто вже подумує зараз повертатися, щоб посадити ранню картоплю. Так жаль людей, які, як загнані звірі, порозбігалися світом, у пошуках спокою, місця собі не нагріють.
Рятуючись, кожен брав із собою найдорожче – те, що вміщалося в валізі. У когось це – декілька новеньких речей, які берегли на свята або, як кажуть, «на чорний день». А він ось, на жаль, і настав. Тільки тепер, виходить, нікуди його носити.
Більше пощастило тим, у кого власний транспорт, тоді можна було взяти з собою, наприклад, хоч якусь побутову техніку. А весна не дає нікому спокою, бо городи не чекають, роботи вдосталь.
Ольга Степанівна і Володимир Миколайович Воскови з Великої Писарівки – одні з таких, які звикли працювати на землі з самого народження. А відтоді, як колись, майже чотири десятки літ створили сім’ю, постійно трудяться разом, не покладаючи рук.
Починали вчитися господарювати з перших днів сімейного життя. Мама Ольги Степанівни, Коваленко Марія Прокопівна, перейшла жити в доньчину сім’ю, коли її зять Володимир потрапив в аварію і скалічився. Вона допомагала ростити двох онуків.
«Моя мама – ветеран Великої Вітчизняної війни, воювала, мала поранення під Курськом, – розповідає пані Ольга, – на жаль, недовго з нами прожила. Дуже допомагала піднімати на ноги дітей, коли чоловік не міг працювати. Якби ж то мама зараз побачила, що нині відбувається, – розплакалася жінка. – Після того нещасного випадку, у родині працювала одна я. Коли таке трапилося з моїм чоловіком, то треба було подумати, як жити далі, як не зламатися морально, як заробляти на прожиття, як ростити дітей. У домашньому господарстві ми тримали кіз, чесали з них шерсть, чоловік змайстрував спеціальний станок такий, щоб прясти вовну. А ще він пряв із собачої шерсті, на замовлення людям.
Якось наша сусідка Валентина Олексіївна Мірошник показала моєму чоловіку, як вона вирощує розсаду овочів і порадила спробувати виростити й нам. Вона запевняла, що на цьому можна добре заробити, якщо справа піде, і без шматка хліба точно не залишимося. І чоловік спробував. Спочатку починали з невеличких парничків, а потім, коли справи пішли добре, зробили більші теплиці.
Яка ж це тяжка праця! Щороку розпочинали займатися розсадою з кінця січня, висівали насіння перців, синіх баклажанів, потім капусти цвітної і звичайної. Оце вже 37 років, як займаємося.
Крім цього, тримали дві корови, свиноматок, усіляку птицю. А як же інакше, потрібно ж було дітей піднімати, вчити, щоб вони нічим не відрізнялися від інших, щоб ні в чому не потребували. Діти підросли, нам стало легше, бо вже була від них поміч, вони нам дуже допомагали у всьому».
Особисто знаю Ольгу Степанівну як трудящу жінку, яка все своє життя фізично працювала, аби в родині був достаток. На жіночих плечах лежав значний тягар усіх домашніх справ, а ще – турбота про чоловіка, дітей. Вона встигала скрізь: і на роботу ходила, і на батьківські збори, й на ремонти в школу. Тож коли пані Ольга у 2014 році пішла на заслужений відпочинок, здавалося, ось і настав цей час, відведений людині саме для відпочинку, але ж ні – поїхала на підробіток до Польщі.
Наразі Ольга Степанівна і Володимир Миколайович, після посилених обстрілів Великої Писарівки, як і багато їхніх односельців, вимушено переїхали за декілька десятків кілометрів від домівки, з собою забрали найголовніше – свою тяжку працю – розсаду – й собаку з кішкою.
Житло допомогли їм знайти добрі люди, зокрема, Неля Доценко, у хороших привітних господарів. Ніби сама доля їх привела до цих людей, які раніше також займалися вирощуванням розсади. Тож у цьому господарстві залишилися теплички, які стали у великій нагоді переселенцям. Та й господарі добре розуміють, яка це праця, тож для родини Воскових знайшлося місце їхнім саджанцям, які вони привезли з собою. «Ми вже на новому місці розпікірували капусту, – радісно повідомила Ольга Степанівна, – тож дуже задоволені, що наші старання не будуть марними. Якщо вже дасть Бог усе буде добре, можливо, заробимо й на хліб».
До речі, земляки вже роками звикли купувати розсаду саме в подружжя Воскових, вона в них завжди гарна, добротна, загартована, не боїться ні вітру, ні холоду. Зазвичай вони щороку одні з найперших пропонують покупцям свій товар, у який вкладають стільки праці! Кожна рослинка вирощена й доглянута з такою великою любов’ю і турботою!
Так хочеться вірити, що Ольга Степанівна і Володимир Миколайович скоро повернуться в рідну домівку, що теж зазнала пошкодження від ворожих обстрілів. Так жаль їм усього, до чого торкалися їхні руки, створюючи затишок в оселі.
Час біжить, а там дивись, уже потрібно буде висаджувати з тепличок рослини у відкритий грунт. Звичайно, пенсіонерам дуже хочеться це зробити вдома, на своєму городі. Сподіваємося, що так і буде.
Тож нехай натруджені руки наших земляків, які не уявляють життя без праці на землі, ніколи не болять, а покупці завжди чекають на їхній товар і залишаються задоволеними!
(Усім бажаючим, хто незабаром цікавитиметься розсадою, залишаємо номер телефону 095-556-19-78).
Олена ТЯГЛЕНКО
Підготовано у рамках проєкту “Релокована газета “Ворскла” про ВПО і для ВПО” реалізується за підтримки Освітнього Дому прав людини — Чернігів, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.
