Подружжя Ароянів Валентина та Серьожа славиться не лише тим, що вони створили першу на всю Охтирщину патронатну родину, а й своїми парниками: перші помідори вистигають саме в них!
Сім’я, як і решта родин з дітьми, підлягає примусовій евакуації. Тож зараз вони мешкають в іншому місці. Подробиці життя-буття відомої і шанованої родини дізнавалася «Ворскла».
Не було б щастя…
26 листопада 2023 року виповнилося 5 років з того моменту, як подружжя прийняло рішення взяти на виховання діточок, які опинилися в складних життєвих обставинах. Свою нерозтрачену материнську та батьківську любов герої статті спрямували на дітей, які взагалі не знають, що це таке.
— Взагалі, я давно мріяла створити прийомну родину, — каже Валентина. — Тож, моя мрія здійснилася!
Оскільки Арояни стали першою патронатною сім’єю у Великописарівській громаді, то саме їм довелося взяти на себе важливу роль розвінчування міфів і розбивання стереотипів.
— Деякі люди пліткували, мовляв, ми взяли чужих дітей заради грошей — аби вивчити своїх, — ділиться пережитим співрозмовниця. — Але в нас було все не так. Спочатку ми дочекалися, поки син закінчить Харківський університет ім. Ярослава Мудрого і піде на роботу поліцейським, а донька отримала диплом економіста (теж навчалася в Харківському виші), і влаштувалася працювати до банку, і лише після цього ми привели в дім своїх підопічних діточок.
Оголошення
У тому, що найбільш значущі моменти в житті відбуваються саме завдяки оголошенням, переконалися багато хто з нас. І родина Ароянів — також. Так, одного разу їм на очі трапилося оголошення про те, що соціальні служби у справах дітей шукають патронатні родини для влаштування в них дітей тимчасово, на короткий термін.
Валентина з Серьожею подали заявку. 28 листопада в жінки день народження, а 26 числа — дзвінок з соцслужби: у дівчинки-підлітка, дуже складна ситуація в родині.
— Я боялася брати відповідальність за 13- річну дитину, тому був деякий шок, — згадує героїня. — Вийшла на вулицю, реву. Але все улаштувалося. Нам вдалося розтопити лід в серці цієї дівчинки. Використовували й заборонений прийом: обнімашки-цілувашки. І він виявився дієвим! Ми слідкували за її навчанням, допомагали з уроками, підтримували. 6 місяців, які вона в нас пробула, пролетіли непомітно. Коли прйишов час віддавати дитину – думала, що помру! Так прив’язалися до неї! Шкодую, що не створили патронатну родину раніше: стільки щастя пропустили!
Вагітна, Горошик, Принц, Бусинка…
А далі діти з будинку Ароянів вже й не вибували: після дівчинки їм дали вагітну 16- річну неповнолітню з двома братами 9 та 13 років.
— Я як патронатна мама, виношувала разом з нею її дитя. В січні вона від нас пішла, а в лютому народила хлопчика. Доля новоспеченої матусі не відома: батько з неї знущався, вона зникла безвісти, а синочка забрали до прийомної родини, — з сумом говорить пані Валентина.
Після цього був у нас Льошик-Горошик. Маленький, два з половиною рочки. За півроку біологічна мама вирішила свої питання і забрала синочка додому. А ми стали опікуватися трьома сиротами дев’яти і трьох років. Такі діточки гарні, найменших ми називали по домашньому Принцем та Бусінкою. Коли вони поїхали до себе, ми навідувалися до них у гості: скучали.
Війна
— Повномасштабне вторгнення росії в Україну ще більше ускладнило важкі життєві обставини підопічних, — каже Валентина. — Так, наприклад, батька одного з наших вихованців росіяни спочатку застрелили, а потім ще й переїхали танком. Все це сталося, коли татусь вибрався з підвалу, де переховувався разом з дітьми під час обстрілів, пішов до хати взяти малечі щось поїсти, а вороги його жорстоко вбили. Діти так і не дочекалися їжі, а за тиждень сусіди знайшли вбитого чоловіка.
А в іншій родині у 12-річного хлопця був і тато, і вітчим. Тобто, вихованням підлітка займалися троє дорослих. Обидва чоловіки пішли воювати: один загинув, інший зник безвісти. Мама залишилася сама і опинилася в складній життєвій ситуації, а школяр – в патронатній родині Ароянів.
А бувають і протилежні випадки, коли діти навпаки тікають від батьків, і самі звертаються до соціальних служб і просять, аби їх вилучили з сім’ї. Так зробила одна з вихованок наших героїв. Спочатку дівчинку помістили до інтернату, а потім – до прийомної родини.
«Хочу говорити українською!»
Серед підопічних виявилися і два брати 7 та 6 років. Валентина з Серьожею. По сімейному називали їх жуками. Два жука. Зараз хлопці евакуйовані до Німеччини. Іноді спілкуються зі своїми прийомними батьками. Зізнаються, що хочуть навіть там, у Європі, розмовляти рідної українською! Маленькі патріоти!
Єдині на Охтирщині
Досвід Ароянів за ці п’ять років так ніхто і не перейняв: більш немає бажаючих створювати в районі патронатну родину. У крайньому разі родині про це невідомо. А от пані Валентина запевняє, що будуть брати діточок на виховання до тих пір, поки дозволятиме здоров’я.
— Ми маємо право цим займатися навіть знаходячись на пенсії, — каже героїня матеріалу.
Взагалі, подружжя Ароянів робить добрі справи людям: з початку “повномасштабки” вони волонтерять, готують їжу військовим. Зараз жінка пече пиріжки і передає воїнам.
— Мій син служить у ЗСУ, може і його хтось там погодує, — пояснює свій волонтерський порив співрозмовниця.
Евакуація
У березні патронатна родина виїхала з Великої Писарівки до Охтирки, потім перебралася ближче до дому – оселилася в Рябині, що за 20 км від селища. Це дає можливість навідуватися до рідної домівки, обробляти землю та займатися парниками, в яких вирощують свіжі овочі.
У родині наших героїв зараз на вихованні один 12-річний хлопчик. Але будь-якої миті можуть дати ще дітей. Тому ні про яке повернення додому не має бути й мови: ніхто не дозволить наражати неповнолітніх на небезпеку. Через це подружжя по черзі їздить до Великої Писарівки, наводить лад на обійсті та робить все що потрібно.
Два раї: втрачений і створений
— Вдома у нас – справжній рай, — каже господиня. — Все квітне, зеленіє, виноградники ростуть. Душа болить, що не можемо спокійно жити в себе! Навіть коли навідуємося, тільки приїхали – розпочинаються обстріли і летить над головою або поруч. Завмираємо з сусідами в очікуванні: чи ж пролетить повз чи розірветься десь тут. Висадили ми в Великій Писарівці 45 кущів винограду, 50 – смородини, 30 — порічки. Збираємося звідси, я обіймаю все це, кожне деревце, і плачу. А нещодавно прилетів лелека: і це добрий знак! Значить, життя в громаду повертається!
Хлопчик, який перебуває в патронатній родині, обожнює возитися з землею та рослинами. Тож Серьожа створив йому таку можливість на новому місці – новий рай! І дитині не нудно: і дорослим допоможе, і результат своєї праці побачить, адже на землі все швидко зростає!
Оксана Ковальова
Підготовано у рамках проєкту “Релокована газета “Ворскла” про ВПО і для ВПО” реалізується за підтримки Освітнього Дому прав людини — Чернігів, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.
