Родина пенсіонерів Івана Яковича і Надії Іванівни Сорокопудів із сел. Великої Писарівки Охтирського району, як і багато їхніх земляків, у березні цього року вимушені були шукати якесь житло у більш безпечних, віддалених від кордону з росією населених пунктах, рятуючись від ворожих обстрілів. Із малої батьківщини Надії Іванівни, с. Попівки Великописарівської громади, жителі виїхали ще раніше, в тому числі й її брат Іван, який на той час поки що зупинився у родині сестри. Попівка взагалі на «нулі», тож, як і його мешканці, зазнавала постійних обстрілів, а домівки – руйнувань.
І ось небезпека посилилася й у Великій Писарівці. Через знайому Івана Яковича, пані Галину з сел. Кириківки, родині вдалося знайти прихисток. Жінка проживає самотньо, тож люб’язно запропонувала їм трьом житло, бо добре розуміє, що кожен може опинитися в такому ж становищі.
Для родини Сорокопудів це вже не перший переїзд, коли доводилося рятувати життя. На початку війни, під час посилення обстрілів Великої Писарівки, Надія Іванівна, у пошуках прихистку, разом із донькою й онуками евакуаційним коридором виїхали за кордон. Іван Якович залишився вдома. Ніхто не знав, на який час вони їдуть, де будуть, чи зможуть там жити.
Через пів року життя наших земляків у Польщі стало нестерпним через… тугу за Батьківщиною. Щодня вони жили з думками, що потрібно їхати додому. Віра в те, що війна ось-ось закінчиться, пересилила їхню свідомість.
І ось Іван Якович зробив собі закордонний паспорт і поїхав до Польщі за своїми рідними. Яка ж то була радість для його дружини Надії Іванівни, коли вона йшла рідними вулицями, зустрічала земляків і з усіма віталася. І плакала від щастя, що повернулася на рідну землю. Може, хтось подумає, що обстріли припинилися? Ні, просто вдома – найкраще! Тут усе рідне і близьке. Воно й пахне по-інакшому, і гріє тепліше. Тут усі свої, і на кожному кроці чуєш рідну мову. Вдома зайнялися звичними справами. Жили, як усі: прокидалися вранці, дякували Богу, що живі, лягали спати й просили Його, щоб дав можливість дожити до ранку. На жаль, небезпека чатувала на кожному кроці. Невідомо було, кому наступному прилетить «подарунок» від ворога.
Донька Івана Яковича й Надії Іванівни, через постійний страх під час вибухів, восени прийняла рішення своїх неповнолітніх дітей знову вивезти за кордон. А вже коли у березні цього року мешканці Великописарівської громади, зокрема, прикордонних населених пунктів, масово почали виїжджати у безпечніші місця, подружжя пенсіонерів також виїхали і цим врятувалися від загибелі.
Деякий час родина мешкала у знайомої в Кириківці, а коли власниця будинку прихистила до себе ще декількох людей, стало тіснувато, то ж вони спробували пошукати інше житло. Незвично і незручно жити в гурті, з чужими людьми. Не кожен може пристосуватися до нових умов, хіба що на декілька днів, але ж усе затяглося на довше.
На жаль, у рідному селищі нічого не змінилося. Обстріли не стихають. Пощастило знайти хатинку в с. Іванівці. Місяць пожили на новому місці, але додому хотілося дуже, де всі умови, там особисті речі, яких не вистачає. І ніхто не міг пенсіонерів стримати. Весна вимагала виходити на городи, це, по-перше, а по-друге, у доньчиній квартирі вибухом пошкодило дах, а вона за кордоном, тож потрібно рятувати житло й меблі від можливих дощів. Власна ж хатина, якій по документах уже сто сорок років (!), і останні з них п’ятдесят вважалася в аварійному стані, після прильотів КАБів і зовсім стала не придатною для проживання. Та й немає в ній ні світла, ні газу. Ішли дощі, тож додали ще шкоди. «Відбудовувати її вже ніхто не буде, – говорить Іван Якович. – А головне – не відомо, що нас чекає у майбутньому. Навколо нашого будинку – суцільні руїни, нікого із сусідів немає, весна буяє, а городи стоять незаймані. Картина не для слабкодухих…»
У Великій Писарівці залишилася батьківська хатина, в яку й вирішила переїхати родина Сорокопудів. Домовилися з перевізником, щоб забрав особисті речі, які були при них, заплатили гроші, і вже вони мчать додому, у рідне селище. Відразу обсадили невеличкий город. Надію Іванівну одинокі земляки просять допомогти виконати різну домашню роботу, тож вона щодня поспішає до них, не відмовляє.
«Позавчора пролетіло над хатою дві бомби», – розповідає Іван Якович. – А потім, через день, ще дві. Куди вони впали – невідомо, але десь недалеко, ми саме на городі були, якось так страшно стало. Уже нерви геть не ті, що були до війни, та й узагалі, через цю війну відчуваєш себе зовсім старим і немічним. Але хочеться вірити, що все ж буде перемога, тож нікуди поки що не хочемо їхати. Будемо вдома, бо ми тепер знаємо, що тут найкраще, тут і стіни гріють, і дихається легко. Не потрібні нам ніякі «гуманітарки», будемо їсти вирощену картоплю. Не хочемо поневірятися по світу, не такі ми вже молоді та й не з такими статками. Із нашими пенсіями далеко не поїдеш, та і транспорту свого немає. А хто нас возитиме туди-сюди? Не кожен хоче їхати у небезпечну зону, а коли погоджується, то не за малі кошти. Сподіваємося на краще».
Олена ТЯГЛЕНКО
Підготовано у рамках проєкту “Релокована газета “Ворскла” про ВПО і для ВПО” реалізується за підтримки Освітнього Дому прав людини — Чернігів, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.
