Усміхнена й привітна, з життєвим досвідом і жіночою мудрістю, дбайлива господиня і душевний співрозмовник – усе це не просто слова, це про людські чесноти колишньої педагогині, а нині вже давно на заслуженому відпочинку жительки сел. Кириківки, що на Охтирщині, Галини Митрофанівни Обозної.
Природа наділила жінку важливими людськими якостями, щоб вона йшла по землі і дарувала іншим свою доброту і турботу. І та слідувала цим принципам протягом усього життя, яке ніколи не було легким. І особливо з тих пір, як ще зовсім юною випурхнула з батьківського гніздечка й полетіла у широкий світ, до своєї мети, долаючи на шляху всі перешкоди.
ПЕРШИЙ ДОСВІД РОБОТИ
Невеличка на зріст, здавалося, що сама ніби ще дитина, але вже ось вона – не просто Галя, Галинка, а вчитель початкових класів Галина Митрофанівна Токар. Охтирське педагогічне училище дало старт новому дорослому трудовому життю молодій учительці. Життю, що лише починалося…
Народилася Галина Митрофанівна в сел. Недригайлові в 1936-му. Якихось півтора десятка літ – і дівчина вже назавжди покинула рідну домівку.
1955 рік став для Галини Токар початком її педагогічної діяльності в с. Іванівці, що наразі Кириківської громади. У ті роки там діяв санаторний дитячий будинок. Із часом цей заклад розформували, і Галина Митрофанівна перейшла працювати в Правдинську школу-інтернат, де навчалися не лише діти зі звичайних повних сімей, а й діти-сироти. Саме в цій школі чи не найбільше дітки потребували у материнській ласці і душевній доброті. Тут молода вчителька вселяла в дитячі серця надію й віру в те, що світ не без добрих людей.
«Робота в інтернаті ніколи не була легкою, – згадує Галина Митрофанівна час, коли довелося там працювати. – Робочий день починався о 7.00, а коли за графіком чергування, то – о 6.00. А вдома ж було троє власних дітей. Це не лише в мене – діти, сім’я, господарство – так було у кожної жінки, яка працювала в школі. Як згадаєш, аж не віриться, що все встигала: і дітям ради дати, і на обід щось зварити, й худобу попорати. А ще – городи! Роботи вистачало і в хаті, й у дворі. Про себе ж думала в останню чергу, бо до 7.00 я мала вже бути в школі, – розповідає співрозмовниця. – Багато часу спливло, давно вже повиростали колишні учні. Усього було в інтернаті – і труднощів, і радісних миттєвостей. Та хорошого, звичайно, більше. Кожна дитяча доля – то окрема історія. А щоб завоювати серця дітей, потрібно було викладатися на всі сто. Найбільше жаль було сиріт, яких невідомо що чекало у майбутньому. Мабуть, вони теж про це думали, бо завжди горнулися до дорослих, відчуваючи нестачу батьківського тепла. Але якщо конкретно щодо педагогів, то, як показав досвід, на жаль, їхню працю інколи недооцінювали.
На все життя запам’ятався один прикрий випадок, коли керівник школи сказав вихователям, щоб ніхто з них не розраховував на дитячі сніданки і не заглядав у їхні тарілки. Для нас це було не очікувано, адже ми ніколи не дозволяли собі нічого зайвого, хоча рано-вранці бігли не снідавши, бо для харчування не вистачало часу. Тут якби хоч впоратися з домашніми справами чи дітей власних нагодувати. Але оті слова прозвучали образливо, – з гіркотою згадує Галина Митрофанівна. – Якось про цей випадок дізнався завідуючий райвно Василь Михайлович Корнієнко і викликав керівництво школи на розмову: «Хіба так можна? Це жінка, це мати, вона біжить на роботу, залишивши все, ледь встигає попорати дітей, господарство, чи в неї є там той час, щоб щось укинути зранку в рот? І якщо в групах по 30 – 40 дітей, невже не знайдеться для неї тарілки супу?!». Ніколи не думала, що чоловік, тим більше завідуючий відділом освіти, так може захистити своїх підлеглих, звичайних жінок! Я і по сьогодні вдячна Василю Михайловичу за його турботу.
НОВИЙ КЕРІВНИК
З часом у нашій родині відбулися зміни: чоловікові від заводу дали більшу квартиру, замість однокімнатної, в якій ми проживали. А в школу-інтернат призначили нового директора: ним став Іван Павлович Діденко. Яка ж це була світла і добра людина! Новий керівник постійно підтримував своїх підлеглих, цікавився їхніми справами, допомагав вирішувати побутові питання. Якось каже мені: «Оце Ви з самого заводу біжете зранку на підйом дітей?». Кажу, що так (а я працювала вихователем, дорога до школи була неблизькою. Дітей розбуджу, посаджу на уроки о 8.30, а потім знову біжу додому, а на 12.30 повертаюся до школи, щоб дітей забирати з уроків). Івану Павловичу, мабуть, стало мене жаль, бо розумів, що я за день долала чималу відстань, а вдома ще повно роботи і сім’я. Дивувався, мабуть, як я все встигаю. А я, розповідаючи про свій режим дня, розплакалася, бо дійсно інколи на все не вистачало сил. Доводилося як вихователю і допізна бути в школі, до «відбою», до 21.30, а потім повертатися додому. Особливо важко було взимку, бо на той час зими були сніжні, дорогу прочищали так, що не можна було розминутися з транспортом, – суцільний тунель. Інколи їде якийсь автомобіль, а ти станеш осторонь, навіть зійти з дороги немає куди, а ноги пливуть прямо під машину – проїхати не можна, така була дорога, а навколо – непролазний сніг. А переливи які були навесні! В школі-інтернаті утримували підсобне господарство, де були також і коні. Інколи доводилося просити конюха, щоб той нас перевіз, – згадує пенсіонерка.
–Добра душа був Іван Павлович. Такий людяний, із великими серцем і почуттям гумору. Пам’ятаю, як одного разу він нас із колегою Олександрою Миколаївною розсмішив до сліз. Ввечері, як завжди, після «відбою» ми вкладали спати дітей в окремому корпусі для молодших класів. Ось приходить Іван Павлович і говорить: «Дівчата, оце хоч душу відвести прийшов до вас. Ця ніч така тяжка була: ходив, то одних розмиряв бешкетників, то інших. А то дивлюся, ніби хтось іде, на людину схоже, а придивився, а воно щось не те – ноги висять і спереду, і ззаду. Тоді бачу, що то ж сторож, дід Костя, у штани насипав вугілля, через плече перекинув, думаєте кому поніс? Марусі поніс»! Ото ми насміялися!
А одного разу Іван Павлович приїхав у Заводську школу і попросив керівника закладу: «Знайдіть місце для Галини Митрофанівни. Вона – мати трьох дітей. У її чоловіка шия тонка (мав на увазі його невисоку заробітну плату), а їй не вистачить сили, щоб так бігати туди-сюди до школи-інтернату». Чи то ж директорка пожаліла мене, чи з якоїсь іншої причини, але мені дали години української мови. Вдруге тоді в житті я зрозуміла, що які ж хороші люди оточують мене! Я скільки й житиму, пам’ятатиму Івана Павловича за його доброту. Таки є на світі чуйні люди», – згадує Галина Митрофанівна.
У ТІСНОТІ, АЛЕ НІХТО НЕ ОБРАЖАВСЯ
У родині Обозних всі завжди поважали одне одного і раді були гостям. Голова сімейства Олександр Олексійович допомагав дружині у всьому. «Ми вперше познайомилися з ним тоді, як він повернувся з Угорщини, після служби в армії. Все життя трудився на цукрозаводі, за свою працю був нагороджений орденом трудової Слави, – розповідає Галина Митрофанівна. – У нас народилося троє дітей: два сини і донька. Коли вони були ще школярами, їхні ровесники постійно приходили до нас додому, і будинок нагадував вулик із бджолами – завжди було гамірно і шумно. Роки минали, діти повиростали, родина поповнилася: у сина з невісточкою народився хлопчик, мій внук, потім донька вийшла заміж, народилися ще двоє онуків. І всі жили разом і ладили між собою, ніколи не сварилися. Я так звикла до великої родини, а коли діти роз’їхалися, в кімнатах оселилася порожнеча. Довгий час від самотності я не могла знайти собі місця. А потім звикла… Але вони мене ніколи не забували. І не забувають».
ВІЙНА ВДРУГЕ ПОСТУКАЛА У ВІКНО…
Уже вдруге Галині Обозній розуміє, що таке війна. Вперше довелося її відчути на собі в 1941 – 1945 роках. Тоді вона дитиною добре запам’ятала жахи, що наводили своїм страшним гулом на всіх людей «мессершмітти» – ворожі літаки-бомбардувальники. «Коли до нас зайшли німці, я добре пам’ятаю. У нас у хаті вони теж жили деякий час. Ворог постійно асоціюється зі смертю, болем, страхом. Я скажу відверто: німці були різні. Пам’ятаю, як ми, дітвора, лежимо, значить, на печі, а вони викладають із торбинок харчі, а потім починають намазувати хліб маслом. А ми виглядаємо з-за комину і слину ковтаємо. Солдати й гукають нас до себе, щоб пригостити, бо бачать, які ми голодні, та й хіба ми таке бачили?.. А ми тільки й чекали, тож швиденько злазили з лежанки по ті шматки, а німці тоді починали витягувати з-за пазухи фотокартки, показувати нам та плакати, белькочучи і розповідаючи по-своєму про те, що в них теж вдома залишилися діти. Гладили нас по голівках, казали, що не хотіли йти воювати… Нас вони не ображали, з хати не виганяли. Через дорогу жила бабуся, там стояла німецька кухня, де готували солдатам обіди. Серед німців таких нелюдів, як теперішні росіяни, мені не довелося побачити. Знаю не через слухи, що українцям наші ворожі сусіди завжди заздрили. У мого чоловіка сестра проживає у Воронезькій області, росії. Раніше, коли приїжджала до нас у гості, казала, що тільки-но перетинала кордон, як бачила відразу, що вже Україна: скошена трава, підметені зупинки, чепурні хатки. Ось такі наші українці, завжди були працьовиті, тому їх, мабуть, і ненавидить ворог».
ШКОЛА БУЛА ЧАСТИНОЮ ЖИТТЯ
Багато дітей, вихованців школи-інтернату, в якому працювала Галина Митрофанівна Обозна, розлетілися, хто куди. Серед них – ті, за кого ніколи не доводилося червоніти. Уже й не пам’ятає всіх Галина Митрофанівна, бо давно це було, але пишається своїми вихованцями, які у житті знайшли правильний шлях і залишилися, в першу чергу, людьми. І в тому, безумовно, є і її заслуга як педагога.
«Коли в моїх сина з невісточкою у 1991 році народилася двійня, я пішла на пенсію, щоб допомогти нянькувати діток. А взагалі в мене п’ятеро вже дорослих онуків, є й правнуки. Родина – то все, що в мене є, найдорожче, що може бути. А школа – то окрема, невід’ємна сторінка мого життя».
Бути доброю і чуйною людиною – це розуміти чужий біль, страх, горе, безвихідне становище. Галина Митрофанівна сьогодні гостинно відчинила двері свого помешкання для декількох сімей із Великописарівської громади, які, через постійні ворожі обстріли, зазнали руйнування чи пошкодження власного майна. Не кожен може ось так просто взяти до себе чужих, невідомих людей. А вона змогла вчасно простягти руку допомоги тим, хто потребував, за що їй низький уклін.
Хай життя дарує Галині Митрофанівні ще багато щасливих років на цій квітучій землі, адже вона народилася для щастя і добра. Нехай ще не один десяток літ її радуватимуть діти, онуки, правнуки у мирній Україні.
Олена ТЯГЛЕНКО
