Охтирщина знову у жалобі: надійшла сумна звістка – під час виконання завдань із забезпечення захисту України від російських агресорів загинув мешканець с. Яблучне Сергій Шевченко. Герой прийняв свій останній бій в кінці серпня 2024 року на Покровському напрямку.
Мама загиблого воїна Тетяна Мартимянова розповіла нам про свого сина.
Не сидів у мами в пелені
Сергій народився 1 вересня 1993 року і був середнім з трьох дітей у родині: окрім нього в сім’ї вже зростав старший на три роки брат, а згодом, у 2012 році, з’явилася ще й сестричка.
— Серьожка був комунікабельним, енергійним, бадьорим, — згадує дитинство та юні роки синочка Тетяна Олександрівна. – Коли підріс, був хоч і задирикуватим, але ж чубився він не просто так: захищав слабких і молодших. І тих, кого б’ють. Нормальний хлопець був, у мами в пелені не сидів!
Вилетів з батьківського гнізда
Після закінчення місцевої школи пішов навчатися до Харківського училища, де здобув професію зварювальника. Але попрацювати за спеціальністю не встиг, бо призвали до армії. Це було в квітні 2012 року, якраз у той рік, коли в родині народилася найменша дитинка – донечка, яку Сергій просто обожнював. Ще б пак! Така велика різниця у віці між дітьми (19 років) — справжнє диво і неймовірна радість!
Попри свою зайнятість та окреме від батьківської родини доросле життя, Сергій за можливості приділяв сестрі свою увагу і турбувався про рідних.
У 2013 році хлопець, перебуваючи в лавах української армії, проходив навчання у військовій частині міста Кам’янець-Подільський. Потім його перевели до Києва — у військову частину Генерального штабу України, а за рік він повернувся додому в зв’язку зі звільненням у запас.
Всі професії важливі
Відслуживши в армії, Сергій влаштувався до Кириківського лісопитомнику, що в районі залізничної станції. Пропрацював там близько року, а потім пішов на роботу до місцевого фермера в рідному Яблучному.
Згодом одружився на дівчині з сусіднього села та й поїхали до Польщі.
Зі слів Тетяни Олександрівни, її син з усіх сил намагався забезпечити свою родину. Працював на двох підприємствах позмінно і майже без відпочинку – по 16 годин на добу за станками. Тому жили молоді небідно, всього вистачало. 25 серпня 2018 року зіграли весілля.
У гості з бронежилетом не їздять!
— А 7 березня 2022 року Сергійко повернувся додому, — згадує події тієї жахливої весни мама загиблого воїна. — Приїхав без попередження, при повному обмандируванні: поляки зібрали його най фронт. Ще й не зізнавався, що зібрався на війну. Казав, що просто в гості завітав. А я йому відповідаю, що в гості у бронежилеті не приїжджають!
І тоді син повідомив, що повернувся додому з Польщі спеціально для того, щоб воювати з ворогом. Так і сказав: «Я не буду ховатися! Бо якщо всі повтікають з країни, хто буде вас захищати?». А ми всією родиною його не пускали на війну: як тільки не кричали і не вмовляли, він нікого не слухав. Зробив по-своєму.
Територіальна оборона
Спочатку Сергій Шевченко боронив рідну землю, долучившись до добровольчого формування територіальної громади. Воєнізований підрозділ був сформований на добровільній основі з місцевих жителів, і його функцією була участь, підготовка та виконання завдань територіальної оборони.
Разом з однодумцями – місцевими активістами охороняли ділянку неподалік хлібопекарні біля села Спірного. Це підприємство відігравало величезну роль у той період, коли через окупацію та бойові дії полиці магазинів Охтирщини спорожніли, не було продуктів харчування, і кожна хлібина була на вагу золота, адже рятувала людей від голоду.
А потім бригаду добровольців розформували і перевели в інше місце дислокації — в Кириківку, а згодом — в Охтирку.
Та Сергія не влаштовувала така участь у великій війні. Він хотів захищати Україну по-справжньому, тобто — на фронті. Тому увесь період своєї служби він готував документи для того, аби піти воювати в 58 бригаду Івана Виговського.
Крапка на карті
30 вересня 2022 року захисник відправився на Схід України в район Бахмута в нову для себе бригаду.
Перша відпустка в нього відбулася через чотири місяці.
— Чекати дитину з фронту — це дуже важке випробування, — розповідає Тетяна Мартимянова. — Ми навіть нічого про нього не знали. Синочок показував лише крапку на карті, де вони знаходяться, і все. Більше ніякої інформації.
Одного разу солдати перебігали з-під обстрілів лісом, і Сергій перечепився за щось – зламав ногу. Приїхав додому на лікарняний. Як тільки одужав — знову повернувся на фронт.
А місяць тому Сергій Шевченко перевівся в штурмовики. Розповідав рідним, що найстрашніше — це заїхати на позицію та виїхати з неї. А безпосередньо там вже не так небезпечно.
Останнє повідомлення
— 23 та 24 серпня на фронті був сильний штурм, — каже Тетяна Олександрівна. — Командир викликав на “розбірки” за те, що щось там не так зробили, і в той же час вручив воїнам відзнаки. А невдовзі Сергій надіслав мені голосове повідомлення, в якому сказав, що переїжджає на нову позицію, тому дві доби не виходитиме на зв’язок. Але дві доби вже пройшло, а телефон сина так і не увімкнувся і не засвітився. Я заспокоювала себе тим, що він просто не може виїхати з позиції, і продовжувала чекати. Та 30 серпня о 23 годині зателефонувала сваха і повідомила, що Сергій загинув.
Дуже хотів діточок
Мама загиблого Героя бачила сина востаннє 26 липня минулого літа, коли той приїздив у відпустку.
— Не віриться, що його вже немає в живих, — плаче згорьована співрозмовниця. — Він ще стільки всього не встиг зробити! Мріяв про дітей, завжди милувався спадкоємцями своїх односельців, однокласників та друзів. Умів заробляти гроші, його родина ні в чому не мала потреби. А от синочка чи донечку так і не дочекався. Пішов у засвіти, не прочувши слово «Тато». Не дожив три дні до свого 31- річчя.
Похвали Героя на місцевому кладовищі у рідному Яблучному.
Оксана Ковальова
