Доброволець ЗСУ Іван Лозовий передав у 93-бригаду «Холодний Яр» дрон вартістю пів мільйона гривень.
Скориставшись нагодою, нам вдалося задати декілька питань Івану Івановичу стосовно поїздок на фронт, проблем забезпечення воїнів найнеобхіднішим для перемоги, патріотизму пересічних українців, які віддають для фронту останнє і, фактично, зради на найвищому рівні.
— Іване Івановичу, відомо, що з перших днів російсько-української війни Ви відправилися на схід України і увійшли до складу батальйону «Айдар». Потім постійно відвідували наших воїнів і відвозили їм необхідну завжди допомогу. А скільки загалом було таких поїздок?
— Це неможливо пригадати. Навіть за час повномасштабної війни не можу точно сказати скільки разів бував на фронті. Інколи двічі на місяць, в залежності, було або ж ні, щось відвезти нашим воїнам. Просто так не катався.
— Напевно, серед усіх була найбільш пам’ятна поїзка на передову?
— Дві поїздки. Перша, коли ночував У Часовому Яру на День Незалежності України у 22-му році. Запитав тоді у бійців, де можна перебути ніч. Сказав, що без всяких претензій, бо є каремат, спальний мішок. Отримав пропозицію спати прямо на підлозі. Нічого незвичного, за часи поїздок і не в таких умовах доводилося спати, але тоді чомусь згадалося, як в 1990 році, коли тільки приїхав в Україну, спав на трьох табуретках на кухні. То було по-справжньому тоді незручно. Але справа не в цьому. Поклав каремат, розстелив спальник і швидко заснув бо було вже пізно. На фронті військові лягають спати переважно дуже пізно. Поруч спав ще один військовий і коли по тривозі підняли всіх о 4 ранку, сусід штурханом розбудив мене і сказав, що пора збиратись. Виявилося, що підрозділ їхав на бойове завдання. Довелося підніматися, але командир побачив мене в строю й запитав, що я там роблю.
Друга пам’ятна поїздка була до Бахмуту у листопаді того ж 22-го року. Поїхав у східну частину міста, що була під контролем українських сил. Тоді велась активна оборона міста, але вже було видно, що Бахмут ми не втримаємо. Ворожі атаки та артилерійські обстріли не припинялися.
Танки гасали розбитими вулицями між розтрощених будінків. Майже не видно було цивільних. Один танк ледь не переїхав нас (я їхав з військовим з 93-ої бригади) Той валив на зустріч не звертаючи увагу ні на кого і ні на що. Дорога вузька, я швидко глянув в бік і побачив, що там болото, за мікросекунди подумав, що можу застрягти, але прийняв рішення і звернув, інакше танк би проїхав через нас.
Довелося вночі в Бахмуті допомогти медикам-евакуаторам і відвезти в лікарню, розташовану на той час в центрі Бахмуту, бійця з нуля у якого була “траншейна стопа”. До речі, ногу йому пізніше ампутували.
(Довідково: Траншейна стопа (інколи Окопна стопа) — це специфічне захворювання що виникає коли частина тіла, частіше всього стопи, знаходиться у вологому та холодному середовищі впродовж тривалого часу, але при температурі вище 0°C, на відміну від відмороження.)
Військові, які тримали передок, розповідали, що їм навіть мін не вистачає. Але до останнього сподівався, що Бахмут вистоїть. На жаль, ні. Хоча й зараз деякі знайомі командири говорять, що за належного забезпечення боєприпасами це можна було зробити.
Сьогодні дуже тривожна ситуація в Авдіївці. Як відомо, росіяни тиснуть шаленно, обходять місто і беруть “в кліщі”.
Тож радий, що під час цієї поїздки ми завітали також до 110-ої бригади і завезли їм декотрі, дорогі БПЛА. Сподіваюся, що вистоять.
— Що зазвичай у тій допомозі, яку доставляєте на фронт?
— Я весь цей час дуже мало займався так званою «гуманітаркою». Правда спочатку, відразу після повномасштабного вторгнення перші кілька місяців час від часу хтось щось передавав на замовлення не лише бійців, а й у сумське прикордоння. Це були ліки за наданим списком, передавали список того чого не вистачає літнім людям по селах, але то виняток. Наприклад завіз пачки різних ліків у село Бугрувате. Шукав тоді ліки по різних аптеках Києва.
У Велику Писарівку теж привозив різні ліки, якісь продукти, навіть корм для тварин просив один дивак, бо тут в перші дні повномасштабної агресії в магазинах не було дечого, а запити людей залишалися «довоєнними». Але весь час я везу на фронт те, що потрібне військовим саме для ведення бойових дій. Це приціли, прибори термального та нічного бачення.
Останнім часом, вже більше, ніж пів року намагаюся доставити дрони. Вони рятують життя наших воїнів та допомагають воювати, знищувати ворогів. Ми мусимо знищувати ворогів, бо це війна на виснаження, а російські резерви, в тому числі і людські, дуже потужні. Вони йдуть і пруть. Тому все, що я купую останні півтора року, або передають для воїнів мої друзі, знайомі — все це для ведення бойових дій. Наприклад, Давид Сакварелідзе передавав три дорогі приціли з термальним баченням для снайперів. Вони коштовні не лише через їхню вартість, а й, насамперед, через можливості цього озброєння виконувати бойові завдання в складних умовах.
Пригадую також, як зі мною зв’язалися два місяці тому просто у соціальній мережі люди з невеличкої київської пекарні. Звичайні люди зі своїх невеликих статків колективом зібрали гроші на придбання дрону. Якимось чином дізналися, що я їжджу на фронт і попросили передати воїнам їх дрон-камікадзе. Потім зібрали гроші ще на один, який я теж відвіз у 93-ю бригаду. Ось такі приклади надихають.
— Я так розумію, що Ви не збираєте кошти на допомогу фронту, а витрачаєте лише власні, або передаєте те, що вже хтось придбав?
— Дійсно, витрачаю лише власні кошти, хоча було таке, що надходили пропозиції прийняти гроші й купити на них щось для воїнів. Кажуть: «Ми хочемо зробити пожертву». В такому випадку я рекомендую в основному фонд Сергія Притули. Є до нього певна довіра, тому що я перші два тижні після повномасштабного вторгнення працював у тому фонді добровільно, на власні очі бачив з якою турботою вони допомагали ЗСУ, 72-ій бригаді, що відстояла Київ, полку “Азов”, ССО та іншим. Чергував там по 12 годин щодня. Було що робити. Також рекомендую фонд «Повернись живим».
Від цих фондів привозив амуніцію, спорядження на Сумщину в 91 полк, що розташовувався в Охтирці. Тому трохи знаю ці фонди і вважаю, що працюють доволі чесно і ефективно.
Я відверта людина, дехто говорить, не безпідставно, що вредний. Через це, думаю, що якби й зайнявся збиранням коштів, то багато не назбирав би. Тому й витрачаю лише свої. Слава Богу в мене трохи є. Тобто було. Нещодавно приблизно порахував, що за ці два роки я витратив власних десь 3 млн грн. На жаль, мої кошти закінчуються і я думаю, де брати кошти, щоб далі допомагати фронту. Виставив на продаж квартиру в Києві. Але через війну дуже мало зацікавлених, за неї поки що не можу отримати хоч якусь практичну пропозицію, навіть з серйозними збитками.
— Ви зазвичай один їздите на фронт чи вас хтось завжди супроводжує?
— Частіше відправляюся в поїздку сам, бо так можна більше завантажити в автівку допомоги для воїнів. Також, я обережно ставлюсь до того аби поставити під загрозу іншу людину. За себе я сам відповідаю, а відповідати за інших, це набагато вважче. Хоча кілька разів я їздив із відомим волонтером, своїм другом Сергієм Гаркушою із Дніпра. Доставляли воїнам вантаж за дорученням шведської волонтерки.
У недавній поїздці, з якої повернувся минулого тижня, супроводжував голову діаспорської організації із США Нестора Зарічного. Він сам лікар й особисто завіз вантаж в Україну, приїхав до Києва. А потім ми пересіли в мою автівку, що більш пристосована для поїздок на фронт. Все витримує, хоча неодноразово була пошкоджена на прифронтовій та фронтовій території.
Ми за один день проїхали десь 150 км Фронту і завітали аж до чотирьох бригад. Нестор передав те, що він привіз, я передав те що, я купив. Я радий функціонувати як транспортувальник, якщо бачу людину, яка щиро хоче допомогти фронту.
— Якщо не секрет, що ви відвезли цього разу?
— Тільки дрони. Багато дронів. Дуже, дуже хороших і доволі дорогих.
— Які дрони там найбільше витребувані? Може потрібно не дорогі, а дешеві, але більш боєздатні?
— Попит є на все, абсолютно все. На жаль, дронів для наших воїнів не вистачає катастрофічно. Всіх видів. Вчора мені написав начмед одного з батальйонів 93-ої бригади. Дуже просить хоча б десять дронів-камікадзе і я знаю навіщо. Він та його медики часом не можуть вивезти наших поранених продовж двох, трьох, навіть семи днів, бо тільки висуваються і безліч ворожих дронів їх фіксує, закликає на них обстріли. Так і загинули двоє його медиків.
Але ми цього разу відвезли дрони вартістю від 6 до більш ніж 13 тисяч доларів. Ці дрони мають певну стійкість і їх ворогам важче збивати, вони дають прекрасний огляд фронту, усього що роблять вороги, вдень і вночі.
Я придбав на цей раз поки що найдорожчу власну покупку — квадрокоптер «Аутел 4N». Це найновіша модель такого класу вартістю з усім додатковим обладнанням в пів мільйона гривень.
«Аутел 4N» оснащений не тільки термальною камерою, а і камерою нічного бачення, що дозволяє роздивлятися операторам все навколо навіть в найтемнішій ночі із надзвичайною точністю. Оптичне і цифрове наближення в 160 разів. Але наша допомога — крапля в морі.
Дрони дуже потрібні, їх дуже не вистачає. Наприклад, в одному з пунктів 93-ї бригади бачив лептоп і на ньому було видно те, що показують камери від 12 дронів. Одночасно вони літають всюди — намагаються розгледіти, що робить ворог, де він знаходиться. Все для того, щоб передавати дані на передову, артилерії, операторам дронів-камікадзе. Якщо якісь об’єкти важливі, то відразу викликається вогонь від артилерії або закликається підрозділ ударних дронів. Так званих дронів-камікадзе. Вони відносно дешеві, але й втрачаються масово через російські засоби радіо-електронної боротьби (РЕБ).
Вій ськові кажуть, що такі дрони це “розхідняк”, чимало їх втрачаються від РЕБ, ворожих обстрілів. Тож аби отримати одну красиву картинку як дрон-камікадзе знищує, наприклад, ворожу БМП, часом потрібно відправити багато дронів. Все ж такі дрони наносять чималої шкоди ворогам, хоча, щоб вивести з ладу танк чи навіть бронетранспортер одного камікадзе часто недостатньо.
— У цій поїздці для вас було щось нове стосовно реальної ситуації на фронті, якісь нові факти?
— На жаль, ворог воює досить сильно і досить потужно. Ми про це говорили з Нестором Зарічним дорогою на передову і, особливо, назад.
Так, є у ворогів і новобранці, і так звані недолугі «мобіки», але все більше стає досвідчених вояк, кваліфікованих убивць, яких не можна недооцінювати. Тим більше, що в росіян достаньо ще техніки, яка постійно модернізується.
На відміну від нас росіяни поставили всю свою економіку на воєнні рейки. Є свідчення, про які пишуть у західних ЗМІ, що навіть звичайні магазини, пекарні, в росії перетворені на майстерні для виробництва того, що йде на їхню доволі потужну військово-промислову махину.
Також, росіяни постійно і дуже швидко розвивають свої підходи, застосовують інновації. Наприклад, в одній з бригад заступник командира розповідав про танк, який росіяни спрямували на наші позиції, як трал, щоб розчистити шлях через мінне поле.
Танк був оснащений зверху багатьма «клітками», багаторівневою додатковою бронею. Щоб його вразити, довелося застосувати аж два Джавеліни, одну противотанкову ракету й добити дроном. Але й після цього танк не вибухнув, його лише пошкодили й зупинили. Коли відбили атаку, й оглянули танк, то побачили, що там мінімальна заправка пальним і мінімальний боєкомплект — всього один снаряд у стволі, плюс лише ще два снаряди поруч.
Завданням танка було прийняти на себе удар, розчистити мінне поле і подовше не вибухнути.
Чув також про справжні тунелі яких риють росіяни. З одного такого раптом вилізло аж півтори сотні росіян, вони напали на наші позиції з тилу, були втрати. Зараз військові про це знають, пильно стежать за противником саме відносно того чи не риють вони тунелі, а не просто траншеї.
Наші бійці говорять, якщо воїни ЗСУ щось придумають нового, росіяни копіюють та й своє також, придумують. Тут дуже динамічно ведеться боротьба і вона дуже інтенсивна.
— Після вдалого Харківського наступу у людей з’явилося сподівання на швидку перемогу. Зараз, спілкуючись із земляками відчуваю неспокій. Звісно не через те, що Україна може не перемогти, а через те, що Перемога лише у невизначеній перспективі. Як повернути людям упевненість?
— Дійсно, вже три-чотири місяці, поздоровляючи когось я бажаю не “Перемоги”, а “наближення Перемоги”, бо вона вже віддалилась від нас.
Важко повірити, що президент, уряд, Міністерство оборони, Генеральний штаб не усвідомлюють, наприклад, важливість тих же дронів.
Дуже багато недоробок і помилок у дипломатії і, найважливіше, у військовому постачанні.
Звісна річ, ніхто не є ідеальним, але насторожує велика кількість надзвичайно серйозних промахів. Візьму такий приклад. Якийсь час намагаюся переконувати своїх американських друзів і знайомих, щоб вони тиснули на адміністрацію президента Байдена, аби він давав Україні більше броньованих машин Бредлі.
Нещодавно багато хто бачив відео, де два Бредлі одними лише кулеметами знешкодили сучасний російський танк Т-90 М. З цього відео зрозуміло, на що здатні ці американські броньовані машини.
Свого часу Україні передали кілька сотень Бредлі, а їх в США є кілька тисяч, що взагалі не використовуються. Навіть є інформація, що частина буде йти на утилізацію. У Бредлі великі можливості. Вони уберігають життя наших військових, мають потужну гармату, ще й ефективні протитанкові ракети “ТОУ” в додаток. Це не нова, хоч і провірена, техніка, тож не представляє “загрозу ескалації”, Пентагон має їх тисячі, які йому не потрібні.
І от нещодавно я дізнався від своєї доброї знайомої американки, спеціаліста по гібрідній війні, що під час її зустрічі із військовим аташе в посольстві США в Україні той повідомив, що українська влада просто не просила такої техніки — Бредлі. Як таке може бути?!
Нещодавно вийшла замітка Юрія Бутусова, в якій говориться, що на кінець січня не зроблено Державного замовлення на виготовлення дронів в українських виробників. Хоча ще наприкінці минулого року президент Володимир Зеленський обіцяв організацію вже незабаром виробництва мільйона дронів. То ж коли їх будемо виготовляти? Коли настане кінець року чи коли буде взагалі пізно?!
Це дуже-дуже тривожна ситуація.
Але не зважаючи на недолугість і промахи вищого керівництва в державі, на фронті я не чув й відтінку відчаю ні серед командирів, ні серед солдатів.
Поки не пізно потрібно зважити на те, що ворог буде і надалі нарощувати свої технологічні і просто військові потужності. Щоб перемогти, ми мусимо бути швидшими, ефективнішими за росіян, щоб вберегти кожне життя українських воїнів.
Є у нас проблеми й з командирами середньої ланки, яких не можна допускати до керівництва підрозділами. Нещодавно була історія, як двох досвідчених операторів дронів командир відправив на штурм вручивши їм в руки автомати калашникова. Воїни загинули, хоча могли б принести набагато більшу користь саме як спеціалісти в своїй категорії. Підрозділ залишився без цих досвідчених операторів, без їхніх очей в небі, без розвідки, яку вони проводили. Такі речі абсолютно недопустимі, якщо ми хочемо перемогти.
Було таке, що чув від військових про випадки, коли командир відправив підрозділ “на убой”, з автоматами, без належної вогневої підтримки.
Є у нас, в ЗСУ, багато хороших, досвідчених, бойових командирів, які дбають про особовий склад, ретельно планують бойові операції й уберігають життя наших військових по максимуму. Але є і винятки, після двох років повномасштабної війни. Цього не повинно бути від слова “взагалі”.
Щодо промахів, недолугості на найвищому рівні в державі, то візьмемо, наприклад, ускладнення з 1 грудня правил ввезення і передачу волонтерами військової допомоги. Через це бюрократичне ускладнення, я особисто не міг оплатити придбання дронів, терміново потрібних на передовій.
Вся ця бюрократія мусить бути відмінена найближчим часом, негайно. Як відомо, саме завдяки волонтерському руху, бажанню простих українців виграти війну, ми протистоїм до цього часу ворогу. А тут, виходить, що держава ускладнює правила, робить незручності, затягування з постачанням допомоги і для військових, і для цивільних. Наші люди гинуть, а перемога віддаляється.
— Якщо можна, знову про дрони. Про можливість виробляти їх в невеличких майстернях, практично в гаражах, Ви говорили здається ще пів року тому, а може й більше. І лише зараз це зрозуміли на державному рівні й навіть обіцяють вивчити це питання та посприяти масовому виробництву.
— Дійсно, масове виробництво дронів, особливо маленьких, тих же дронів-камікадзе, можна організувати навіть без великих коштів. Але для цього мусить бути провідна роль держави, державних органів, що скоординують все, зорганізують, підготовлять людей, допоможуть купити 3D принтери, нададуть єдине програмне забезпечення, щоб уникнути браку, налагодять спочатку доставку, а потім і власне виготовлення електронних плат, відеокамер та двигунів. Плюс, що головне, тільки держава може забезпечити швидке і масове постачання, імпорт багатьох комплектуючих до дронів. І дуже швидко за місяць або два можемо налагодити виготовлення частин для дронів на невеликих підприємствах і навіть вдома. Такі приклади вже є, але поки що це роблять ентузіасти і їхні вироби не поступаються заводським. Тобто, це абсолютно можливо.
На жаль, я сумніваюся, що це буде зроблено. Таке враження, що у високих кабінетах в цьому не зацікавлені.
— Ви не звернули увагу, можливо мені це лише здалося, що підкинувши ідею виготовляти дрони вдома, урядовці та чиновники «пошуміли» 3 — 4 тижні і раптом замовкли. Про це вже не говорять взагалі.
— Це тому, що наш державний апарат абсолютно закостенілий. Чиновники своїм бюрократичним підходом все роблять дуже повільно. Розглядається не те, що треба. Крім того я усвідомлюю, що ніколи не проводилася нормальна чистка наших найважливіших державних органів від агентів росії.
Багато років поспіль урядовці найвищого рівня знищували нашу армію. В Міністерстві оборони працювали на високих посадах зрадники та агенти кремля. Декотрих із них позбавилися, або вони просто втекли. У той же час залишилося чимало їхніх поплічників на нижчих посадах, які роблять зараз кар’єру. Хтось проводив чистку таких кадрів?!
У мене постійно виникає почуття тривоги з приводу того, що держава не те що не ефективна, а взагалі паралізована. Урядовці досі нічого не роблять для масового виготовлення дронів у той час, коли давно варто визнати, що зараз йде саме війна дронів. Про це кричать західні військові спеціалісти, пишуть іноземні ЗМІ. А ми навіть не почали їх масово виготовляти. Навіть найпростіших дронів. А пройшло вже два роки повномасштабної війни під час якої коли ворог набуває ще більше потужностей. Ще минулого року росіяни побудували в Татарстані величезний завод з масового виготовлення дронів. Де наші заводи? Немає. Це злочин проти, в першу чергу, наших захисників, життя яких залежить, в першу чергу, від забезпечення сучасним озброєнням, а не автоматами.
— Іване Івановичу, Ви постійно критикуєте урядовців, але залишаєтесь в Україні. Ваші діти теж в Україні. Чи не з’являється іноді бажання махнути на все рукою і поїхати за кордон, як це зробили безліч шароварних патріотів, низка народних депутатів, чиновників високого рівня?
— Про те, щоб полишити Україну в складні для неї часи не було й думки. Стосовно доньок, то за п’ять днів до повномасштабного вторгнення я їх відправив у Європу для їхньої безпеки. Але вони не ивсиділи там і невдовзі повернулися. Менша донька працює в Києві, де знайшла сама собі роботу. Старша працює дистанційно на одну з іноземних компаній. Всі живуть в Україні. Їхати нікуди не збираюся. Єдине, що мене може зупинити в допомозі нашим воїнам, це брак ресурсів. Я не олігарх, не мультимільйонер, але буду допомагати ЗСУ, своїй 93-й бригаді, доки вистачить сил.
Записав Олексій ПАСЮГА
